Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Потім помогла моїх хворій душі подорож до Туркменістану. Я побачила, що є інший світ, навіть і в межах СРСР, а не тільки отой наобрид-лий, за мучу вальний стандарт, що гнітив і давив своєю блю-вотинною одноманітністю... (Ті самі засиджені мухами портрети вождів на стінах у канцеляріях, ті самі меню в їдальнях, та сама простягнена рука Леніна на майдані, ті самі гасла й плякатні вислови в передовиці Правди, — все те саме, куди не рухнешся.) Блиснула була мені надія, що літературна праця стане доступна. Блиснула і погасла. Туркменська тематика... Е-ех!..

І тепер, коли все ясніше ставало, що я — "відлетіла тріска", покидьок, коли не було й середовища, навіть такого, де треба "одягати маску, щоб тебе бачили", все валиться, — тепер я найвірніше назвала б себе побитою собакою, що лежить у якомусь підвалі під похмурими склепіннями, які от-от спустяться й задавлять, та пробує зализувати свої нагноєні рани.

І так почав у мене викристалізовуватися "кодекс", що був і досі є моїм "правильником".

Із своїми слабкими силами, вадами, недостатками маю жити і ні в кого нічого не просити.

Не старатися комусь приподоблюватися, бо й так не вмію, то чого себе мучити?

Жити так, щоб нікому нічого не бути винною. Вкладатися в свої бідні можливості.

Жити так, щоб не було нічого, що треба ховати. Не мати двох бухгальтерій.

Не розвивати в собі рис, притаманних плеканим. Не хотіти розкоші, вдовольнятися конечним. НЕ МАТИ ПОТРЕБ.

Тверде життя. Ліпше самостійно бідувати, ніж залежати для забезпечення від когось.

Віра в себе. Хоч ніхто не вірить, Я ВІРЮ, що в мені заложено багато творчого — тільки як його з себе видобути?

Всі ці "правила" вже виробились важким попереднім досвідом, їх не треба було вчитися, ані тренувати...

Отакий далеко неповний візерунок мого внутрішнього, нікому нерозказаного. З ним я й на курси стенографії ходила, і найнялась на роботу до Обласного земельного управління на Бульварі Шевченка, що звалося ОБЛЗУ. Восени 1934-го року.

33

В колектив письменників події вже не котились, а бігли.

Після кривавої розправи з Косинкою, Фальківським, Влизь-ком відбувалися збори за зборами ("з обов'язковою присутністю членів"), де кожен мусів брати голос і засуджувати "ворогів народу"... як тих, що вже розстріляні так і тих, що "ще серед нас намагаються діяти тихою сапою". Проробляли й засуджували. Особливо активізувався Петро Колесник. Він ще тільки підготовлявся загризти свого вчителя, Миколу Зерова, одночасно копіюючи всю вчителеву манеру. Виступали правовірні, як от Косарик-Коваленко, Дмитерко, поправляв Ле, — у такому дусі, як зафіксувала стенограма на 2-му обласному з'їзді Рад Київщини:

"Контрреволюціонерам Косинкам, Фальківським та іншим їх прихильникам важко, неможливо здобути ім'я українських письменників. Будьмо щирі й одверті: яке значіння Косинок, Фальківських, Пилипенків, Підмогильних у нашому літературному процесі? Чи були вони відомими письменниками, чи взагалі були письменниками? Не були вони письменники. Це були халтурники".

(Це я взяла із "Відкритого листа" Василя Стуса до Президії Спілки письменників, Сучасність, ч. 4, 1969, передрук у Вільному Слові, 24 травня 1969 р.).

А тоді вже мусіли один за одним вставати письменники і проклинати розстріляних. Мусіли виступати всі, навіть такі безголосі, що не вміли зв'язати два слова...

Та ні на кого не кидали стільки анатем, як на Косинку. Ніяк не могли подолати Косинчиного блиску. Згадували всі його дотепи, що, як, де він сказав, та яка захована контрреволюція в його новелях. Косинка і з того світу панував над цими най-твердовірнішими косариками та колесниками. Збори засудження перетворювалися на поминки.

Та це помітили "там". Раптом заборонено було навіть згадувати імена розстріляних та заарештованих.

Всі ходили під гнітом цих подій. Зустрічає мене на вулиці перекладачка Ганна Касяненко і питає: — Чули? Борис Тенета повісився в камері! — Тенета ж жив у Харкові! — Так, але його привезли в Київ після арешту. — Отой Тенета із сонячною посмішкою, що робила його лице з приплюснутим носом таким привабливим і дружнім...

А це вже й до Качури докотилося. Хоч який був Качура меткий сухим виходити з води, а й йому прийшла біда, непереливки. На чергових зборах почали "проробляти" його. Які були підводні течії, не знаю, бо Качура був назовні один, а десь "під" — інший. Ще давно написав був він оповідання "Симуляція", побудоване на тому, що колгоспниця не вміла вимовити "стимуляція", а вимовляла інакше: "симуляція". І от на письменницьких зборах вирішено було, що це — контрреволюційне оповідання і що Качура навмисне написав це оповідання, щоб висміяти колективізацію. Еге! Вчить, замість запроваджувати здоровий стимул до праці, симулювати!

А це вже пахне недобре.

І справді! Через деякий час Качура вже не був головою Місцевкому письменників, ані секретарем журналу Радянська література.

