Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Вона вже два рази їздила до Харкова з плачем, що в Києві її не хочуть прийняти, бо хтось пустив чутку, ніби вона — попівна.
Це вже Гася трохи оправилася від удару, що їй завдала доля. Володя її помер, від крововиливу в мозку. Помер він рівно через рік після того сну, що їй приснився, і точно так, як приснилось. Тепер знов мусить вона сама боротись.
І Гася боролась. І вона вже член Спілки.
Зате Дмитро Косарик-Коваленко ходив із певною себе посмішкою. Він же в ЛОЧАФі мало чи не головою був. Ніде не відступав від генеральної лінії партії, її твердокам'яний член.
Косинка оголосив, що він — "ходить у диких", себто поза всіма "загородами" ("Ланка" вже ж ліквідована!). З попутниками вийшла неув'язка. Хоч вони й подали заяву до Спілки, але ж вони не стоять на плятформі пролетарських письменників, то як можна їх до Спілки приймати? А як вони не члени Спілки радянських письменників, то само собою виходить, що вони нерадянські? А які ж? Антирадянські? Е, це вже погано пахне!
Такі, як я й Косяченко, не мали ніякої надії, що приймуть до Спілки, але заяву подали з тих самих міркувань. Цих заяв ніхто ніколи не розглядав...
* * *
Косяченко був уже зовсім не той, що колись, як вийшла його збірка. Минули часи Глорії. Тепер він занепав, щораз дужче занепадав. Дружина його, хвора на туберкульозу, оце померла. Він від неї заразився. А крім того — любив чарку. Вічно я чула, будучи в Домі літератури, що ця компанія збирається до "пивнушки": Косяченко-Жигалко, Дмитро Фальківський з тими трагічно застиглими очима, а з ними ще якийсь "Пав-луша". Не знаю прізвища і не знаю, що він писав та друкував. Просто був симпатичний Павлуша, якого називали Дорогуша. А потім, у припливі ніжности від випитого пива, і один одного так звали.
Так і ходив Грицько занедбаний, неголений, у зношеному прим'ятому костюмі, голодний, обдертий, забрезклий — і злий. Він не сміявся, а сичав. Вже не було колишньої єсєнінської постави.
І хто ж пожалів його? Жидівський письменник, Давид Гоф-штейн. Чую, як у якомусь гурті він каже:
— Треба допомогти Косяченкові! Пропадає на очах людина! Як же це так? Він же не має за що існувати!
А хтось (це Петро Колесник!) відповідає:
— Але чому він не працює? За що ж це йому допомагати? Він приходить і каже: "Я — український поет і українська держава повинна мені дати все, що потрібне до життя!" Бачите, які претензії? Чули, які дикі заяви? З якої речі має його держава утримувати?
— Але ж він хворий, — стоїть на свойому Гофштейн.
— А пиячити не хворий? Нема чого дармоїдничати, хай іде працювати!
— Я чув, — ще хтось збоку докидає, — що Головліт повернув йому збірку поезій...
— І правильно! Занепадницькі вірші, єсєнінщина...
Щодо "диких заяв" Косяченкових, то на мою думку (тоді й тепер) — не такі вони вже й дикі. Як могла українська держава забезпечувати всім потрібним для життя мого хорошого приятеля, жидівського письменника Іцека Кіпніса, то могла й Григорія Косяченка. Я не кажу про інших, бо не була в хаті, але в Кіпніса бувала не раз і не два, то бачила, як цей не дуже успішний письменник ніде не працював, але мав і затишне помешкання, і бібліотеку на всю стіну, і служницю, — все, що потрібно до життя. Держава подбала. То чому не могла так само й про українського письменника подбати? Ні, на мою думку, Косяченко мислив державницько, почував себе сином своєї землі, господарем цієї держави... якщо це — українська держава....
А Петро Колесник просто заробляв собі на Косяченкові "ідеологічно витримане" членство до Спілки.
* * *
У іншому гурті сидить Іван Ле і царственним жестом посуває шахового коня до "простого" письменника, а навколо сидить Гроно "вболівальників". — Не знаю, що мені робити з котом Ліриком! — міркує вголос Ле. Всі приявні вже знають, що йдеться про Зінаїду Тулуб. — Ця маніячка, стара діва, теж подала заяву, щоб її прийняли до Спілки, уявіть собі! Не знаю, як їй відмовити... — Всі навколо дружно регочуться. — Подала заяву, щоб прийняти її разом із котом Ліриком... — Всі ще більше веселяться. — І там таку ахінею понаписувала! Та який роман може вона написати? — Ще більший регіт. — Взагалі, я вам скажу!.. Де початок, де кінець її замряченій самохвальством фантазії? Ну, от ви, молодий чоловіче з кабінету молодого автора, — звертається Ле до когось там, — ви читали той її роман?.. "Людолови" чи як там?
"Молодий чоловік" презирливо знизує плечима. Ні він, ні ті видавництва, куди ця стара діва подала свій "роман", не вважають за потрібне витрачати час на читання маячення божевільної...
— Але як їй відмовити? — журиться далі вголос Ле. — Вона ж така навратлива, як осіння муха...
У цім казані щось варилося, але ще не знати було — що. А що багато було неясностей, то період Оргкомітету тривав дуже довго, щось два роки. Тим часом, письменники один за одним попадали в "проробку"...
