Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Він весь час розповідав анекдоти та все вертався до теми, де я взялася, висловлюючи різні здогади, бо я не відповідала на питання.

От і вся історія. Але "пуанта" її — аж у самому кінці. Коли я виходила з пароплава у Хості і в юрбі йшла сходами вгору на чардак, чую, хтось потарабанив пальцем по мойому баулові. Озираюся, — це один з матросів із прикрою усмішкою і чимось гиденьким у очах.

Не забуду тієї хвилини. Чому він затарабанив? Може тим казав, що він знає, що я за птиця, аж уранці з каюти помічника капітана вийшла. А може той помічник був знаний з того, що водив дівчат до каюти для орґій, та й на мене мав такі види, тільки мій охоронний панцер не дозволив і він мимоволі виявив шляхетність, несподівану й для себе? А хіба матроська команда цьому повірить?

Це було б цікаве оповідання, але до нього ще треба "людей та друччя".

* * *

В Хості, як і скрізь, товариство в мене не зав'язувалося. За столом — Якубовського анекдоти, але далі — сама. Хоста не такий розкішний курорт, як Сочі, що тут недалеко. В якійсь екскурсії ходила і я до Сочі, бачила ті пальми, палаци, де раніш жила одна аристократія, а тепер — друга. Порівняно з Сочі, Хоста просто собі мале сільце. Навколо — гори, ліс. Я ходила сама в ті ліси і одного разу надибала яблуню, обсипану яблуками золотий ранет. Думала, що то — чийсь сад, але ні... Ніколи нікого тут не зустрічала. А смак яблук — неймовірний!

Я щодня приходила і ще й із собою брала по кілька яблук. Як виїжджала з Хости, то вже було чимало в баулі. Все те привезла я додому. Тоді саме була з Гуманя мама і я мала маленьку втіху, що щось із Кавказу привезла.

31

Тепер пам'ять видає із засіків і закамарків таку сценку: я щось із Новоселецьким розмовляю біля столу МК, а підходить Косинка і каже: — Чую я, що тут буде якесь "двіженіє води"?

Це був натяк на поголоску про бенкет. Наближалися жовтневі свята, і хтось придумав усолодити їх бенкетами... Найвища хвиля голоду в селах почала спадати, новий урожай... В місті теж почалося харчове пожвавлення, а в установах навіть справляли "бенкети". От і в письменників мав відбутися такий бенкет.

Це я останній раз бачила Косинку.

Справді — за кілька днів уже й бенкет. Великої залі не впізнати, висять гірлянди фестонами, а посеред кімнати застелені столи, на них повно їжі, квіти. На імпровізованій сцені співають артисти і грає музика. Навіть танці, навіть сам Ле танцює фокстрот, — за мудрими вказівками вождя світового пролетаріяту, нашого дорогого Иосифа Вісаріоновича. Бо ще до вчорашнього дня заборонено було танцювати, носити у вухах кульчики, на пальцях — персні. Отаке міщанство! Однаково, що ходити до церкви. Це — вчора. А сьогодні сам Іван Ле показує приклад, що це зовсім не міщанство — фокстро-тити. За директивою партії і нашого дорогого (етсетера)... тепер не тільки можна, а й мусимо танцювати. Особливо сьогодні.

До цієї революції в радянському побуті спричинилась така історична подія: поїхав Клим Ворошило закордон на якусь чергову міжнародну асамблею — і там довелося йому згоріти з сорому. Дама, дружина турецького амбасадора, запросила його до танцю, — а він не вміє! Він, з країни передової культури — і не вміє! Повернувся Ворошило до Москви — почав ходити на курс танців, щоб не пекти більше раків на міжнародних форумах. І так започаткував нову еру. За його прикладом почали ходити до школи танців інші члени політбюра і ото з такої високої гори помандрував фокстрот у народні маси.

До цієї історії приліпилася ще одна. Кажуть, що тоді Клим Ворошило пройшов закордоном ще одну західно-європейську науку. Не вам кажучи, пішов він до туалетної кімнати, вибачайте! Зайти зайшов, а ось вийти ніяк не може. Двері замкнені, та й годі! Пастка! Світова буржуазія хоче знищити славетного радянського полководця! Почав він грюкати щосили кулаками, а з-за дверей йому відповідають: — Спустіть воду! Спустив — двері автоматично відчинилися.

Це — чисто радянські анекдоти. Але менше з тим...

Отож і в київському Місцевкомі письменників, за прикладом голови Оргкомітету Спілки радянських письменників України вельможі Ле, кружляли на бенкеті в честь жовтневої революції пари. "Двіженіє води"...

Та тільки Григорія Косиники на цім бенкеті вже не було. Не було й Плужника, Фальківського, Близька. Ці, що бенкетують, ще не всі знають новину, бо арешти були попередньої ночі.

Столи стоять літерою П. В кінці одної відноги цієї фігури, скупчилися, наче тиснуться в бурю ягнята, друзі тих, що вже в тюрмі. Бачу тут Косяченка, дружину Плужника Галину, Євгена Кротевича, здається, Яковенка, Охрименка, "Дорогушу". Недалеко й Максим Рильський. Всі вдають неймовірно веселих і дотепних, а за цим — сльози. "Пиймо, кумцю, приймо тут, на тім світі не дадуть". Надзвичайна уважність до Галини Плуж-ник, яка також вдає, що нічого не сталося, тільки курить одну за одною папіроси "Казбек".

