Дар Евтодеї - Гуменна Докія

А що, як цей чоловік схоче мене скривдити? Ніде ж ані душечки, світанок. Але я якось знала, що ні. Ще одною охоронною грамотою було в мене те, що я — письменниця. Скажеш, хто ти — і це завжди викликало повагу, незмінно.

Але все таки, що я маю тепер робити? В прибиральниці? У кравецьку фабрику? Стенографія пожирає всі сили й руйнує психіку. Як практикуєш її, — вже тоді не до праці над собою. А як перервеш, мало вправляєш, то відразу — випарюється швидкість. Стенограф, як піяніст, мусить щодня вправлятись...

І ті самі думки: для чого? Щоб їсти. їсти, щоб жити. Для чого? Той самий топчак.

І якби не те, що я живу з Оленою в одній хаті, то чого ж? Я вже загартована в злиднях, знаю, як то: є один карбованець — дивись, щоб його, останнього, не потратити. Жорстокий скрут і підголодове довгочасне існування в Києві навчили мене не боятися ніяких обмежень, навчило вдовольнятися тим, що іншому видається неможливим.

Давить депресія? Причина її — недостача поживи для ума, постійний голод вразливої душі на вражіння. Отож вона, депресія моя, переплелася й зіллялась із завзяттям. Завзяття з образи, що якась випадкова шашель має певне право до українського слова, а я, парость українського дерева, що найглибшими коріннями вріс у землю, — ні. Завзяття від тієї свідомості, що я виконую заповіт мого батька. Він же так любив письменство і ніколи не осудить мене за мою маніякальність. Він також проривався в мистецтво, та не було змоги. Завзяття і впертість. Епітет "баляст" викликав протилежну реакцію: ви мене виганяєте, а я таки буду працювати, без вас. Так, як зумію.

Але Льона! Знайти кімнату, щоб жити окремо — зайва мрія! А жити разом і не заробляти, — вийде так, що я в неї на утриманні, нахлібниця? Поки були оті ріденькі літературні заробітки, то ще... Не можу ж я бути залежною від неї! Завжди бути отруєною цією думкою, — то яке вже тут ширяння власної індивідуальности?

Це були мої найтривожніші думки. Всі точки опори валяться одна за одною, а натомість виросла висока й глуха стіна ізоляції та остракізму.

Як же я могла з цією стіною справитися? І от одного літнього дня всі мої нерозв'язані вузли самі порозв'язувалися. 21 червня 1941 року.

* * *

Отже: вийшла молода істота на широкий лан, повна сил і завзяття, бажання й запалу до праці. Скільки б вона переробила, якби не відігнали її, не покалічили непрохані "садівники", шкідники! Скільки ж пішло її сил на зойки, відчаї, занепади й депресії та на змагання знайти вихід із чорного мішка!

І десь узялися в цій самій істоті сили опертися. З відчаю зродилося нове. Істоту помалу, але неухильно опановувало якесь невіддоме їй досі світовідчування.

Центр його — байдужість до своїх ран, невдач і викину-тости. Презирство до вигод, що їх прагнуть усі інші. Я їх не маю — мені й не треба! Важливіше — внутрішнє. І оте внутрішнє Сонце можна будувати в самій собі. Що це — стоїцизм?

Осереддя нового світовідчування — безтурботність. Чого я маю турбуватися тим, що має бути взавтра? Прийде воно — тоді й буде само за себе думати. Що це — епікуреїзм?

Чого це наше покоління повинно жертвувати собою для щастя якогось невідомого нам майбутнього? Наші предки жили собі своїм життям для себе й не думали про нас. Не турбувались нашим щастям. А якби й турбувались, — що помогло б? Тож минулого нема, бо воно вже минуле, майбутнього нема, бо воно буде зовсім не таке, як ми його уявляємо. Майбутнє — "царство небесне", недосяжне навіть уяві. Реальне — оцей день, оця хвилина, що ось зараз стане "минулим". Радій нею! Вона — єдина реальність... Що це — екзистенціоналізм?

Але це я тепер так називаю, а тоді про екзистенціоналізм я нічого не чула. Я лише стала невразлива, вдивляючись у немилостиво скривлене обличчя моєї фортуни.

І чи не було це пророче світовідчування? Чи ж не радіти було кожною хвилиною в Києві перед новими іспитами, хвилюваннями і ударами?

* * *

Тепер з ретроспективи часу, переглядаючи свою життьову дорогу, я бачу, що нічого не було випадкове, хоч тоді здавалося випадком, несправедливістю, нещастям. Все було доцільне. Ні, таки керує хтось моїм життям! Опікун (Він? Вона? Воно?) влаштував мені сувору школу для гартування, для розбуркання моїх сплячих сил. Всі мої оті жалоші, що я самотня, не маю друзів... Це ж так було потрібно, щоб я навчилася самостійно мислити, плекати внутрішнє цвітіння думки у сіренькій одежі невдахи. Оце невміння втрапити в тон "партії й уряду", ця довга школа літературної штуки, коли інші вже були авторами томів, а я все початківець.

Вже сама моя вдача — боязка, вразлива, мовчазна, пасивна назовні, — вже самий вигляд, — сіренький, непоказний... Якби я цвіла успіхами, виявлялася, випиралась яскравістю, то пішла б дорогою небуття туди, куди пішли яскраві. Мені ж призначене інше завдання.

А тоді я не могла зрозуміти, чому мені постійно не щастить, чому все, як з каменя, чому не втрушуюся в життя, як інші. Дороговказом (і то сліпим інтуїтивним) було тільки моє уперте завзяття і почуття, що я йду вірним шляхом, хоч би що.

29 грудня 1972