Темна Академія-4 - Марина Сніжна

ГЛАВА 9

– Почали! – почувся гучний голос майстра Кулака.

І хвилина моєї ганьби розпочалася. Хоча яка там хвилина? Напевно, Ельмеру вистачить кількох секунд. Схоже, у цьому зрізі знань нашій п’ятірці не те що перше, а й друге з кінця місце не світить.

Так, зберися, Летті! Знайшла час жалітися!

Не знаю, що подіяло сильніше. Те, що Ельмер вочевидь знущався, не поспішав розпочати поєдинок і неквапом наближався до мене. Чи те, що майже ніхто не вірив у мене. Допомогли злість і щось, що нагадувало вражену гордість. Але я змусила себе зосередитися.

Пригадала відчуття після подолання смуги перешкод над безоднею. Адже я тоді до кінця не вірила, що зможу впоратися. Проте змогла. І мене охопили радість від перемоги над собою, впевненість у власних силах.

Свідомість наче переключилася на інше сприйняття. Я розправила плечі. Відключила емоції. Відгородилася від сторонніх звуків. Весь світ зосередився на просторі рингу і моєму суперникові, що вже готувався до першого удару.

Я помітила його помилку миттєво. Навіть не довелося підключати якісь особливі здібності. Схоже, тренування з лордом Байлерном навчили більше, ніж я могла собі уявити. Тверезо оцінювати всі умови бою. Фіксувати найменший рух супротивника і відразу його аналізувати.

Кулак Ельмера вже летів мені в щелепу. Але я спритно ухилилася, перехопила руку і блокувала удар. Ще один спритний рух. І от я вже позаду Ельмера і б’ю його кулаком в бік.

Дроу охнув і скривився від болю. Потім швидко розвернувся. Посмішка з його обличчя зникла. В очах читалися недовіра та злість. Здавалося, у нього взагалі в голові не вкладалося, що я можу надати йому відсіч.

Він більше не грався зі мною. На мене спрямувався цілий град ударів. Частину з них вдалося відбити, від іншої частини ухилитися. Але дещо потрапило в ціль. Хлинула кров із розсіченої губи, живіт скрутило від болю.

Скільки я зможу так протриматися? З моїх ударів найвлучнішим виявився лише перший. Більше мені не вдалося застати Ельмера зненацька. Але я все ще стою на ногах і чиню опір! А це вже більше, ніж я сподівалася!

Як і раніше, свідомість не вловлювала жодних звуків. Хоча не сумніваюся, що глядачів розриває від криків. У моїх вухах стояв надсадний гул. Я чула тільки власне тяжке дихання та подих Ельмера. Ті звуки, які він видавав, коли завдавав ударів. Свист повітря, коли його кулак розсікав простір і намагався врізатись у мене.

Якась упертість все ще заважала підключити мої особливі можливості. Хотілося перемогти власними силами. Але вони були явно не рівні силам мого супротивника.

Те, що в якийсь момент у голові пролунає голос лорда Байлерна, ледь не змусило пропустити черговий удар.

– Бийся на повну силу, дурна!

Яким чином він проник мені в голову?!

– Бийся, демони тебе забери!

Відсторонено подумала про те, що декан говорив, що ми з ним на одній хвилі. Ніби морські тварини, які спілкуються на недоступній звичайному вуху частоті.

Так, не час думати про це. Може, його голос мені взагалі лише ввижається.

Новий відчутний удар – і моє плече спалахнуло від різкого болю. Я охнула і лише дивом ухилилася від нового граду ударів.

– Задій те, що можеш! – лютував у голові голос лорда Байлерна.

Мене ж охопила якась шалена впертість. Зараз я була настільки зла на нього, на власну слабкість і взагалі невідомо на що, що підкоритися йому видавалося схожим на поразку.

– Геть із моєї голови! – подумки крикнула я і уявила білий екран.

Декана позбутися вдалося. Але я відволіклася, за що негайно поплатилася. Жахливої ​​сили удар обрушився мені в щелепу. Мить потому я вже валялася на рингу. А мій супротивник тріумфально волав, здіймаючи руки догори.

Звуки вдерлися в мозок разом із глухим хлопком, що ніби прорвав невидиму перешкоду. Глядачі кричали, вітаючи переможця.

Побачила, як наді мною схилився Ельмер, і почула його уїдливий голос:

– Мені допомогти згрібти це з рингу?

– «Це» обійдеться без твоєї допомоги! – процідила я розбитими губами і з важкістю піднялася сама.

Похитуючись, рушила до своєї п’ятірки. Та зустріла мене співчутливими поглядами. Лоран виглядав незадоволеним. Але я з подивом помітила, що невдоволення його спрямоване не на мене. Дивиться він так на Ельмера. Не встигла подумати про те, що чорноокий не завжди буває сволотою, як він спростував цю гарну думку про себе:

– Теж мені воїн! Побив нікчемне людське дівчисько і пишається цим!

Краще б нічого не казав, ніж таке!

– Ходімо, я відведу тебе до стіни, – зі співчуттям сказав Крістор. – Посидиш там, отямишся трохи.

– І так впораюся, – видавила я.

Зустрілася поглядом із деканом Байлерном і вловила в його очах іскорки гніву.

Ох, він мені такого точно не спустить! Я порушила його першу умову – не підкорилася прямому наказу. Але зараз була настільки морально та фізично виснажена, що навіть це сприймалося відсторонено.