Дар Евтодеї - Гуменна Докія

— Воно правда, поки було безпечно, то вигідніше й шикарніше видавати себе за галичанина, а тепер... Отже, тепер він прийшов у Місцевком після арешту вперше з таким виразом, — у лиці, у постаті, у скрадливій ході, — наче він щохвилини ладен провалитися крізь землю. Так боязко озирався, так злодійкувато, з таким перестрахом зазирав кожному ввічі, так непевно йшов по залі, увігнувши спину, вбравши голову в плечі, — наче на нього суне якась непереможна стихія. Чому? Як тебе несправедливо ув'язнили і ось випустили — неси гордо голову. Ні, якась вина була в ньому і гнула додолу. Потім він випрямився. Потім перегнувся в той бік, що приятелів вибирав собі не "заплямлених", а Адельгейма, Мартича, Рибака...

Заарештували й Якова Савченка, і Володимира Ярошенка. Розказували, що зняли з поїзда Тодося Осьмачку, кудись тікав. Але він божевільний, то випустили. До того ж часу, мабуть, відносяться й спогади Юрія Меженка, що їх переказала мені вже тут у Нью-Йорку дружина Плужника, Галина Коваленко.

... — Меженко вже в Леніґраді, працює в публічній бібліотеці. Одного разу він здивований, що йдуть запотребовання на Шекспіра від якогось селянина вниз у вестибюль. Та чому ж він не йде нагору, а сидить у вестибюлі? — Бо не має ніякого документу, а щоб зайти в читальну залю, треба вписатися. Меженко йде вниз подивитися, що воно за селянин, що читає Шекспіра — і бачить: справді, український селянин, у солом'яному брилі, у свитці, босий... Та це ж Осьмачка! — Тодосю, що ви тут робите? — кинувся до нього Меженко. Забрав його до себе... Осьмачка — утік з Києва, пішки прийшов, не має за душею копійки, ночує у вестибюлі бібліотеки з милости сторожа...

В додаток до цього Галининого оповідання, ще й Гасине: Осьмачка втік із Києва, бо думав, що його власна дружина на нього доносить...

Не стало й Марка Вороного. Востаннє зустріла його схвильованого, збентеженого біля дверей Місцевкому. Хоч ми перед тим ні разу не перекинулися словом, — він побачив мене, наче рідну душу. Поривався щось сказати. Десь його кличуть... Але не сказав нічого толком, побіг. Більш я його не бачила.

З Харкова теж приходили вісті, що вовки там щоночі витягають жертви. Як Галина Коваленко-Плужник згадує, — письменники старались не ночувати дома, а щоночі збиралися у "Слові" в мешканні Бажана і цілу ніч там грав патефон. Вони цілу ніч танцювали, аж вдосвіта розходились, широко розвернувшись по вулиці, в обнімку, удаючи, що вони "в доску" всі п'яні. — Ей, реб'ята! — до шпиків, що сторожували недалеко-поблизу цілу ніч. — Ваша служба сьогодні скінчилась, ідіть додому спати...

Отак, ні сіло, ні пало, з'явився в той самий час у київському МК письменників елегантний, як завжди, Володимир Ґжицький. Добре припасована, завчена сонячна посмішка. Чую — Юрій Будяк голосно на всю кімнату вітається своїм гундосим голосом: — Приїхали? Давно? А як там наші? — Хто — наші? — перепитує Ґжицький. — Та хто ж? Пилипенко, Панів! — Вони не наші! Не наші! Не наші! — перелякано почав відступати Ґжицький, відштовхуючись руками, наче від привидів.

Як це Будяк не знав, що вони вже заарештовані? Я вже з місяць знала, а до мене ж доходило в останню чергу...

Після метеорної появи Ґжицький зник. А за кілька днів у МК письменників гуляла чутка, що Ґжицький утікав закордон і його на заході заарештували.

