Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Хібащо, один раз треба було перейти через неї і здалека побачила я кіноздіймання в студії. Юпітери освітлюють групу людей і серед них бачу професора Олександра Дорошкевича з його пишними "карась у сметані" вусами. Він грав самого себе у фільмі, де висміювали "буржуазних націоналістів". Оце, мабуть, найцікавіше за той час, що я їздила працювати на кінофабрику.

Тим більше вхопилась я за стенографію, як за рятівну нитку, що приведе мене до цікавого світу. Ідея була така, що ось я вивчу стенографію, почну багато заробляти, матиму гарне убрання, а не це студентське ганчір'ячко, що доношую. Буду серед людей. Побачу світа, живе життя, а не цей відлюдний склад... Ні, не убрання й гроші, а незалежність. Як зможу заробити на існування, то й буду незалежна. Тоді писатиму для себе, — якщо нікому непотрібне моє писання. Моє, таке, як воно є, без насильства й наказу. Зрештою, хай так! Я не талант, я — сіренька. Так і буде! Але я понад усе люблю літературу і їй вірна у всіх видах. Не писатиму — то читатиму і черпатиму з її бездонного колодязя.

Кинулась я до стенографії з усім своїм завзяттям і запалом. Вдень — на працю у склад кінофабрики, а ввечорі — курси. Щоб швидше до мети. Мені потрібна якась мета і йти до неї. Тоді я живу. Як вислизає, як розіб'ється, — тоді порожнеча і ота нудьга, що мене з немовлячого віку переслідує. Чогось хочу, не знаю що, за чимсь тужу, перебираю все, доступне уяві — і не те воно, не те...

Словом, я азартниця. А стенографія саме на цьому збудована. Треба так вправлятися, щоб дійти спочатку до 60 слів на хвилину, тоді — до 90. Це вже можна практикувати. Тоді 120 слів на хвилину, — ти з їздова стенографістка...

29

Що більше пустошилось у колективі письменників, то менше було з ким поговорити. Ніяких товаришів, друзів, якщо не лічити зустрічів на вулиці з Косяченком. Та отих летючих розмов з Косинкою чи їдким Плужником. Та легких півфраз, в яких були елементи прихильности чи співчуття (не розбереш) від Смілянського чи Воскрекасенка.

З Агатою дружба тривала, але проходили крізь неї якісь холодні вітри. Може тому, що Володя її помер, — вже другого такого Володі не буде. Вона змінилася: щось невловне в нашу спільну щирість вкрадалося, ще мені незрозуміле. Вона не терпіла чути про себе щось прикре. Я раз пробувала її остерегти, що за спиною з неї посміюються, — а вона сприйняла, що я їй навмисне таке підношу, бо я їй заздрю.

І це в цей час здружилася я із Кіпнісом. Приязнь ця довго не скріплювалася. Він, як і Гофштейн, виявляв велику доброзичливість завжди. Підходив, вітався, мав охоту поговорити, — це тоді, коли ніхто й глянути не хотів у твій бік. Запрошував додому. Я не поспішала приязнитися, бо мені здавалося, що він просто втирається в довір'я, а чому — невідомо. Що я за об'єкт зацікавлення? А як ще заговорив щось про "зустрічі на канапі", то я геть відвернулась. Говорив він кумедною мовою: напівросійською, напівукраїнською, ні тією, ні другою не вмів, дуже примильно-солодко всміхався при зустрічі, поблискуючи окулярами, срібними скроням і разком штучних зубів. Хтозна, чого людина хоче...

Кіпніс перестав запрошувати додому і навіть признаватися, ображений на мої "відгетькування". Аж тоді я сама до нього призналась і нагадала йому, що він не раз запрошував зайти. Ніхто ж з українців-літераторів не запрошував, а буває така хвилина, що кудись треба бігти... Почути людський голос... Нікого! Тоді світ видається пустелею...

Удома в Кіпніса виявилися дружина Віра, дочка Беба, риженьке, обсипане веснянками дівча, і хлопчик Льоня. Велика бібліотека. Тільки мешкання тісне, одна кімната в комунальному домі із спільними коридорами та кухнею. Втім, Кіпніс також мав пая до будинку "Роліт".

Віра була українка з Олешок, а говорила російською мовою. Це була друга жінка. Беба — від першої, що померла. Отже, Беба була чистої жидівської крови, а Льоня вже гібрид. Таких українсько-жидівських шлюбів у письменницькому колективі було більше: Анатоль Шияв одружений із жидівкою, Олекса Кундзіч також, Андрій Малишко був тоді одружений з Дашею-жидівкою... То був один із засобів боронитися від закидів у націоналізмові. Видко, скористався цим засобом і Кіпніс, що "ходив" у жидівських націоналістах.

Переконавшись, що це — родина, я відкинула свої страхи й підозріння, тим більше, що в цій родині зустріла дуже теплу атмосферу. Кіпніс і його Віра вміли продукувати багато щи-рости й витворювати приємне почуття, що в цій хаті з тобою хочуть говорити. Не треба боятися, чи вчасно й до речі ти прийшла, — завжди тобі раді. Це для мене була велика розкіш і розрада. Відтоді і аж до війни я вже була постійним гостем у Кіпнісів. Зрідка він і до мене заходив, а як зустрічалися на вулиці несподівано, то не розходилися, поки не переговорили все, що на душі.

Кіпніс був "лепетя". Завжди почуєш від нього якусь цікаву історію.

Крім того, Кіпніс більше орієнтувався в подіях і може не до кінця розказував, що знав, але щось можна було й вловити. В моїй ізольованості це було для мене основне джерело інформації й орієнтування в подіях.

