Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Саме тим, що прийшов особисто, виявив людяність...

* * *

Соснівська санаторія мала два відділи: для незаразливих із закритим процесом ТБЦ і для тих, що вже мають відкритий.

Перший був розташований у лісі, складався з малих окремих хатин і центрального будинку-їдальні, а другий був ген далі, більш режимистий, бо там хворих обставляли лікарськими процедурами, більш подібний на шпиталь.

У цьому ж першому відділі головне лікування було — соснове повітря. Я жила в одній такій хатці у лісі просто серед сосон. Нічого нема в ній, тільки голі дощані стіни і три ліжка. Двері цілий день можуть бути навстежень, а як дощ, грім і блискавка, то навіть гарно! Одного разу ввечорі підчас бурі у розчинені двері залетіла до нашої хатини змійка-блискавка. Влетіла, покрутилась по темній хатині й вилетіла, — і ніхто з нас трьох не здогадався, що то смерть залітала. Було тільки феєрично гарно.

Ніяких процедур. Тільки надокучливо було ходити п'ять разів до їдальні денно. Надокучливо і соромно. Бо біля воріт, перед їдальнею завжди стояли діти з села. Стояли і дивилися. Із страшними очима мудреців і суддів, із видутими животами на тонких ніжках, з ниточками-руками, з тільцями, в яких ледве жевріло життя. Вони не просили, не простягали рук. Вони тільки стояли й дивилися, як повбирані ситі пани з міста жеруть працю їхніх батьків. Милосердніші санаторники виносили хліб чи що вдалося, але потаємно, в кишенях, під полою, бо не дозволялося...

Це були діти з сусіднього села, що вмирало поруч із вщерть насиченою харчами їдальнею для МІСТА, куди кликали п'ять разів на день жерти котлети, масло, яйця, манну кашу і всякі пундики... І я також беру участь у цьому злочині. Ще й жартую, розмовляю з сусідами за столом, з якимсь Сашком Сучкове-ром, дуже інтелігентним українцем з таким неукраїнським прізвищем. А й ходимо гуляти по лісі, біля озера пляжимся, я із своїми співмешканками... А одного разу мене й Зою вигнали селяни із жита. Пшениці й жити навколо, упритул до лісу, колосилися й повнилися, як жовте море. А в збіжжі побачили ми сині волошки й захотілося нам прикрасити наше ледаче життя ще й волошками. Тільки но ступнули ми в лан, а тут де не взялися люди. Селяни чи колгоспники, не знаю, але вони почали нас виганяти та соромити.

— Ану, гайда звідси, паразити чортові! Толочите тут людську працю! А підіть краще в село та поможіть ховати мерців, бо вже нема кому!

В тому лісі, де ми дихали цілющим сосновим повітрям, інші показували мені й Зої горщик та сліди вогню. Це жінка варила тут своїх дітей... Моторошне, страшне місце.

Трохи полегшало, як побачила я Грицька Косяченка. Він теж був у цій санаторії, тільки у відділі, де лікували відкритий процес туберкульози.

Я йому теж показала те похмуре місце в лісі, а він оповів ще й про інші випадки людоїдства.

Грицько був цілком у обіймах песимізму. Він не бачив нізвідки просвітку в сучасній загибелі. — А оця Спілка письменників... Це ж усіх нас хочуть загнати до одної кошари, щоб кожен за кожним шпигував, а потім по одному витягатимуть з цієї кошари... Проо-опали ми, як руді миші Геть усіх нас винищать, згадаєш моє слово!

І далі: — Думаєш, спростА вони на кожних зборах відмінюють Косинку? Чого вони від нього хочуть? Чи ти знаєш, що він цілими ночами вистоює в черзі за комерційним хлібом, а тоді на плечах несе 50 кілометрів на село батькам? Бо там уже кору їдять! Заграбили в селян під мітелку, а тепер тим самим селянам продають у місті по півспекулятивній ціні, ще й треба цілу ніч за ним у черзі стояти... (Мова про "комерційний" хліб, що продавала держава.)

Це ж Косяченко сказав мені, що крім "академічних пайків" є ще "півакадемічні". Також секрет, хто їх із письменників дістає. Наче злодії. Справді! Крадуть від голодного народу.

Не одна я про все це думаю, виходить. Не треба й політично грамотним бути, щоб бачити, щб навколо діється. Тільки в мене все це крутилося навколо етично-моральних засад, а в Косяченка — ясно, гостро і з вглядом у прийдешнє. Я ще надіюся, що дістану в "Роліті" мешкання, а Гриць каже. — Ото будується "Роліт". Нікого з нас туди не пустять, побачиш! Сарана заселить!

Косяченків термін у санаторії скінчився раніш і він швидше від'їхав, але в Києві ми вже зустрічалися, як однодумці. Не змовники, бо про що ж змовлятися? А як об'єднані одною долею.

25

Здається, що таки того літа загадали нам, членам колективу письменників, всім як один, прийти і разом із трудящими міста Києва, вийти до вокзалу, щоб привітати пролетарського письменника, Максіма Горького. Він такого-то дня буде проїздити через Київ до Москви, треба йому влаштувати овацію.

Якби не це, то я й не знала б тоді, як то красно висловлювався Максім Ґорькій проти "малороссийского наречия". Згадав про це хтось із старших письменників, чи не Будяк таки.

— Чорта лисого я його піду зустрічати! Хай його дідько зустрічає!

При цьому розповів — коли і як.

Бачиш ти?.. Українська мова в його єдінонєдєлімській голові

— "малороссийское наречие". Ах ти!.. Ще й почесті йому за це? Але я пішла, якжеж, з цікавости. Ми строевою групою прийшли на вокзал, а там нагнали вже стільки трудящих, — робітників і службовців, — що нас поставили десь аж у кінці перону. Крім своїх і чужих спин, ніякого Горького, ані його поїзду ніхто з нас не побачив.