Будяк поводився дуже дивно. Він робився щораз дядькува-тіший, говорив розвезено й дуже необережно. Оце бачу — вітає він ще здалека, руку вгору з відкритою долонею. Я не знала, то він пояснив, що це — римський спосіб вітання, щоб видно було, що в руці нема зброї, що ти зустрів друга. Потім я побачила, що так вітаються німці.

А далі — починав говорити: як би то було добре, коли б Україна мала з Німеччиною договореність, спілку. "Хоч би як багато продавали ми німцям хліба й цукру, але й нам би ще багато лишилося. — Німці тут зробили б за рік рай. Проведуть скрізь залізниці, пороблять дороги... За наш хліб ми за два роки станемо зовсім західною країною. Свою промисловість розвинули б... Думаєте, що зле було б?"

І ці голосні розмови в залі МК при вікні зовсім не були розчислені на те, щоб не почув ще хто. А говорив він із таким виглядом, що от-от це має статися, невідмінно станеться. Він знає напевно.

Я тоді не надавала значення таким розмовам, бо був Будяк, взагалі, говіркий і з "помислом". Як прийшов 41-42 рік, то зовсім у іншому світлі побачила я цю Будякову візію. Невже справді хтось тут мав контакт із підпільними силами закордоном?

Це тільки від нього я й чула про новий роман Антоненка-Давидовича "Січ-Мати". Він брав у автора рукопис і читав його. Але ні самого роману в друкові я не бачила, ні ніхто про нього ніколи не згадував.

Будяк пішов у безвість слідом за іншими. У безвість — тому що про заарештованих ніхто ніколи не згадував, не вимовлялися їхні прізвища.

Це була наче підготова до ширше закраяних подій, до вершинної акції, що ось-ось мала гримнути.

27

У нашій малій хатині часом з'являлися гості. Калістрон Приймак із Голяною з Ірпіня. Голяна, це друга дочка тітки Тодоськи, що я в неї на весіллі була малою. Калістрон був безземельний, але хата його була під бляхою, бо Калістрон їздив із хурою до міста й несогірше заробляв. То в куркулі його ніяк пошити не можна було... але ж хата під бляхою! Пошили в підкуркульники, — вступай до колгоспу, здавай хату й коні, або геть із села! Ще якось вхитрував Калістрон, з кіньми вирвався та й опинився оце під Києвом в Ірпіні. Тепер удвох із Голяною підвозять цеглу до якогось будівництва, Голяна й він носять ту цеглу на четвертий поверх на плечах. Троє дітей,

Надя й два хлопці, школярують. Живуть вони в найманій хаті, ще добре, що ось корова завелася...

Як ще батько був у Києві, Калістрон приходив із півлітром. Голяна — з літром молока. Часом присилали вони Надю, височеньку дівчину із сірими очима, що все знають: як самій поїхати до міста, як продати молоко, як без черги пролізти за комерційним хлібом...

А то прийшов був раз Захарко Цимбал, той, що наш батько з ним перед руїною "парубкував" на різних оказіях, дядьків Самілів син. За революції цей Захарко приїхав до Жашкова паничиком, а в Жашкові оселянився. Ми почастували його, чим мали. (Хоч і рідко коли ми що мали, як принесе щось котрась, то це вже була велика розкіш.) Льона на своїй роботі тоді дістала була миску змеленої печінки. Поставили на стіл те багатство. Захарко як допався, то геть усе з тарілки стеребив, ми так і не попробували!

Одного разу в неділю стукає хтось. Відчиняю — а за дверима стоїть якийсь обдертий, у лахмітті, зарослий бродяга. Страшно в хату пустити... А придивляюсь — це ж дядько Василь, той, що наш дід називав не інакше, як "ледащо", а дядько Йосип — "більшовик". В часи "знищення куркуля, як кляси" не минула лиха година й Василя, хоч він і "більшовик", із ідеями "твайо-майо". Вивезли його безвісти, хутір за Троянами розібрали, гніздо зруйнували, — так, як і обіцяли, "щоб і сліду вашого не лишилося". Ганя його з дівчинкою ніби десь на Донбасі жила. Йосип десь наче в Середній Азії. А звідки ж він тут узявся?

