Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Разом із "призовниками" присунули до колективу письменників й Юхим Мартич (Фінкельштейн) та Євген Адельгейм, а Натан Рибак до них прилип, як найбільше спорідненй. Всі вони, розуміється, "рабочіє от станка".

Тоді була в моді "історія фабрик та заводів", тематика, продиктована із столу агітпропу. Письменників прикріпляли до фабрик і заводів, щоб вони там "збирали матеріял". Знаю, що й Агата Турчинська десь там товклася... Але щось не пам'ятаю жадного, навіть не епохального, твору з такою тематикою. Так, як скрахували "вихідні дні" і життя знов вернулось до традиційних неділь, так само провалилась і "історія фабрик та заводів".

19

Я вже завод у своїй життьовій практиці мала і мене зовсім не тягнуло на "заводську романтику", — мітинги з ухвалами "добровільних позик державі", матюки. Після повернення з Туркменістану я була переповнена своєю власною тематикою, що її мені ніхто не замовляв і що нею я жила. Це ж цікаво написати про Туркменістан округло все, розбито на окремі нариси, щоб вийшов цілий образ країни: бавовна, скотарство, звичаї і їх пережитки, розкріпачення жінки, пустеля, оази... Такого в українській літературі наче й нема. От тоді ж у процесі писання, самі собою випливли й "Кайтарма", "Чари", "Ніяз і Ґюллер".

Передо мною стояла мета і дай, Боже, тільки сил, а завзяття вистачало. Мріяла про той день, коли скажу: кінець.

Єдино, куди я тоді ходила, це до МК письменників. Ні, чому ж... Заходила я й до Василини, але вже не було колишньої дружби між нами. Не з мого боку виросла стіна.

Василина вже вернулась із своєї виробничої практики і тепер працювала в Науково-дослідному інституті мовознавства, у комісії укладання словника. Аспірантка академіка Євгена Тим-ченка. Жила тепер вона не в колишній Мотриній вузюсінькій кімнатці, а на Обсерваторній, у кімнаті, куди треба було переходити через їдальню господарів. Але що було просто бомбою для мене, це... в неї майже жив отой нав'язливий червонощокий юнак, що іменував себе Сілою Мьортвим. Анатоль! Василина називала його "бтрок", але взємини між ними були недвозначні. Навіть скаржилась мені Василина, що цей "отрок", мамин синок, не знає сам себе обслужити, навіть скарпетки собі не випере... Як вона може? Це ж просто блюзнірство! Так себе опаскудити, знизити!

Так от чого він добивався! Це й до мене набивався він на ролю "отрока" чи що? А коли я його носом потовкла, як котеня, що напаскудило в недозволеному місці, то він ото мені аж до Харкова прислав помсту — отого переповненого лайками листа. Мене тоді опекло, — яку підставу має хтось мене ображати? А воно ось що! Безсила лють. Тільки — як Василина не гидує? Осквернена! А одночасно — егоїстичне вдоволення: вже не буде цей присмочок чіплятися.

Ні, з Василиною щось уже урвалося. То раніш, як зустрінемось, — всі пісні переспіваємо, переживаємо й той період, з яким кожна пісня зв'язана. Передавали одна одній нові пісні. Ми ж із кожної дороги привозили. Ні, тепер уже не створювався наш окремий світ. Може цей "отрок" заважав?

Більше спільного мала я тоді з Агатою Турчинською. Ця була така сама життєрадісна, не зважаючи на те, що чомусь її вірші-поеми не мали успіху в редакціях. Не розумію, чому вже тоді в позакутках з Агати посміювалися. Вона цим не переймалась, а може не знала? Крім того, щось із Володею зле. Він тепер у лікарні. Після того, як спустився парашутом невдало, ударився об землю головою, почала його боліти голова, труситися руки, він почав заїкатися, не міг висловити думки, а далі... як інваліда, звільнили з праці. Тепер він у санаторії. Щоб чимось зайнятися, плете "авоськи". Я бачила його: яка добра, а яка винувати усмішка! Нема слів! Гася робила, що могла, щоб рятувати Володю...

Найчастіше бачилася я із Гасею в МК письменників, а то — у читальні бібліотеки Дому вчених на Пушкінській. Там щодня були розложені всі свіжі газети та журнали.

В МК письменників було приємно зайти, бо там завжди зустріне тебе привітно-доброзичливе слово з усмішкою Ново-селецького. Не шкодило й Качуру зустріти і відчути, що він, косоокий, граючи в шахи, щось доброзичливе кине й на твою адресу. "Мой-мой!.."

А там недалеко сидить Леонід Смілянський. Він кінчав разом із Василиною ІНО, це один із молодняківців разом із Миколою Шереметом та Петром Колесником, Сергієм Воскрека-сенком... Це ж була колись бойова комсомольська група, і я заздалегідь передбачала його, вже випробувану на моїй шкурі, комсомольську зарозумілість, — то й не зближалась. Коли зовсім випадково чую розмову Смілянського з кимось... "Я з комсомолу вже вийшов за віком. А в партію не пішов..." — "Чому?" — здивоване запитаня. — "Дуже просто! Краще бути "безпартійною сволоччю", (так комуністи в побуті називали безпартійних — Д. Г.), ніж вичищеним із партії "ворогом народу"". І при цьому на сухому матово-блідому обличчі з делікатно загнутим вниз кінчиком носа й карими очима грає тонка, більш іронічна, ніж саркастична, посмішка. Дружив він найбільше із Воскрекасенком та Олексієм Кундзічем. Вони завжди трималися своєї купки. Та ще — Микола Шеремет.

