Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– Хочете сказати, що все це притаманне і вам? – я з недовірою похитала головою.

Намальований ним образ докорінно відрізнявся від того, що я уявляла сама. От щодо Ірмерія я була цілковито згодна! А ось навіть думку припустити про те, що все це притаманне деканові, просто не могла.

– Твоє право мені не вірити, – в його очах спалахнули блакитні вогники. – Але я був із тобою чесний.

– Все ваше життя – це пряме заперечення сказаних вами слів. Ви це розумієте?!

Ні, я не дозволю йому запудрити мені мізки! Він говорить зараз те, що я хочу почути, от і все.

– А наскільки добре ти знаєш про моє життя, дівчинко? – Він гмикнув. – Раджу викинути з голови всілякі дурниці. Твій коханий Ірмерій може бути спокійним. Я не збираюся тебе вбивати.

– Рада це чути, – відгукнулася я, гарячково розмірковуючи про те, наскільки все ж таки йому можна вірити.

– Сподіваюся, Ірмерій Стайлір з часом змінить своє ставлення до мене, – почулося через хвилину, коли я вже думала, що розмова закінчена.

– Чому для вас так важливо, щоб він це зробив? – обережно запитала я, усвідомивши раптом приголомшливу річ – для нього це дійсно важливо.

Гадала, що цього разу лорд Байлерн не відповість – так довго він мовчав. Але відповідь все ж таки надійшла, чим викликала в мене ще більшу розгубленість:

– Він мені цікавий. Він мені зрозумілий і певною мірою навіть близький. Ми занадто довго були поруч, щоб я пізнав його достатньою мірою. Зазвичай у таких випадках настає розчарування. Це як із прочитаною книгою. Ті, кого ми знаємо занадто добре, перестають здаватися достатньо цікавими. Але не всі... Чим більше я пізнаю Ірмерія Стайліра, тим більший інтерес він в мене викликає. У ньому є глибина. Потенціал, який ще не розкритий. Він може досягти набагато більшого, ніж зараз. У ньому багато граней, які іноді заворожують. Суперечності, тим більше в одній істоті, завжди притягують, не знаходиш?

Я мовчала, намагаючись осмислити його слова. Невже декан Байлерн і справді каже те, що думає? Ірмерій Стайлір йому подобається, він хоче стати ближчим до нього. Але наскільки?

О, Тараш, які непристойні думки зараз відвідали мою голову! Мабуть, надто багато спілкувалася з Лораном! В усьому тепер бачу двозначний підтекст. Чи може бути таке, що лорд Байлерн відчуває до Ірмерія інтерес іншого плану, крім дружнього? Та ні, маячня! Якби це було так, і декану подобалися чоловіки, це важко було б приховати.

Але думки вже знову несли не в той степ. Може, саме тому лорд Байлерн убив Каду? Позбувся суперниці, так би мовити.

Так, треба закінчувати з цими припущеннями...

Подивившись на декана, я впіймала його глузливий погляд.

– Боюся навіть уявити, про що ти зараз думала, дівчинко. У тебе був такий вигляд, наче побачила орків у будинку розпусти!

Я прямо відчула, як щоки заливає фарба.

– Ну ж бо, зізнавайся! Я знаю, наскільки жінки схильні до парадоксальних висновків. Врешті просто дивуєшся, до чого вони так можуть додуматися.

– Я краще промовчу, – збентежено промимрила я.

– Хочеш дізнатися, чи не віддаю я перевагу чоловікам? – губи декана розтягнулися в знущальній усмішці.

Прокляття, невже у мене все на обличчі написано?!

– А це так? – обережно запитала я.

Лорд Байлерн розреготався так, що навіть змушений був зупинити екіпаж. А потім витер сльози, що виступили на очах від сміху, і клацнув мене по носі.

– Заспокойся! Відбивати в тебе коханого точно не стану, – продовжуючи всміхатися, сказав він.

От і розумій як хочеш! Я закусила нижню губу і відвернулася до вікна.

А якщо він просто знущається наді мною? Наговорив тут усіляких дурниць, аби мої думки спрямувати в інше русло, подалі від підозр.

Я зітхнула. Ну і як можна довіряти такому наставникові?

Гаразд, нічого не залишається, крім як вичікувати. При найменшій підозрі я негайно звернуся до Ірмерія, як він і просив.

Коли ми під’їхали до Академії, перш ніж вийти з екіпажу, декан мені нагадав:

– Правило номер два пам’ятаєш?

Я навіть не відразу зрозуміла, про що він. Потім глухо відповіла:

– Звісно.

– Отже, сподіваюся, Ірмерій Стайлір не дізнається про нашу сьогоднішню розмову.

Я нервово кивнула і поспішила вилізти з екіпажу, не чекаючи на допомогу. Лише наостанок сказала:

– Дякую, що підвезли.

– Не варто, – почулася глузлива відповідь.

Майже нічого не розрізняючи довкола, я рушила до гуртожитку, обмірковуючи почуте. Намагалася зрозуміти, як все це можна трактувати, але думки в голову лізли найсуперечливіші.

Декан Байлерн залишався для мене таємницею. Загадкою, яку, як не намагалася, не могла розгадати.

Що керує цим чоловіком? Чого він насправді добивається, допомагаючи мені? В якісь моменти він давав зрозуміти, що я йому не байдужа. В інші – що йому абсолютно на мене начхати. Так само лорд Байлерн поводився і щодо Ірмерія.