Е, багато розказувати! Був він вивезений аж за Урал. І втік.

— Чи то так легко утікати? — питаюся, дивлючись у веселі молоді очі, що так і миготять отою шибайголовною Василевою посмішкою.

— То ж то, що не легко, але підвезло. Давно вже думав, як це підробити документа, а тут сам такий документ у руки вліз...

Розказує дядько Василь:

— Зайшов я у відходок одного разу й бачу затиснутого між щілинами папірця. Витягнув, дивлюсь, а то посвідка про звільнення, і ще ж яке щастя! На ім'я Гуменного, тільки ім'я інакше. Геть із печатями, все чисто... Якийсь чоловік заховав для себе. Я за папірця й хода!

(Цікавий збіг обставин. А може дядько тільки казочку розказує, щоб охоронити справжнього свого добродія?)

— То як це ви, пішки аж із самого Уралу? — незрозуміло нам із Льоною.

— Всього було. І пішки, і до поїздів чіплявся, і в собачій будці їхав... Я вже тепер нічого не боюся, нехай і в собачій будці. Дістався я якось до Білорусії, а там найнявся на плоти працювати і з плотами до Києва добрався.

Дядько Василь хоч і в маскараді неймовірного бродяги, має ті самі молоді веселі очі із золотою іскрою. Прийшло на думку порівняння: звірина, що любить волю й виривається з клітки, тоді щаслива. Василь не все так зрозуміло говорив, як я по пам'яті відтворюю, а з різними приповідками й алегоріями. — Це вам не те, що мати Божа млинці пече, а святий Петро за плугом ходить...

А проте, ніби юродивий, він собі чудово дає раду. Роботу добру знайшов. Є тут під Києвом військова кінська база, то він там тепер працює конюхом. Живе там же, в гуртожитку.

Коли Василь пішов, дуже делікатно стараючись нас не об'їсти, — до всього, що стояло на столі, злегка тільки доторкнувся, — ми ще довго переживали все це: і його жахливий вигляд, і всі новини. Якось нас цей гість зріднив. Ми все ж таки з одного роду, з одної хати і теперішнє наше відчуження — просто час такий, що кожне має свій світ і не пускає іншого в нього. Тим більше, що ми так багато років жили в різних духовних кліматах...

Дядько Василь заходив до нас рідко, але не забував. Він і не думав набирати людського вигляду, так і ходив у жахливому лахмітті.

— Маю й гроші, — хвалився, — але тримаю при собі в поясі, бо банкам не вірю. А ходжу я такий обдертий навмисне, щоб ніхто не здогадався, що я маю гроші.

Дивимось ми з Оленою на цього нашого дядька й не знаємо, що казати. Сусідів соромно, що такий бродяга до нас приходить, — а сусідка Зубова пильно за нами стежить, хто прийшов, хто вийшов! — Такий же обдертий, зачучверілий, з кошлатою бородою... Чи він зроду такий "не всі вдома", чи так із колії вивернутий? Щоб не привести себе до людського вигляду?

— Купив собі гармонію, — каже Василь у одну з наступних зустрічей. — Граю на всі заставки! Ех, життя розвеселе пішло тепер! Культура на босу ногу! Нічого не треба мати, в столовці поїв, спати є де. Гуляй! Танцюй! Як у тій пісні: "Є що їсти, є що пить, є у чому походить, гей, гей, юха-ха! Є у чому походить..." І вмирати не хочеться. Шкода, що гроші пропадуть так незужиті. Ось проживу все, тоді... Я комуніст! Живу в гуртожитку, нічого не маю, на гармошці граю, дівчата танцюють...

А розмови його були дивні, езопівські, натяками.