Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Знаю це від Іцека Кіпніса. Навіть його, що не вміє двох слів прилюдно зв'язати, примушували виступати.

Я сиджу (бож конче буваю на цих екзекуціях) тихо, як миша. Це для мене вистава, бо за словами, що тут лунають, є ще інші компоненти "дійства". Ось знаю, що Косинці не прощають його гарного костюма закордонного походження. Ага-a, він дістає пакунки з-за кордону?! Вже й пляма, що б не робив, що б не говорив Косинка. Тут же пригадую, що, так між іншим, недавно сказав мені Косинка: "Закордоном цього дня знають усе, що в нас сталося за день. Раніш, ніж ми тут з вами довідуємось..." Як?

О, а це що? Вже й Рильському дістається! Критикують його нову поему "Марина". Спочатку неясно чому, а потім... Таж закордоном видано цю його поему. Ось і причина, чому її тут узяли на багнети.

Сидить біля мене Олексій Кундзіч і каже: — Дивіться, Плужник весь час теребить рукою окрай стільця. Не подобається він мені! Здається, що людина не має за душею ніякого змісту... — А Плужник у той час думає своє, чого голосно не скаже. Він ще переживає нищівну критику, що зустріла його п'єсу "Фашисти". А він же на неї покладав стільки надії, так багато часу й зусиль вклав у неї. Завжди їдко-саркастичний, навіть у найменших подробицях. Може в цей час, як його спостерігає Кундзіч, він думає: "Зрештою — все це пічуха! Мені б тільки трохи здоров'я". Він має давнє ТБЦ.

За такими величинами, як Косинка, Рильський, Плужник,

Іванові Ле не до мене й моєї підмоченої репутації. Я собі сиджу й дивлюся на спектакль, як колись на мій дивилися інші в Харкові. Сиджу собі й мовчу. Коли чую — Ле й моє прізвище відмінює, "куркульську письменницю Гуменну"... Я подаю записочку і прошу слова... Не знаю, що я таке казала б... Слава тобі, Господи, Ле слова мені не дав. А причина була проста, як я дуже скоро довідалася. Зустрів мене Охрименко і каже: "Там про вас у закордонному журналі є дуже похвальна стаття". Аж тоді зв'язую: закордоном хвалять — тут лають.

Але Косинці слово таки дають. Може й Ле вголос лаяв, а сам з насолодою впивався кожним Косинчиним словом? Бо що ж це таке? Поки говорили інші, письменники шилися по кутках, виходили гурмами в коридор "перекурити", чи й грали в шахи. А як став на трибуну Косинка, немов електрична іскра пробігла по залі й прилеглих приміщеннях. З усіх кутків поприбігали, заля вмить наповнилася по вінця, вже нема де сісти, стоять попід стінами, ні живої душі там, де щойно була вся оця громада. Всі цікаві, що ж то сьогодні скаже Косинка. Ловили кожне слово.

А він, блискучий промовець, говорив сміливо, дотепно, ядерно, насмішкувато... — Якщо хочете, товаришу Ле, то скажу й про гавкання. Український письменник має свої специфічні завдання, а не протирати діри в штанях по канцеляріях. Ви називаєте письменника інженером людських душ? Згода. Але ж ви хочете перетворити письменника з інженера на міліціонера людських душ! А це вже — даруйте!.. — Оплески!

Якщо говорити мовою Сави Божка, то Косинчині були справжні тронні промови. Та як було в тому захопленні запам'ятати каскади Косинчиних висловів?

* * *

Тепер така сценка стоїть перед очима. Знов якісь збори з "обов'язковою присутністю". На одному стільці у ще порожній великій залі сидить Євген Плужник, повісив голову. Щось із ним заговорила я, а він мелянхолійно відповідає: — Хто ж тепер за нас подумає? Нема тепер кому заступитися за нас. Скрипник застрелився.

Що-о?

І аж тепер бачу загальну розгубленість. Вона в атмосфері. Самогубство за самогубством.

Про яке заступництво каже Плужник? Я того не розуміла.

Може які грошові дотації? Пригадалася грайлива розповідь Василя Атаманюка, почута тут, в кулуарах. Він — секретар об'єднання "Західна Україна". Приїхав до Харкова в Наркомос, просити дотацію на видання журналу. Скрипник зустрів його привітно та все розпитує про деклярацію, що її мало опублікувати об'єднання "Західна Україна" проти якоїсь вихватки закордонних націоналістів. Скрипник навіть не слухає, що йому Ата-манюк про дотацію торочить, а тільки приказує: — Не читав, не читав, не читав...

Признатися, я й не чула ніколи про жадні дотації, але ця загальна прибитість і принишклість у Місцевкомі письменників казала, що сталася якась велика і грізна подія. Ми стоїмо ще перед чимось гіршим, ніж досі. Я толкувала собі самогубство Скрипника, як капітуляцію. Сам побачив, до чого довела його червона політика, і став перед своїм власним судом. Але ж я у політиці нічого не второпаю! Я знаю лише одне, що добро злочином не твориться, а все те, що твориться тепер на Україні — злочин, — то й Скрипника, як він із ним не боровся. (І знаю, що мені нема ходу, бо я... писнула про лише початок теперішнього...) Самогубство Скрипника мене мало тоді схвилювало.

