Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Часом щось таке молов, що важко було второпати.

— Це весілля недовго протягнеться...

— Яке весілля? — перепитую.

— Я сказав, а ви собі як хочете розумійте. Це все, що робиться, — утопія. Це не те, що святий Петро снопи возить, а матір Божа тісто місить і млинці пече, а вже свіжі пиріжки сходять...

Шкода мені, що я не записувала цю балачку слідом, але вона видавалась мені такою нісенітницею, що відразу розвалювалася, ще не завмираючи на Василевих устах.

Кінець міркування про "пиріжки" Василь договорив пізніше. В перші дні війни заходив і молов:

— Це нові пиріжки, тридцять ночей замішені, сорок ночей печені...

28

Олена тут у Києві продовжувала свої жашківсько-юнацькі приязні. Галя Фузік, задушевна товаришка в 12 років, а потім і в 14, (коли до Різдва Олена жила в Фузіків), Галя тепер уже не Фузік, а Іванова. Вона, янголоподібна, шістнадцятилітня Галя, вийшла заміж за якогось старого професора Іванова. Потім, дуже скоро після цієї новини, чую, що Галя вже розійшлася з своїм Івановим.

Десь у цьому часі зустріла Льона Галю на вулиці й Галя почала запрошувати до себе. Вводити в своє товариство. І що мені розповідає Олена після двох-трьох одвідин! Що я чую? Щось несусвітне. Каже Олена, що Галя втягає її в якусь компанію, де відбуваються нічні оргії, у якесь вишукано-зіпсоване товариство, де Галя й ще якісь джигунки виступають у ролі гурій. А хто ж кавалери? Чи можна повірити? Професор Микола Зеров, професор Калинович, Освальд Бурхгардт, якого в цій компанії називають просто "Оська". Гурії роблять педікюр "Осьці" й Калиновичеві... ("Педікюр"? Перший раз чую таке слово, але ясно: не манікюр, а педікюр...) І кінчає Льона цю фрагментарну розповідь словами: — Щось таке огидне, що я вже більше до Галі не піду. — І справді перервала дружбу, я вже не чула більше нічого про Галю Фузік.

Не могла ж моя сестра знати, що існують на світі ці люди, не видумала ж вона. А що якісь такі пікантні історійки існували, то за це каже й те, що саме в цей час Галя навернулась на українство і стала палкою українкою. Ця сама Галя, що русифікувала мені сестру. Ця сама Галя, що її мама питала мене: "Пачєму не гаварітє па-рускі? Ведь ви же в Городе..." Ця сама Галя, що й через губу не перепустила українського слова у Жашкові, серед мовної української стихії, — тепер вона не тільки заговорила, а й вступила до університету на літературний відділ за рекомендацією професора Зерова. Побачила, що високоінтеліґентні люди вживають українську мову в свойому побуті, і перестала її зневажати. Переродилася.

Повчальний, багатозначний приклад. Прообраз майбутнього.

Безперечно, це маленька, зовсім незначна деталь з біографій наших корифеїв. Чи може це бути? Гурії, педікюри якісь... Але як вдуматися, то може й логічно. Бурхгардт — німець, Соф'я Ніколаєвна теж за німців була фольксдойчеркою, може й справді... свій до свого горнувся. А Калинович... Чому оті великі втомлені синяки під очима?

* * *

Друга Льонина сердечна приятелька, Лєна Шепель, тепер уже не Шепель, а Куліцька. І живе вона під Києвом у Боярці разом з усією родиною: мамою, вітчимом Єзерським, донею Лідою, разючо подібною на стару Шепельку, та Иосифом Ку-ліцьким, своїм чоловіком.

А де Володя? І як це сталося, що Лєна тепер — Куліцька?

Це давня, прикра і довга історія. Я її сама зв'язала з окремих уривків, почутих у різні часи.

Володя Шепель розстріляний. Наця, його сестра, і Альоша брат, опинились у білоцерківській тюрмі, а далі — не знаю. Наця, — жінка отамана Соколовського, отамана партизанського загону з Тетієва. (Отого самого Інкогніто, що приніс мені колись томик Лесі Українки). Володю розстріляно за те, що водив партизанський загін у ту ніч і показував, котріхати не жидівські. У Жашків прибула спеціяльна комісія з Иосифом Куліцьким на чолі, для переведення слідства. Ото тоді й Володю забрали, а Лєна... Там Куліцький її побачив, Володю розстріляли, а Лєна вийшла заміж за Куліцького.

Цікаво, як Куліцький опинився в ролі слідчого? Він у минулому — січовий стрілець, галичанин.

Тепер вони живуть у Боярці, на роботу доїжджають до Києва. Куліцький працює десь керівником справ, Лєна — на кінофабриці у складі кінофільмів, Єзерський перекваліфікувався з дяка на бухгальтера.

Товаришки ще із школи, дві Олени й досі не рвали цієї дружби. Взаємини їхні були більше сестринські, ніж між мною й Льоною. Льона їздила на свята в Боярку, там було її інтимне місце під крилом мами, Лідії Іванівни. Сестра сестрі не розкаже своїх задушевностей, а приятельці, — як на духу.

Ми ж, я й Льона, жили у взаємному рабстві, тим що нема куди з цієї кімнатки подітися. Сестрі не подобалась моя богем-ність, нічого сталого чи, як я тоді образно думала, балянсу-вання в повітрі на тонкій павутинці. А я не терпіла, що вона командує, — через те, що вона утримує мешкання. Зараз би геть пішла! А куди? Пляни й спроби включитися в якусь експедицію, виїзд, на роботу, екскурсію — у моїм становищі були лише пустоцвітні мрії. Я мусіла миритися з оцією тіснотою, що була не тільки фізична, а й затиснутістю думки, мислі. Льона ж — не раз закидала мені, нащо я зірвала її з роботи у Бобровиці, там вона вже була влаштована... Може й заміж вийшла б — додавала собі в думці я...