* * *
Секція жидівських письменників жила своїм відокремленим життям. Там були свої "визнані" й "невизнані", члени секції дружили між собою і не мали стику з українськими письменниками. Але не всі. Ось поет Давид Гофштейн, він у згоді з усіма письменниками колективу. З усіма групами: старшими, молодшими; "мастітними" (це жартівливе перекручення російського слова "маститьій" чогось дуже прижилося у їдкому лексиконі сміхів), як Іван Ле, і початківцями; попутниками й "проробленими"; жидівськими, українськими, російськими...
Гофштейн був найсоліднішою творчою постаттю в жидівській секції. Він же був піонером перекладів творів Шевченка на ідиш мову. Легко й приємно входив він у розмову з усіма. Старший віком, світлої вдачі і високої культури, людина з минулим сіоніста, він і не ховався із цим минулим. Не раз казав, що мріє хоч раз у свойому житті поїхати до Палестини, щоб подивитися на землю предків. З ним навіть мені, що ніколи не маю теми для "світської розмови", знаходилось багато чого говорити. А він не цурався навіть таких упосліджених, як я та Косяченко.
* * *
І от навіть Давид Гофштейн шукав рятунку від Зінаїди Тулуб, що тероризувала буквально всіх своєю балакучістю та нестримною агресією, націленою на жертву-слухача, хто б то не був, не зважаючи на особи. Гофштейн, я, Ле — їй байдуже! Вона могла годинами вистоювати (і тримати свого слухача) під дощем, на морозі, в коридорі на протязі, серед велелюдного зборища в МК, коли всі стоять групами, — і так непомітно переходити від одної теми до другої із своєї біографії, що слухач не має змоги вставити слово чи вислизнути з-під її бомбардування. А що Гофштейн саме й був такою доступною особою, то дуже часто був тим її слухачем. З вродженої делікатносте він чекав, поки хтось підійде, і аж тоді непомітно слизав. Тулуб не помічала зміни і провадила своє далі, а Гофштейн потім дякував рятівникові. Не раз і мені.
Та всі ж знали, що Зінаїда Тулуб — перекладачка з французької на українську, член секції перекладачів. І не більше. Ніхто ані на товщину волосинки не вірив, що вона написала роман. її просто на сміхи брали, коли вона турукала, що роман не тільки написаний, а й перекладений на чотири мови: російську, польську, французьку, татарську. Та й хто повірив би, дивлючись на цю чудернацьку, вийняту з дожовтневого минулого, постать? Типова стара діва, незмінно вдягнена в моду її молодости. Особливо характерні були її старопанські капелюшки. І став уже "казкою дня" її кіт Лірик, якого вона годувала м'ясом, з чорного ринку... Цим вона хвалилась не менше, ніж своїм графським походженням.
Так, графським! У біографії Л. Онишкевич (жур. Наше життя, листопад 1969), писаній за радянськими матеріялами, і в додатку-біографії Н. Полонської-Василенко "Зінаїда Тулуб у моїх спогадах" (жур. Нові дні, березень 1960) нема про це згадки. Я ж подаю тут почуте з уст самої Зінаїди Тулуб, шкода тільки, що не все так докладно, як вона розказувала.
... Вчилася вона в інституті "Благородных Девиц", то французьку мову знала краще, ніж російську, а української не знала зовсім. В їх родовому графському маєтку Тулубів вона чула українську мову тільки від челяді. А скільки рисаків було в їх родовому маєтку! Вона дуже любила їздити верхи... Які ж дорогоцінні меблі були в їх палаці, скільки срібних сервісів, кришталю, картин, килимів... І все те прокляті більшовики розграбували, знищили, забрали. Палац спалили. Навіть могилу її батька знищили, поруйнували, осквернили. Був він похований в ограді церкви св. Федора на Лук'янівці, а вони, анафеми, безбожники, церкву зруйнували, гроби повикидали, і мусіла вона перенести батькові кості в інше місце...
Вона не тільки графиня, вона — інтимна приятелька таких світил російської літератури, як Бунін (білий емігрант, це ім'я непристойне тут, але для Зінаїди Тулуб це нічого!), поетеса Зінаїда Ґіппіус. Оце недавно була в Ленінграді — цілу ніч із Вересаєвим проговорила!
А як вона навчилась української мови і дійшла до такої досконалости, що тепер із французької перекладає на українську і ДВУ друкує (це так, правда. Д. Г.), то теж цікаво. Ось послухайте! Коли настала українізація, вона, щоб вивчити українську мову, взялася викладати її у військових частинах Чека. І так вивчила! Оце ж тоді почала вона писати свій історичний роман.
Писала вона цей роман за консультацією всіх найкращих фахівців і науковців, яких тільки могла знайти: геологів, істориків, біологів, географів, сходознавців, філологів... Скільки раз ходила до Михайла Грушевського в його кабінет, бачила, як він працює: в неопаленому приміщенні, пальці від холоду задубіли. Він не сидить, а стоїть біля пюпітру... Але завжди уважний був до всіх її запитів... — Ну, це вже ґвалт! Ім'я буржуазного історика Грушевського, взагалі, непристойно згадувати в цих стінах, а ця несповна розуму малохольна отаке меле!..
І звичайно, що всьому цьому ніхто ані слову не вірив. З Глузду зсунулася стара діва!
* * *
Подивіться, як скромно поводяться справжні, вже з іменем, письменники! Візьміть Степана Васильченка. Та він ніколи навіть не показується в МК, а як треба яку "картково-пайкову" справу залагодити, то приходить його дружина з сином Юрком. А коли Спілка вчителів влаштовувала йому ювілей, то він також не прийшов, справляли без нього...
Або Максим Рильський. Чи він коли десь чимось хвалився? А саме йому то є чим похвалитися.