Ще ж так недавно Косинка виступав на загальних зборах із промовою, повною гостроти і сарказму. Це був безперервний струмінь дотепів. Ще ось недавно цими днями у одній з бічних кімнат Місцевкому сиділи Косинка, Охрименко, С. Скляренко, "Павлуша-Дорогуша", я заглянула — й мене запросили до гурту. Цікаво, чого вони всі регочуться? Косинка читав фейлетон Сосновського у газеті Известия "Любовь должна бьіть обоюд-ной" з дуже тонким прозорим натяком, що не тільки ми повинні любити нашу владу, а й влада нас. Реготалися до сліз, бо Косинка читав майстерно, до кожної фрази додавав свій блискучий коментар... Взагалі, де Косинка, там загальний сміх, він усіх брав у полон своєю влучною гостротою слова.

Ще ж зовсім недавно читав він своє оповідання, — я вже після того не чула такого мистецького читання. Тому кожен авторський виступ Косинки був літературно-театральною подією. Що ж то за оповідання було? "Серце"? Зміст: вартовий на кордоні над Збручем, українець, чує рідну мову по той бік річки, він не може в своїх братів стріляти, але обов'язок прикордонника наказує і він стріляє... Оповідання двозначне. Психологічна колізія душі українця-прикордонника...

Ніби ж хотів Косинка на більшовицьку нуту заговорити, — та йому не вірили. Не повірили й тепер...

Близько, Плужник, Фальківський також були яскраві індивідуальності... Близько своїми дитячо-глузливими очима, Плужник — їдкою іронією, Фальківський — трагічний сумом, що назавжди застиг у очах... Але Косинка був найяскравіший.

Досі арешти кінчалися засланням. Хто ж міг думати, що сьогоднішні арешти будуть зв'язані з убивством якогось Кірова в Ленінграді? Який тут може бути зв'язок? І вже найменше хтось думав, що скінчиться розстрілом, що цим разом уже — "мертва хватка". Так ні за що, ні про що. Для мене це було незрозуміло. Справджувалась Косяченкове: "Погинемо, як руді миші..."

32

Я все подаю зовнішні події, вигрібаю, що ще лишилося в голові з часів мого перебування серед членів колективу письменників у Києві, пробую укласти в тій послідовності, як було. А нічого про себе, про своє внутрішнє, яка там точилась робота.

Була я весь час у депресії... З якого часу? Вірно буде сказати — із студентських часів. Джерело депресії — голодування й фальшивий стан члена комнезаму, нестерпний для моєї вдачі. Але ті провали в депресію були лише початок, у сумішці з вихорами інших емоцій, дуже щасливих. Молодість і здорова основа мого єства брали верх, хай що! Після вчителювання в Запоріжжі (що само по собі було для мене мука) — нове студентське голодування й безперспективність, невміння дати собі раду разом з упертістю бути в літературі. Оці літні вечори й дні у стоячій воді бездрузівства, а в наслідку оте грізне завмирання, що його так гучно перебило Пилипенкове відрядження до степової України.

І так: поки я в дії, коли щось бачу, ставлю собі мету й до неї жену на всіх парах — то й відлетіла чорна птаха депресії. Але коли нема руху — накриває крилом і душить.

А тут ще й усі навколо: Гася, Яковенко, навіть лікар (коли я звернулась з приводу якогось недомагання), всі інші в один голос товчуть тобі, що треба мати чоловіка, себто жити родинним життям. Хто партнер, — неважливо, аби... Так примітивно і так просто, що аж верне. Я ж фізична істота і природі покірна, — але є ще й інші мої сфери, що не можуть прийняти голої змисловости, душа голодна на кохання, тонку дружбу, співзвучність... А де воно? Нарешті, я така чутлива до інтелектуальної краси — красномовства, філософії, розв'язування всіх отих питань, що завжди сиділи в моїй голові. А де вони, такі?.. За це називають мене старою дівою. Добре! Я — стара діва!

І коли я почувала оцю важку самотність, то вона й виливалась у почуття-думку: нема з ким говорити. Ті всі, з ким говорю, не бачать мене такою, як я є, а такою, як собі думають про мене. Як часто я повинна була приймати ту маску, в якій я їм видна! А щоб бути, як із собою, таких нема. Тому я зверталась до паперу, бо мусіла хоч сама з собою поговорити.

Я тепер думаю, що то була не тільки депресія, а й просто таки психічна хвороба, тиха шизофренія, яку я переходила, сама про неї не знаючи, оцей біль душі, в якому я борсалась і не знала, як вийти з біди. Я приписувала тоді цей біль своїй незугарній, неталановитій, нездібній ні до чого вдачі. А тепер я думаю, що був він несвідомою відбиткою загальної трагедії навколо: голод, депортації, арешти, навіть те, що я не маю куди примістити вигнану з Жашкова родину. Оці постійні думки про смерть, та як її учинити. І слідом за цією думкою — друга: та смерть і так прийде, чого ти ще нею журишся? — Як жити? Що буде взавтра? І слідом за нею друга думка: хай узавтра турбується само за себе, а ти будь задоволена тим, що сьогодні є, таким, як воно є.

Оце тоді вже почала я знати той дивний вихід із себе. Не роздвоєння душі на дві особистості, а вихід із себе. Як дуже боліло, я ставала збоку, і дивилась на себе, ту, що корчиться від болю. Так наче на когось іншого. І диво! Відчужений так біль був уже недошкульний, бо я друга тільки спостерігала його, шукала причини ззовні, зверху.

Оті київські борсання і неприймання підсуненого тобі нецікавою дійсністю в особистому пляні, оті харківські розгроми у суспільному пляні так роз'ятрили були мене, що я аж до психіятра вдалася, на щастя ненадовго.