Дар Евтодеї - Гуменна Докія
В 13 років уже з'явилася перша збірка його поезій, а тепер, хоч він від неоклясиків перескочив із піснею про Сталіна до пожовтневої літератури, — ні в кого тут не було проти нього ніякої зачіпки. Навпаки, всі однаково шанували, як попутники, так і радянські, не було сумніву, чи приймуть його до Спілки. Ба, він уже член. Хто ж може так, як він, експромтом написати вірш — і прекрасний. З одною умовою: пише він "під парами". Так, це не секрет. Рильський заливає себе алькоголем. Різних оповідань можна було наслухатися за шахами про п'яні витівки Рильського... Ні, ніхто не закине Рильському, що він носиться із своїм талантом. Навпаки, — скромний, скромний, скромний... Так, — додам і я, — не було ні разу, щоб Рильський не привітався ввічливо зо мною — що вище підносився він і що нижче зсувалася я вниз в очах цього оточення. Руді вуса кілечком і трохи скривлений ніс Рильського та його добродушно-приятельське помахування рукою, — ось такий він стоїть перед очима.
Або Тичина. Приходжу я раз до Місцевкому, а там сидить за одним столом і говорить із кимось якийсь невідомий мені чоловік. Одягнений дуже скромно, у сірій сорочці. Хто це? Мені кажуть: та це ж Павло Тичина! Приїхав із Харкова і зайшов. І так само непомітно й пішов, ніякої помпи, ніякої бомбастичної пихи, ніхто йому ніякої зустрічі не влаштовував.
21
Цілу зиму я працювала над книжкою про Туркменістан. Була мета. Коли я маю мету, тоді горю, тоді депресія і її нащадок, нудьга, відлітають, я у владі свого зусилля, цупко тримаю за руку-хвіст завзяття та напруження, нічого іншого не входить у душу.
Сестра йшла на роботу, а я залишалася сама. Це була передумова праці. Як є хто в кімнаті — не можу зосередитися, я легко переймаюся атмосферою, вже витвореною. Та й крім того — хоч ми й рідні сестри, а зовсім-зовсім різні. Льону не цікавили мої прагнення, вона їх мала за ніщо, бо справді, що вони варті, як я й досі не маю за що існувати? А з цього прямий висновок, що мої писання і непотрібні, і друку не варті.
Так вийшло, що як я повернулась до Києва, то ніби перейшла на її утримання. Найдошкульнішим у побуті для мене було пам'ятати про всякі щомісячні оплати: за мешкання (17 карбованців місячно), електрику. Забуваю. Або так переймаюся, щоб не забути, що все інше йде нанівець. То я залишила Олені цю турботу. Вона ж діставала на роботі талони на дрова (друге моє вразливе місце) і дбала про їх доставу. Вона ж робила генеральне прибирання в кімнаті. Мені треба було топити нашу грубу, кахляну піч, а в кращі часи варити в духовці борщ. І траплялося, що я забувала, не мала часу. Ставалася буря! Трохи врівноважував мій вклад у наше спільне "господарство" — мої 500 грамів денно хліба на картку та час-від-часу якийсь "крохмаль".
Хоч молодша за мене на чотири роки, вона вважала себе старшою і завжди читала мені нотації та повчала. Чому? Я думаю, тому, що я була беззаробітна, безпорадна і недбайлива про життьові необхідності. Тому вона вважала себе "головою родини". їй видавалося, що як вона не зауважить мені, то я те й те забуду. Оце ввійшла я до кімнати з розстебнутою торбинкою, вона вже, як наче на Вітю, кричить на мене: — Дивись, як ходиш! Розтелепа! За тобою так і дивись! Вже, мабуть, все погубила! — А я просто виймала в коридорі ключа до входових дверей і так, не замкнувши ручної торбинки, зайшла до хати. Дрібниці, але мене це дратувало. Я ж звикла жити самостійно, незалежно, хоч як то мені приходилось. Це й було причиною, що нема-нема, та й подиркаємося.
Я розуміла походження її старшування і тому моє змагання до утвердження в літературі мало для мене неабияку вагу. Хоч би тому, що тоді... Ось будується житловий дім для письменників, "Роліт", ("Робітник літератури"), я там дістану трикімнатне мешкання, буде де розміститися. Тоді вже й Льона матиме до мене трохи респекту.
Словом, вона дивилась на моє життьове змагання скептично-поблажливо і її схвала чи несхвала моїх писань залежали від мого успіху чи неуспіху "в сферах". А втім, хто її знає! Вона наче зовсім не цікавилась літературою, — а бувало, почне прибирати, зачепиться за якусь сторінку в книжці, що я принесла, — вже все покинула, читає! Аж поки не дочитала з середини до кінця, а потім спочатку до середини. Я певна, що вона й усе моє прекрасно перечитувала, тільки так, що я не знала. Мала вона й свою думку, приємнішу для мене, ніж мені висловлювала, посередньо й безпосередньо. "Нема пророка в своїй родині!"
Обідати ходили ми в якусь колосальну, непривітну своєю задрипаністю, їдальню на Хрещатику біля Васильківської, там із віконечка діставали бурякову юшку за 80 копійок, а ще треба було з півтори години витримати чергу. А часом бували талони й до якоїсь іншої масової їдальні, там можна було дістати раґу з городини. Не пам'ятаю, я чи Льона діставала талони до цих їдалень, мабуть до "раґу" я з Місцевкому, бо якось я там бачила й Віктора Гудима. Тепер він уже не з тими юнацькими рум'янцями здоров'я на лиці, а звична усмішка була якась вимучена...
То навіть і в Києві, що його так оберігали всякими "закритими розподільниками", і то вже на буряки перевели населення...
