Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– А коли ви поїдете? – плекаючи надію на те, що це станеться якомога раніше, запитала я.

– Не так швидко, як тобі б цього хотілося, – посміхнувся він. – Та й на час моєї відсутності я попрошу лорда Фарміна додатково з тобою позайматися.

– Прокляття! – вирвалося в мене.

У відповідь почувся смішок, і декан залишив зал.

Мені знадобилося хвилин десять, щоб змусити себе піднятися з підлоги і поплентатися до дверей. Доводилося триматися за стіни, щоб взагалі на ногах встояти.

У коридорах навчального корпусу вже снували адепти та викладачі. Тож непоміченою пробратися до лазарету не вдалося. На мене дивилися з подивом чи співчуттям. Але допомогти жодна сволота навіть не запропонувала. Чи то співчуття у більшості тут явно не було, чи побоювалися викликати гнів мого нібито коханця – декана Байлерна. Сподіваюся все ж таки, що справа у першому. Друге було б надто принизливим.

Побачивши Вейна та Лаурну, які крокували до їдальні, я відчула, як у душі заблищала слабка надія.

– Вейне! – крикнула з останніх сил.

Цілитель обернувся на мій голос і привітно помахав рукою. Потім на його обличчі з’явилося занепокоєння. Щось сказавши Лаурні, він кинувся до мене. І невдовзі я з блаженною усмішкою повисла на руках хлопця.

– Яка я рада, що ти повернувся!

– Гей, хто це тебе так? – не відповівши на репліку, з тривогою запитав він.

– Мій наставник, – буркнула я. – Він мене замість навчального манекена використовує для відпрацювання ударів.

Вейн навіть не посміхнувся недолугому жарту і рішуче підхопив мене на руки. Я не змогла придушити жалібного стогону.

– Куди тебе віднести?

– А ти як гадаєш? – те, що мене ще вистачало на сарказм, все ж таки гарна ознака.

– Так, і справді дурне питання, – зніяковів хлопець. – Сподіваюся, магістр Дондер на місці. Але навіть якщо ні, я зроблю все, що зможу.

– Дякую, Вейне, ти справжній друг, – я посміхнулася і втомлено поклала голову на його плече.

Поруч почувся приємний голос принцеси:

– Допомога потрібна?

Так хотілося огризнутися, що від неї мені потрібна допомога найменше у світі, але я вчасно стрималася. Дівчина нічого поганого не зробила. Навпаки, проявила співчуття. Причому вже не вперше. І те, що при самому її вигляді мене всю вивертає від ревнощів – це тільки мої проблеми. І я маю засунути їх куди подалі.

– Ні, дякую, ваша високосте, – якнайввічливіше відгукнулася я. – Вейн упорається.

– Це просто жахливо, що на військовому факультеті так знущаються зі студентів, – не побажала відчіплятися Лаурна. Її темні очі палали гнівом. – Хочете, я поговорю з лордом Стайліром? Нехай він втрутиться, щоб вам зробили поблажку.

– Ні, дякую, – процідила я, відчуваючи, як моя стриманість слабшає з кожною секундою. – Зі мною все гаразд. Мій наставник знає, що робить.

– Знаєте, Летті, я захоплююся тим, як ви тримаєтеся, – помовчавши, сказала принцеса і стиснула мою руку. – Я б хотіла якось поспілкуватися з вами ближче.

О ні! Я такого точно не витримаю! Лаурна, схоже, набивається мені в подружки. Довелося кілька разів глибоко вдихнути та видихнути, щоб заспокоїтися.

– Так, це було б чудово, – сподіваюся, легка уїдливість у моєму голосі залишилася непоміченою.

Принцеса засяяла усмішкою і, сказавши Вейну, що чекатиме в їдальні, залишила нас. Я полегшено зітхнула!

Цілитель поніс мене до лазарету. А я, намагаючись відігнати неприємні емоції, викликані спілкуванням із суперницею, почала розпитувати його про подорож додому. Доводилося бути обережною, щоб не показати, що знаю більше, ніж повинна.

– Уявляєш, це виявилася якась помилка, – охоче розповів Вейн, явно радіючи цьому факту. – З моїм батьком все було гаразд. Лікар і не думав надсилати того листа. Можливо, сталася якась плутанина.

– Або чийсь дурний жарт, – висловила версію я.

– У такому разі вкрай жорстокий, – Вейн похитав головою. – Але в будь-якому разі, я радий, що з батьком все добре.

– Я теж, – щиро посміхнулася я.

– Що тут новенького було, поки я був у від’їзді? – зацікавлено запитав Вейн.

– Абсолютно нічого, – збрехала я. – Все по-старому. Не уявляєш, яка я рада, що ти повернувся! Мені тебе не вистачало.

Він засяяв усмішкою і довірливо сказав:

– Знаєш, Лаурна теж сказала, що їй мене не вистачало.

– Уявляю, як тобі було приємно це чути, – посміхнулася я.

Він мрійливо зітхнув.

Побачивши мене на порозі лазарету на руках тепер уже у Вейна, магістр Дондер розширив очі.

– Знову ви, адептко Тіррен? Схоже, вам варто оформити тут постійну прописку.

– Що поробиш? – усміхнулася я. – І щось мені підказує, що я тут не востаннє.

Цілитель тільки похитав головою і попросив Вейна покласти мене на одне з ліжок.