Але серед нас була Зінаїда Тулуб. Вона несла величезного букета квітів. Виставила наперед букета і так прорвалася крізь сильні наряди міліції, так добилась до самого вагону, що займав Ґорькій. Вручила вона той букет. Не самому Горькому, що так і не вийшов з вагону до трудящих, а його синові.

Всі й забули про це.

І ось через деякий час — бомба у саме серце... Букет, що Тулуб вручила синові Горького, знову почав фігурувати, цим разом уже ввійшовши в історію української літератури. Та де,

— української!? Всесоюзної!

Виявляється, то був не просто собі букет, а букет із листом до Горького, а в тому листі "ця видра" (як почали її заздрісно називати) про всі свої кривди розписалася. Як же так? Вона — приятелька Зінаїди Гіппіус, Вересаева й Буніна, написала роман п'ятьма мовами, а на Україні всі видавництва відмовляють їй, не хочуть надрукувати. І що ж! Результат не забарився. Скоро прийшов лист із канцелярії Максіма Горького, щоб Тулуб надіслала російський примірник роману.

Далі — блискавична запаморочлива кар'єра. Дуже скоро роман був видрукуваний у Москві. А вже тоді забігали й українські видавництва, незабаром "Людолови" (перший том) вийшли й українською мовою. Спішним порядком прийняли Зінаїду Тулуб до Спілки радянських письменників, а вже заразом ввели й у президію. Тулуб купила нового капелюшка, але він не усунув її старомодного, дореволюційного вигляду. Тепер вона хвалиться, що кіт Лірик має щодня кіло найдорожчого, яке тільки є на базарі, м'яса...

Наче нічого не змінилося в ній від успіху? Ні, змінилося. Вона вже не замучувала людей нескінченними оповіданнями про свій славетний дворянський рід, а мене то просто перестала бачити. Ой, та кажуть, що Тулуб навіть вийшла заміж? А за кого? — За якогось чужинця, приїжджого німця чи що...

То ж то помітила я, що вона якось помолодшала, покращала, або, як би сказала мама, вилюдніла.

Але що найголовніше в усіх цих метаморфозах Зінаїди Тулуб... — її роман "Людолови" мав величезний успіх серед читачів. В бібліотеках люди записувалися в чергу, щоб якнайскорше прочитати. Мав уже скоро вийти й другий том...

26

Одного разу йду я — зустрічаю на вулиці Косяченка. Після наших розмов у Соснівці він став довірливіший і одвертіший. Тоді розповідав багато чого (про Ле, Качуру), а тепер — про Антоненка-Давидовича. Виїхав. Каже: "Не можу більше бути на Україні! Не можу дивитися, як московський чобіт топчеться по мойому народові! Не можу цілувати підошву ката мого народу! Не можу миритися з закритими розподільниками в той час, як село їсть кору і торішнє листя! Виїжджаю в Казахстан!"

Я тут передаю вкрай блідо, бо Косяченко переказував пекельніше й образовіше та може теж блідіше, ніж сам Антоненко-Давидович казав.

Так уже ніколи я Антоненка-Давидовича не бачила.

А вдруге зустріла Гриця тієї ж зими на Лютеранській. — Куди? Звідки? — питаю. — Туди! — схвильовано каже Косяченко. — Мучать мене! Може вже й не вернуся...

Але він вернувся. "Там" знайшли іншу поживу. Косяченко й так уже вмирав від сухот.

Він угрузав у все гірший занепад. Я дивувалася його словам: не знає, що з собою робити, так порожньо й нудно, й самотно. Як це можна нудитися самотою, заливати її горілкою? Після Соснівки я хотіла б мати добу не 24 години, а 48, або ж мене дві чи три іпостасі, щоб усе те зробити, що бажалося. Радила я й Косяченкові робити щось таке цікаве, пригадати те, що досі не мав часу зробити. Але він тільки безнадійно махнув рукою. — Як жила дружина, то й у хаті було повно життя, а тепер...

Дружив він далі з Дмитром Фальківським (що за сині кола завжди довкруги очей?!) та Павлушею-Дорогушею. Часом до них підпрягався Григорій Яковенко. Була й я раз із ними у пивнушці, то цей стиль знайомий мені. Наливаються пивом, тоді — веселі, вільні розмови, сміх... Що то за Павлуша? От там то вже про "кошару" можна було наслухатися.

А поки ще до "кошари", то вже його друга Жигалка не стало. Забрали — і назавжди зник. Брасюка теж уже не видко було. Почало рідшати все більше й більше...

За рубіконом, смертю Скрипника, — почалися в МК письменників арешти і толочення. В якій послідовності це йшло, хто зникав уперед, хто після — у моїй голові перемішалося. Чи вірно я пригадую, що найперше одної ночі заарештували всіх членів об'єднання "Західна Україна"? За деякий час випустили Агату Турцинську і Любомира Дмитерка, а тих інших я вже ніколи не бачила.

Агата Турчинська сиділа місяців два. Вона — моя приятелька, але ні слова ніколи не сказала, що з нею там було. Тільки раз сказала, що бачила в камері жінок-людоїдок. їх арештують і вже не випускають. їх розстрілюють. Вони ж уже божевільні. Але Гася просила не переказувати далі, бо її зобов'язали мовчати.

Дивно поводився після арешту Любомир Дмитерко. Поки він сидів, його Тамара приходила в МК і всім казала: — Та який він галичанин? Батьки його все життя прожили в Кам'я-нець-Подільському.