* * *

Але ще за Качуриного головування помер Грицько Косяченко. Про його смерть сказав мені при вході до будинку МК доглядач, Іван Степанович. Цей славний дідок був наче частиною колективу. Вже при вході по його вигляді можна було здогадуватися, щб діється всередині в кімнатах, а також він шепне потиху про разючі новини. Доглядач цим разом додав ще, що Качура, голова, послав був його до похоронного бюра замовити катафальк. Думали ховати Косяченка коштом Місцевкому письменників. Але прийшло "звідти" розпорядження, — цього похорону не робити, заборонено. То старий Іван Степанович ще раз ходив до похоронного бюра — скасувати замовлення. Заборонено було й оповістку подати про смерть Косяченка. — Але чому? — Бо його мали заарештувати, а не заарештували лише тому, що він і так помирав. Письменники мали поводитися так, наче ніколи ніякого Косяченка на світі не було.

Оце перед очима цей похорон. Під домом (на Тарасівській), де жив Косяченко, стоїть нас чоловік щось із шість. Батько й сестра Косяченка, Турчинська, я, Івана Степанович, Кіпніс... Від МК — нікого. Здається, і всі. Стоїмо біля бендюжної грабарки, що нею возять землю при будівництві доріг, з брудними голими дошками. Батько й візник винесли збиту з дощок, не-пофарбовану труну, поклали на грабарку, гостроребрий бендюг поволі потягнув її, ми, купка людей, ідемо ззаду. До Байкового кладовища дійшло нас ще менше, тільки родина та я з Агатою. На кладовищі зустрів нас худий священик (чи діякон?) прочитав молитву. Закопали Косяченка і ми пішли додому.

В МК заборонено було згадувати це ім'я. Що ж він вчинив проти радянської влади, що навіть після смерти карали? Як же вони знали, що він їх гостро ненавидів?

А в довідникові "Письменники радянської України", 1970, написано таку брехню: "Був член Спілки радянських письменників. Останні роки життя працював у Яготині в редакції райо-нової газети". Крім того, подано дату смерти 29 вересня 1936. А я пам'ятаю цей похорон літом і ще був Качура головою, а МК письменників був ще на Фундуклієвській, не на Прорізній.

Василина тепер живе на Обсерваторній і, здається, там ще й досі є Сіла Мьортвий. Але що він тепер уже мною не цікавиться і не читає мені звисока нотацій, то я надумуюсь зайти до неї. Треба ж десь почути тепле слово. Так мені тепер моторошно. Це ж я ще переживаю цю останню подію, хоч минуло трохи часу.

Подія така:

... Заходжу я до МК письменників і не впізнаю. Якийсь інший дух тут. Вже це не клюб із шаховими столиками, а якась торговельна контора чи що. Замість Новоселецького, аж у глибині кімнат, сидить якийсь інший суб'єкт. А далі — кабінет, перед кабінетом — стіл, секретарка. Нікого не бачу з таких, кого можна б розпитати, що тут сталося. Висить при вході на стіні в коридорі оголошення. Певно, списки якоїсь видачі "благ", кому скільки. Читаю. Ні, це список виключених із колективу письменників і між іншими прізвищами знаходжу своє. Причина: бездіяльність і відсутність заробітків з друкованого слова. Підписав Семен Ґордєєв, новий голова колективу письменників. Висуванець від заводської стінгазети, містечковий тлустий зух. На заводі йому треба було тільки пару років робітничого стажу, щоб за цим стажем заховати своє справжнє обличчя. Українська література йому так потрібна, як собаці п'ята нога. Йому потрібні ті щедроти, що сиплються тут щораз та більші. За які літературні заслуги зробили його пастухом письменницької череди, не знаю, але перша дія його — ось цей список.

Качура цього не зробив би.

І так я вже на вулиці. Чому мене викинули на смітник? "За відсутність літературних заробітків"? — То не допускають же самі до них. Чи моя вина, що я їх не маю? За "соціяльне походження"? — Це — "пічуха", як висловлювався Плужник. Яке соціяльне походження І. Микитенка? А він — цар і диктатор у харківському колективі письменників, пролетарський ідеолог. Хто такий Натан Рибак? "Рабочий от станка"? Рильський... Ні, справа не в соціяльному походженні.

Як і завжди, подія ця спочатку наче не вразила, шкрябнула по поверхні свідомости, але дедалі — відалась все глибше й глибше. Перевертала я ці думки у моїй бідній самотності, варила, думала... Потрібна була своя душа. Пригадалася моя велика любов ставищанських часів, Василина, що так відзву-чувала моїй душі всіма струнами, що так легко було з нею, так весело, а так повно й широко можна було на всі теми говорити. Любов ця кидала відсвіт і на Василину теперішню, але... коли я виливала їй свої болі, вона сухо-мовчки дивилась на мене. Серед зливи моїх почувань раптом я помічала ці холодно-сухі очі. Кому це я говорю? Це вже не та особа.

А була вона тоді на вершку успіху. Академік Євген Тимченко дуже її вирізнив і вона вже була аспіранткою Інституту мовознавства із затвердженим за нею епітетом "учениця Тим-ченка". Тоді саме складався великий Академічний словник і Василина працювала в цій комісії. І раптом — Тимченко став "ворогом народу"! Посипалися стріли й на неї, то Василина, щоб відбитися, написала і видрукували разом із колегою Су-гаком статтю, де "викривала" буржуазний націоналізм у мово-знавсті Тимченка та його школи. На тому й заспокоїлося. Василина й далі працює у словниковій комісії.

І оце я саме прийшла до неї, як вони збирається у далеку дорогу, має відпустку. Вже не видно на овиді Анатоля.

їде Василина на Далекий Схід до сестри Олесі, має безкоштовний квиток туди й назад.