Аж тепер, як оглядаюся назад, бачу, що й мою долю зфор-мувала далека хвиля цього вибуху в морських надрах-глибинах партії. Аж тепер доглупуюся, що й те відрядження, яке мені приніс Будяк від Пилипенка, і ті 80 карбованців, були з Нар-комосу, значить з-під крила Скрипникового. А не було б тієї подорожі, не було б і дальшої історії з Косіором та його гицлями. А подорож у Туркменістан? Теж. Це й була та вказівка-стрілка, що повела мене по цій, а не по інакшій, дорозі та й привела до здійснювання моїх творчих завдань... у Америці... Всупереч вражим людям, що затоптали мене на рідній землі. Але тоді не могла я так усе це зв'язати...

Розгубленість у Місцевкомі тривала недовго. Прийшла офіційна лінія, як до цього самогубства ставиться партія. Збори відкриває Ле, проголошує її, а одночасно відкриває "нову еру" в житті київського колективу письменників. І чи лише київського?

24

На такому тлі поїхала я лікуватися до санаторії в лісі, у Соснівку біля Черкас. Я ж була потенціяльна сухітниця, змалку хворіла запаленням легенів, сухим й мокрим плевритами, а тепер справу довершили оці хронічні недоїдання, напівголодування. Справді! За малими винятками, починаючи з 16-х років життя, я жила більш і менш недоїдаючи...

Була б і не знала, що там у грудях, байдужість була загальним тонусом, — але Місцевком письменників послав усіх на медичний огляд. Бож крім отих спорадичних "пайків" і першої категорії хліба, ще й курорти, санаторії та будинки відпочинку, ще й медична допомога належиться письменникам. І цих "пу-тьовок" до відпочинків було багато, і були вони безкоштовні.

Де ж брала на це кошти держава, як у селі люди їли одне одного? Ось яка проблема довбала голову. Чого це в державі робітників і селян падає з голоду той, хто харчі продукує, а дармоїд має в закритому розподільникові стільки, що ще й чорний ринок постачає? Цю проблему я розв'язувала абстрактно, не в пляні "село-місто", а принципово. Я завжди кружляю думкою навколо чогось, обсмоктую. От тоді билася над питанням, чому це людина людині вовк. Питала: чи я у державі вовків живу? То це якесь вовче лігво, а не держава, коли одні мають, що вже в горло не лізе, а інші вмирають з голоду. Який же це соціялізм? СОЦІАЛІЗМ це добро всім.

Качура казав, щоб я сховалась із своєю "християнською мораллю", при чому — останні два слова вважалися лайкою. Гася на всі мої оці нерозуміння відказувала: — Ти несучасна! Треба боротися за себе! — За це називав мене Плужник примітивною й елементарною та додавав: — Читайте газети! — останні два слова глузливо. Було мені неприємно слухати таке від Плужника, і хоч я не почувала себе в одному таборі з Колесником, але й з Плужником — теж ні... Добре, я примітивна. То так уже й буде...

Зароджувалося в думках щось нове, хоч ще не вилилось у кристал слів, а таке щось: "Я смішна й наївна серед цих, примітивна, — гаразд, моє місце з примітивними. Десь же мені треба бути. Відкидають ці — буду з примітивними". Почуття повної самоти й чужости, небажання приймати участь у цій вовчій хапатні...

Не зробила на мене вражіння лікарська діяґноза: "закритий процес ТБЦ, перша стадія". Мало чого не буває. Я вже до цих легеневих хвороб звикла. ТБЦ, то ТБЦ, — байдужно думала я, — може швидше буде вже кінець, однаково нема мені тут місця, в цьому житті... — І попросту закинула думку про це.

Наслідки обстеження стану здоров'я членів колективу письменників пішли й до оздоровної комісії, але я тим теж не цікавилась. Не для мене.

І от одного дня приходить до хати Давид Гофштейн. Це було більш, ніж несподівано, бо Гофштейн — рівня Ле, а не мені. Здивовання й запит були, мабуть, написані на мойому лиці, бо Гофштейн почав свою мову так:

— Тяжкенько теребкатися до вас нагору, а я вже літня людина, та крім того й зайнята... Але я прийшов просто по-товариському, щоб сказати вам, що для вас є місце на два місяці в санаторії... Якраз одне місце для хворого на легені з закритим процесом...

Я не виявляю жадного ентузіязму. Як можна нажиратися в цей час, коли поруч лютує голод? Це також злочинно. Так виходило з моїх думок про "вовчий закон". Я почуваю себе краще морально, коли поділяю долю маси, а не користаю з привілею купки. Я відмовляюся.

Гофштейн ще каже, що мав туди їхати Забара (член жидівської секції), але в останній день вияснилося, що йому сосновий ліс шкодить, він має астму. Подорожня вже два дні пропадає. Шкода! Треба її використати.

Тим більше. Це значить — дають, що з носа спало, — думаю я.

Знов каже мені Гофштейн, що він бере участь у оздоровній комісії Місцевкому від жидівської секції і покликаний дбати тільки про членів своєї секції, але він бачив лікарську діяґнозу і знає, що мені більш, ніж кому іншому, потрібен сосновий ліс, а тому він прийшов мене переконати, щоб я не брикалася, а взавтра ж їхала. — Ви кажете, що не маєте права про себе думати, коли таке навколо робиться, що це нечесно... А я скажу, що ви не маєте права своїм здоров'ям легковажити. Ви потрібні нашому суспільству... Майбутнього ніхто не знає...

— Як я можу їхати, коли я навіть на квиток не маю грошей? — Цим я хотіла сказати, яка непотрібна я цьому суспільству. Але Гофштейн не вважає це жадною причиною до відмови. Він каже, що МК гроші на проїзд видасть. Треба триматися за життя, йти назустріч йому, треба в ньому все пережити, і добре і зле, щоб знати, а не ховатися у свою власну шкаралущу...

Гофштейн ще з годину отак переконував. І переконав, розтопив мою впертість відмови.