Бо справді, — коли мені набридають питанням: "Чого не виходите заміж?", то таке питання більше стосувалось Олени. Я — то зрозуміло, мої прагнення й візії були обернені в бік літератури і я ніколи ніякої "заміжницької" мети не мала, а захоплення мої налітали у зовсім невідповідному "контексті". Не для замужу я.

Але Льона! Вона не має мети, що забирала б її з усім єством. Вона дуже дбає про свою зовнішність і яка вона гарна! Риси тітки Палазі й мамині змішались у ній і її обличчя було, як камея. Особливий вираз карих очей, властивий тільки Гу-менним, — захована десь в глибині усмішка під зовнішньою байдужністю, — часом я у себе ловлю його. Волосся в неї було пишне, буйне, як у мами, тільки мамине було чорне й рівне, а в Льони — золоте, пушисте. Прийшла одного разу додому й каже: — Оце вертаюсь із перукарні. Хотіла, щоб обрізав волосся і зробив мені модну зачіску. Він розпустив по плечах волосся, подивився, подумав і сказав: "Вставайте з крісла! Я цього волосся різати не можу!" І так Олена більше не йшла стригтися, а вистроювала хитромудрі зачіски, які я потім, коли в мене також виросло волосся, намагалася копіювати.

Чи ж не любила вона хатнього затишку і хатньої роботи? Любила, творила його і за себе, і за мене.

А от... Моє оточення їй було чуже, Галине товариство не підійшло. Те, в якому оберталась вона, "київторгівське" і ще якесь, було просто нецікаве, парубоцько-примітивне. Кавалерів було багато, але все якась шушваль і шантрапа. Я питала її — чого вона з ними водиться? На це вона відповіла: — А як інших нема. — Жаль мені було дивитися на неї, але ми в інтимніші розмови ніколи не заходили.

Чи винна була вона? Ні, винне те торнадо, що викинуло цю камею з її природного оточення, справжніх женихів порозганяло по світі, винищило.

* * *

Думка унезалежнитися назрівала дуже довго. Посіяв її ще в Харкові Ярмоленко. Треба мати якусь професію, щоб нею заробляти, а своєю улюбленою працею займатися й без них, писати так, як у мене виходить, а не достосовуватися до приписів "радянської критики", — хоч би й не друкувати. Хіба то творчість, як тобі кажуть, що можна, а що не можна, вимагають якогось вигаданого "позитивного героя"? Я вже мала свої вироблені (хай примітивні, дарма!) настанови про природу й потреби творчости, часто їх вар'ювала в своїх думках.

Яку ж професію придумати?

Є така вільна професія — стенографістки. Не треба ходити щодня до канцелярії, а тільки на виклик. От, якби собі так! Бачила я цих стенографісток — такі пишні, гоноровиті королеви, вичепурені в пух і прах. їм і доступно, шалено ж заробляють! П'ятнадцять карбованців за годину!

Почала зароджуватися на обрії мета. Хоч і яка далека, але все ж таки мета, а як є мета, я горю.

І так пішла я, записалася восени на курси стенографії. Ой, далеко ще до зіздової стенографістки з пишним бантом на грудях, але за рік курсів все таки я зможу вже записувати 90 слів на хвилину, і з цим уже приймають на посаду стенографістки в установі.

Матеріяльна незалежність була моєю метою ще й для розв'язки хатнього вузла. Одна річ — аварійно опинитися на чиїйсь ласці і почувати себе вимушеною приживалкою, а інша — вже в тому стані й лишатися. Якби я жила сама, то не так би турбувалася насущним, — дасть Бог день, дасть і їжу, а як не дасть який день, то мені не первина. Але... живучи з Льоною... Нема й мови, я мушу знайти заробіткову рівновагу у хаті.

Ходжу на ті курси, сиджу й насиджую щоденно над вправами, бо це — найпевніший шлях набути швидкість. А раз приходить Олена із свого гостювання у Куліцьких і каже, що Лєна хоче прийняти мене на роботу. Допомагати їй у складі-випозичальні кінофільмів на кінофабриці. Платня — 130 карбованців місячно.

Це певно Льона її просила?

І ось я вже їду на кінофабрику найматися, вже й працюю. Це значить, записую рух видачі й звороту фільмових кружків, що посилались на замовлення з усіх кінців України.

Лєна дуже делікатно й ввічливо показувала, завдання давала. Вона ж завідувачка, а недавно ще сама всю цю роботу робила. Ми обидві відчували незручність: я — з вищою освітою, а вона зовсім без неї (2-клясова жашківська школа), — наказує мені. В півгодинну обідню перерву ми сідали, як друзі, знайомі, земляки, і Лєна пробувала провадити вимушену розмову, але, хоч вона й близька приятелька моєї сестри, я не знала, що з нею говорити. Такі ми були різні світи.

Ясно, що це була тимчасова робота. Взяла вона мене із співчуття до своєї приятельки. І це кожної хвилини відчувалося.

Про працю у Лєни не маю ніяких спогадів. Річна інвентаризація, з 1933 на 1934 рік. Робітник на драбині біля полиць диктує мені назви кружків, а я записую внизу. Він під'їжджає з політичними розмовами, критикою навколишнього, а я, попереджена вже від Лєни, що це — шпик, відповідаю, що не думаю про це, бо за нас усіх думає Сталін... Перемотування фільмових кружків, — чи не треба змінити зношених кадрів?.. Фільмосклад цей був окремо, з окремим входом. До самої фабрики, де йшли кіноздіймання, я не заходила.