Темна Академія-4 - Марина Сніжна

Я обережно стрибнула на перший місток. На моє щастя, він виявився широким та стійким. Перебігла через нього і зупинилася на краю, готуючись перестрибнути на другий. І ось тут демони мене смикнули подивитися вниз.

Прокляття… У голові одразу ж запаморочилося, а ноги зрадницьки затремтіли. Внизу навіть дно було неможливо розгледіти – настільки глибока ущелина. Уява жваво намалювала мені, як я зриваюся і лечу донизу, а навколо луною розноситься мій несамовитий крик.

Брр... Так, досить, не буду про це думати! Це все несправжнє. Ілюзія. Нічого зі мною насправді не станеться.

Після деякого коливання я рішуче перестрибнула на вужчий місток. Ледве втримала рівновагу – від мого стрибка конструкцію затрясло. У такий нехитрий спосіб, щоразу завмираючи від жаху, я проскочила ще п’ять. А потім зависла, побачивши, наскільки квола опора чекає попереду. Демони! Я не проскочу…

Так, саме час прикликати духа-хранителя та мою легкість. Відчула себе набагато впевненіше, відчувши, як тіло стає невагомим.

Перескочила одним махом. Забалансувала, але втримала рівновагу. Швидко перебігла місток, ледве торкаючись його ногами. Попереду висіло щось на зразок перекладини. Утриматися на ній ногами точно неможливо!

Довелося зібрати всю свою мужність, щоб наважитися стрибнути. Ноги зісковзнули одразу.

Лише дивом вдалося зачепитися руками і повиснути у повітрі, на величезній висоті.

– Допоможіть! – істерично заволала я невідомо кому.

Зрозуміло, жодної допомоги мені надавати не збиралися. Зі свистом втягнувши повітря в легені, я вирішила, що варто спробувати пересуватися руками, перебираючи ними по перекладині.

Тільки завдяки тому, що тіло продовжувало залишатися легшим, ніж зазвичай, мені вдалося це робити. Але й те, до кінця шляху так тремтіли руки, що все важче вдавалося триматися. А на довершення моїх страждань, щоб перескочити на наступний місток – на щастя, широкий та стійкий – довелося насамкінець розхитатися на руках.

Але я це зробила!

На містку впала на карачки. Важко і переривчасто дихала, вгамовуючи стукіт серця. Це жах якийсь! Справжнісінький! Попереду ціла низка подібних перешкод, а заповітної другої скелі так і не видно. Він що серйозно вважає, що я з цим впораюся?!

Так, зберися, Летті! Все одно мої скарги не справлять на декана жодного враження. Тільки стануть новим приводом для глузування. Зроблю, що зможу. Пройду настільки далеко, як вийде. І будь що будь!

Я піднялася на тремтячих ногах і наблизилася до краю містка. Згрупувалася та стрибнула на наступний.

Знову і знову…

Низка перешкод зливалася в один нескінченний потік. Я втратила відчуття часу та реальності. Здавалося, вже цілу вічність тільки й займаюся тим, що стрибаю, зісковзую, відновлюю рівновагу. Мій бідний дух-хранитель, як і я, тримався з останніх сил, допомагаючи зберігати стан легкості. Єдине, що ще дозволяло мені триматися.

Коли я вже майже плакала від утоми та жахливої ​​нервової напруги, попереду з’явилася громада другої скелі. Але як же вона далеко! Я не дістануся... Це неможливо!

Вперто зціпивши зуби, засунула жалість до себе так глибоко, як тільки могла, і стрибнула на наступний місток.

– Час вийшов, – почувся безжальний голос, і тендітна опора зникла з-під ніг.

З гучним криком я полетіла донизу.

Нескінченне відчуття польоту. А потім жахливий удар об гостре каміння.

Ще відчуваючи у роті металевий присмак крові, я розплющила очі.

Побачила себе в залі для тренувань на підлозі. Декан сидів біля стіни, з усмішкою спостерігаючи за мною.

– Ви чудовисько! – все, що змогла вичавити з себе я, хоча всередині буквально розпирало від обурення. Тільки через кілька секунд змогла додати: – Невже ви дійсно вважали, що я з цим впораюся?

– Безперечно. Інакше б не давав тобі такого випробування, – обеззброїла мене спокійна відповідь. – Наступного разу врахуєш свої помилки, і результат буде кращим.

– Наступного разу? – прохрипіла я. – Ви знущаєтеся?! Знову змусите мене проходити через це?!

– І не лише через це. Не люблю традиційні підходи, – посміхнувся декан.

– Я помітила, – буркнула я.

– Так, годі відпочивати. Наразі відпрацюємо ті удари, які я показував учора. Потім покажу кілька прийомів рукопашного бою.

Я застогнала, але він уже піднімався. Нічого не залишалося, як послухатися. Незважаючи на те, що все відбувалося в ілюзії, м’язи боліли нестерпно. Як витримати нові знущання, я навіть не уявляла!

До кінця тренування відчувала себе шматком відбивної. Декан не робив знижки на те, що я дівчина і вчуся лише на першому курсі. Жодного жалю, ніяких поблажок. О, Тараш, я сумніваюся, що таке витримав би навіть Едвін!

– На сьогодні достатньо, – ці слова видалися найпрекраснішим, що я тільки чула в житті. – Раджу відвідати лазарет до початку занять, – наостанок кинув декан і попрямував до дверей. – Завтра о шостій знову чекаю на тебе тут. І так щодня, доки я буду перебувати в Академії.