* * *
А на вулицях голодні селяни молили: ЇСТИ! Особливо пам'ятаю того діда у добротній кереї, з бородою, тим подібного до дядька Явдокима Кравченка. Стояв навколішках посеред Лютеранської, там, де вона горбом спадає вниз, і благав: — Змилуйтесь! Дайте хоч шкуриночку! Я ж вам возив хурами! — А люди йшли вгору і вниз, отупілі від цих видовищ, байдужно обминали...
То ж був рік найжахливішого розгасання голоду, жнива смерти. Виморочні села... В газетах "жіть стало лучше, жіть стало вєсєлей", а залізничні станції облягали вошиві, з клунками селяни, що здолали виповзти із села і кудись їхали світ-за-очі. Моторошні чутки з села просочувалися, але переказувалися пошепки. Письменники вже не їздили у творчі відрядження, а тільки довірені члени партії, такі, як Косарик-Коваленко, із "спеціяльними завданнями". Міста були острівцями серед моря голоду...
Всіх, до кого мала я доступ, питала: що це діється? Куди їдуть всі оці селяни і чому вони не їдуть, а сидять під вокзалом на землі — у дощ, у сніг, у морози? Хто винен? Хто це робить? Бо ніяк не містилося мені в голові, щоб так безглуздо сама держава видушувала своїх же громадян.
Це за це, мабуть, Євген Плужник називав мене елементарною й примітивною. А я ніяк не могла зрозуміти, чому це продуцент хліба вмирає без хліба. Де в цьому логіка? Яка мета цього? Чому хліб зостався на ланах незібраний, а ті, що мали його збирати, гинуть у селах та на вокзалах? Чому взятий на своєму ж полі колосок, вирощений своїми ж руками — кримінальний злочин?
Це тепер, з ретроспективи часу, із з викриттям таємних плянів Москви-Сталіна — взяти Україну голодом — все ясно.
А тоді малій людині, оточеній фактами тільки найближчими безпосередньо до неї, навколо неї, все це було вкрай незрозуміле... Хай я навіть елементарна й примітивна, то незрозуміле.
На ці питання, ті, що з ними я могла говорити, відповіді не давали. Питала я Кіпніса (з ним можна було щиро поговорити): — Це дико, що уряд, на словах так піклується долею трудового народу, на ділі нічим не запобігає голодові. — Кіпніс туманно відказав: — Як ідеться про життя й смерть хворого і для цього треба відрізати пальця, то лікар вирішує відрубати пальця... — Ребус. Яка загроза Радянському Союзові, що його може врятувати тільки масова колективізація плюс голод на селі? То це все селянство — тільки "палець"? — думала на це я, як звичайно пізніше, розколупуючи цей Кіпнісів горіх...
Оце тоді саме, але в інших проміжках часу, оповів мені Кіпніс, що померла мати Лазара Каґановіча, яка жила в царському палаці біля Марийського саду, і що її поховали з великими почестями, з промовам й музикою, на державний кошт.
Питала я й у самої партії, в особі одного директора МТС. До сусідки Рожкової часто тепер приїздив її родич, чоловік її сестри, якийсь високий партієць, присланий із Москви до Ми-ронівської МТС, мабуть, "тисячник". Ситий такий, добродушний... Він заводив зо мною приятельські розмови, — ото й його питала. Ну, хто ж, як не він, знає? Він мені роз'яснив: — Це саботаж клясового ворога, це куркуль активно й злісно діє, щоб зірвати хлібозаготівлі, тому й хліб на полі зостався гнити.
То оце може отой дід на Лютеранській навколішках і винен у саботажі?
Я й Косинку питала. Розповіла, до речі, і про цей погляд добродушного ситого директора МТС. Косинка на те тільки сказав: — А ви не дуже розмовляйте з директорами МТС! За одверті розмови висилають кудись на п'ять років...
22
Весною я вже мала готову книжку. Назвала її "Тезе, Туркменістан!", що означає: "Живи, Туркменістане!" Що ж тепер з нею робити? Втомлена й виснажена, але з духом переможця над матеріялом, що з ним борюкалась усю зиму, я радію. Ось тепер уже відчиняться мені двері до друку! Я ж так чинила, як з усіх боків турукали: перебудовуйся! Вчись політичної грамоти! Читай газети! Дотримуйся пролетарської ідеології! — Я певна була, що вже ця книжка ідеологічно витримана. А що ж, ні?
Про нове в Туркменістані, про розкріпачення жінки, розвиток бавовництва, про допомогу кочовим скотарям в час негоди... Як туркмени будують шатра. Оази і пустелі. Що ж тут невитримано ідеологічно?
Найближче до мене місце — журнал Радянська література. Редактором там Іван Ле, а секретарем — Яків Качура.
Качура жив на Лютеранській, я щодня проходила повз той будинок. Там ще й бакалійна крамничка була — тепер усі полиці заставлені порожніми коробочками... Качура ставиться до мене дружелюбно, треба зайти до нього додому та розпитати, чи до речі було б занести рукопис до редакції.
І ось бачу себе в картинах пам'яті, що сиджу в нього у хаті. Саме втрапила на сніданок, припрошують і мене до столу, до чаю. На столі масло, наче в казці Шехерезади. Це, мабуть, з тих академпайків. Я обережно намазую тим маслом хліб, "туманцем", а дружина Качурина ще й припрошує: — Та накладайте більше масла! Намазуйте по-американському, а не так по-совєцькому! — І додає. — Це наш Юрко приніс такий вираз із школи... — Які тут потрібні коментарі?
Качура не сказав мені нічого виразного, але я таки понесла до редакції "Тезе, Туркменістан!"
А тепер бачу й другу сценку, вже в кулуарах приміщення МК письменників.