Взагалі ж треба сказати, що жиди-приятелі уміють виявити велику людяність — і безкорисну, — коли бачать твій скрутний стан. Цього годі було чекати від своїх українців. Хто подав мені помічну руку, як я примирала з голодування в перший рік мого київського пробування на Левашівській? Шабельницький. І як делікатно! Я навіть почувала себе потрібною. А Гофштейн! Якби не він — ніякої Соснівки я не побачила б. Ніхто із оздо-ровної комісії, покликаний дбати про стан здоров'я членів української секції, і не подумав, що мені потрібне було лікування. Тепер Кіпніс відчув, що мені нічого так більше не треба, як оцієї дружности. Увага! На тлі остракізму й погорди до такої одіозної постаті, як Докія Гуменна, що все більше розливалися в колективі письменників.

Не легко було ці особисті приязні пов'язати із щоденними колючками у суспільному. Чому на всіх ключових позиціях української культури — у видавництвах, головні редактори газет — якісь щупаки, аґуфи штокке, ліфшиці, а не питомі українські кадри? Нема в українців на те розуму? Ні, є багато блискучих! Чому всюди привілея інтрузам? Але чи Кіпніс і Гофштейн ці порядки створили? Людяність є людяність, все ж таки.

Не знаю тільки, чим вразила я Кіпніса одного разу цієї зими. У МК письменників було раз оголошено суботник. "Роліт" будувався дуже помалу. Не вистачає робочої сили чи фінансів, то на цей суботник закликаються члени-пайовики. Я читаю це оголошення, (на дошці в коридорі, де всі об'яви вивішуються) і бачу поблизу Кіпніса. Питаю:

— Ви прийдете?

— Я не думаю, що прийду, — признався Кіпніс.

— А я піду! І знаєте, що? — блиснула в мені у цю мить несподівана думка, так і вирвалась не встигла я її притримати за язиком. — Я ходитиму на суботники, а житимете в будинку ви!

Що на це відповів Кіпніс? Всміхнувся блаженною посмішкою і сказав: — Я тобі прощаю ці слова!

Але так і сталося. Я на суботнику Кіпніса не бачила. Носила там цеглу разом із іншими письменниками та уявляла, як будинок виглядатиме, та намагалась здогадатися, котре це саме моє мешкання. Так ніколи я його й не побачила...

ЗО

А тим часом, хоч зникали письменники один за одним, на Місцевком письменників сипалися блага. їх було так багато, що ще й мені перепало. Я кажу про подорожні до різних курортів. Вділили й мені безкоштовну двотижневу "путьовку" до санаторії в Хості на Кавказі. До Севастополя залізницею, а звідти до Хости пароплавом, Чорним морем.

Грошей на краще місце у пароплаві не було, то довелося взяти найдешевше, третю клясу. Там покотом сиділи й лежали, напхом напхано, нема як пройти крізь тіла й клунки. В теорії я вже живу в безклясовому суспільстві, а на практиці ось як: перша, друга, третя кляси. І що ти зробиш? Капіталізм вигнали в двері, а він влетів у вікно. Що зробиш?

Тут мені трапилася пригода, яку я ще не зібралася втілити в оповідання. Саме, як окреме оповідання.

Сиджу я там межи тілами й клунками із своїм довгастим диктовим баульчиком і роздумую про комунізм, соціялізм, капіталізм, безклясове суспільство, державний капіталізм, — коли проходить поміж цими третьоклясними пасажирами якийсь працівник пароплава. Заговорив до мене, сказав, що він — помічник капітана. Інтелігентний, молодий, цікавий. І я розповідаю, що їду на подорожню до Хости, письменниця.

Він пропонує зайти, посидіти в його каюті. Що ж, не дуже то мило сидіти долі на покладі, а тут лізе в руки нагода побачити, як то в каютах для першої кляси. Не відмовляюся.

Тісно, але чудово! Затишно і зовсім інші відчуття. Знову ти людина з інтелектом, а не якесь бидло. Покурюємо собі турецький тютюн, — і тут же помічник капітана додає, що він його дістає від контрабандистів. Зовсім такий, як у нас удома колись курив батько, Стамболі і Месаксуді. Такого запашного тютюну в наші часи нема... Дуже цікаво розмовляємо, переважно про літературу. Господар мій очитаний і в курсі всіх літературних новинок. Я вже пустилась у "філософування", — ох! моя слабість! — Я тоді борюкалася з думками, чого це я потрапила в цей світ, як я тут не маю місця, все чуже... Оця моя гіпертрофія вразливости... — Щось отаке плела... — Не маю хитросплетіння в свойому розумові, я нежиттьова для сучасної неписаної моралі. Відступаю перед перешкодами, не маю смаку в "завойовуванні благ". Краще обійтися, краще аскетизм... Я роздаю щирість, скільки в мене її є, а натомість дістаю образи...

І чого це я таке тоді молола, що на мене найшло?

А тут з'являється й вечеря на столику з якихось непомітних для мене сховків: камбала, шпроти, виноград, вино... Вже й дванадцята доходить, а ми говоримо-розмовляємо. Та треба ж і честь знати. Мені пора! Поговорили ми, а тепер я вже піду. Приємно зустріти такого цікавого розмовника.

Тоді цей помічник капітана каже, що я не повинна поспішати, бо він десь інде переночує, а я можу на оцій його койці спати спокійно. Ніхто мене тут не потурбує. Ось замок із середини.

Я виспалась чудово! Вранці й виходжу з каюти, вмиваюсь, іду на горішню палубу другої кляси і там, на своє диво, уздріла Фелікса Якубовського. Він теж їде до Хости у ту саму санаторію. Він дуже жваво цікавиться, чому ж це він раніш мене не бачив? Де ж це я була?

Помічника капітана я більше не побачила, хоч ми ще довго пливли, — я вже в товаристві розвеселого Якубовського.