Десь у тому ж часі пустив Воскрекасенко епіграму: "Как аґуфнєтся, так і отштоккнєтся". Цей "афоризм", перероблений з російської приказки "Как аукнется, так и откликнется", відбивав справжній стан речей у тодішніх видавництвах. В одному господарював Аґуф, а в другому — Штокке. Українців, для того кваліфікованих, не знайшлося! Письменник, може й Воскрекасенко, йде до одного видавництва з рукописом, — йому Аґуф відмовляє. Поки дійде до другого, вже й другий, Штокке, гне ту саму лінію...

Бачу я й Олексу Близька з його блакитним поглядом, що з невинного (як у порцелянової ляльки) зробився глузливим. Мовляв: "Дурні ви всі! Я ж усе чудово чую, все, що ви тут говорите. Я хитріший за вас, бо вдаю, що глухий..." "... Я щось знаю..." Мене кожен раз вражали оці його глузливі очі, наповнені сміхом. Таким став його погляд після повороту з Німеччини, куди він їздив, щоб піддатися операції від глухоні-мости. Додому він приїхав з тим, що операція нічого не допомогла. Так і далі порозумівалися: на записочках йому писали, а він у відповідь белькотав щось незрозуміле, мекав. Був він при свойому каліцтві ще й одружений. Із внучкою маляра Красицького, близького родича Тараса Шевченка. Жив десь аж на Куренівці.

Моя персональна думка, що Близько все добре чув і тому так з усіх глузував, бо при ньому дозволяли собі говорити все. Як так, то був артист, але все таки очі його виказували. Дружив він із Косяченком-Жигалком далі, являючи гострий контраст: щодалі, то занехаяніший неголений Гриць — і "цукерковий херувимчик" із метеликом під шиєю на білосніжній сорочці. Коли з'явився Марко Вороний, Близько дружив і з ним.

* * *

Спочатку я бачила Миколу Вороного. Отого самого Вороного, що про нього ще в Ставищах учили ми в історії української літератури, а ще складніше в ІНО. Колись із довгим поетичним волоссям та широким чорним бантом на грудях, а тепер облізлий-розлізлий, у вилинялому хутряному комірі, лисий старий лев.

Він з'явився у колективі письменників у часи особливого зубоскальства, коли кожен намагався "переплюнути" іншого в дотепі. Всі чомусь із чогось сміялися, гоготіли, особливо молодші. "Так наче перед погибіллю", сказала б тітка Тодоська. Навіть моє ім'я стало приводом для дотепу. Проходжу я коридором, чую за собою:

Ой, доки, доки я Гуменна Докія?

Це жартує Віктор Гудим, поет із молодшого припливу.

Оце ж тоді ходила й про Миколу Вороного "анекдота", що пустив у обіг Фелікс Якубовський. Микола Вороний — людина, що все життя робить помилки, — казала ця "анекдота". Коли він вийшов на еміграцію, там його запитали: "Як це так, що ви, національно свідомий український поет, переклали на українську мову більшовицький "Інтернаціонал?" — "Помилка!" — розвів руками Микола Вороний. Тепер, коли він повернувся до Києва, його теж запитали: "Як це так, що ви, свідомий український поет, автор перекладу "Інтернаціоналу" на українську мову, утікли закордон?" — "Помилка!" — ще раз розвів руками Микола Вороний.

Третю помилку зробив Микола Вороний ту, що повернувся з еміграції. Дуже скоро його не стало. В анекдоті цього нема, але кінцівку додала сама дійсність. Правда, не стало й Фелікса Якубовського.

Син Марко, хоч молодий, був уже лисий і якийсь змарґаний. Він поводився якось дивно: наче щойно вийшов із нічної ка-варні, ноги його соваються, наче в ритмі тих куплетистів, що він щойно бачив на естраді. А на лиці — якась жалісна посмішка, така, що від неї ставало морозно.

20

Це був час, що геть усі літературні організації були розігнані. От, сказано було, що ні "Плуг", ні ВУСПП, ні "Проліт-фронт", ні "Ланка", ні "Західна Україна", ні ЛОЧАФ,.. ні... ні...

— не існують. Не існують та й усе! Замість усіх цих об'єднань проголосили єдину Спілку радянських письменників України (СРПУ), а для приймання в члени створено Організаційний комітет. В Харкові головою Оргкомітету був Іван Кулик, а в Києві — Іван Ле. Деякі були вже членами, деякі як би вже були, деякі прагнули бути, але... Деякі з усієї сили "проявляли" себе, хто чим міг.

В кулуарах тільки й чути було, що розмови про приймання та: — чи приймуть?

Сидить Скляренко в бічній кімнаті й каже до Юрія Мокрієва:

— ... Хто високий, той перескочить, хто низький, той вужем переповзе попід корду, а як ось я, середній, то за корду, мабуть, не попаду, не доступлюся...

Всі прагнули бути членом Спілки письменників. Це ж від цього залежить уся екзистенція, гей, пайки, відрядження, творчі дотації, "путьовки" до різних курортів і ще всякі інші блага, які в той час ще й не снились.

Агата Турчинська носила до всіх редакцій свої вірші на тему передовиць у газетах. Казала: "Пробувала я гарматами пробити мур — не взяло. (Себто повістю "Смок", предовгими поемами. Д. Г.) То я тепер — шрапнелькою, шрапнелькою!" І як вона тішилася, коли видрукували її віршика на тему газетної передовиці! Кавчук! Таку потрібну речовину доводилось імпортувати, а тепер винайдено, що можна виробляти з рослини, яка росте в Казахстані. Рослина зветься "кок-сагиз". А Гася вже й вірша склала:

Кок-сагиз, кок-сагиз, Звідки, хто тебе приніс?

Якщо творчої активности не вистачає і це не переконує Оргкомітет, Гася може виявити ще й другу.