Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Та стрельни в Уля­ну.

Ой, чим iти за не­лю­ба,

Лучче ляг­ти в яму.

Озьми свою шаб­лю гост­ру,

Зрубай ме­не ра­зом!

Без ми­ло­го Олек­сiя

Вмру од­ним я ча­сом.

Ой дя­деч­ку,

Голубчику,

Прошу те­бе,

Ратуй ме­не,

Не дай ме­нi про­пас­ти!

Скорик. Нет, сєво не ма­гу сде­лать. Я при­сяж­ной ча­ла­век, абе­щал Пав­лу Канд­зюбє iтить за руш­ни­ка­ми i дов­жон сде­р­жать сло­во. Только вот што: на сва­таньї впа­ла­вi­ну бу­ду бре­хать i разх­ва­лю­вать дур­но­го Стецька, а так, з воєнна­во ар­ти­ку­лу, за­ки­ну i усьо де­ло око­ло пальця звер­ну; а завт­ра прий­ду та й бу­ду ата­ку­вать ста­ру Шку­рат­ку; я знаю, у ней уся си­ла. А ког­да што не то, так ми i на­го­вор­ною во­ди­цею по­пош­туєм, тат­час сдасться i дум­кою на­ле­во кру­гом! (По­ет).

Уж не­да­ром ми ха­дi­лi,

Скрозь в па­хо­дах iзслєдi­лi,

Знаю, знаю весь об­ряд,

Дело всьо зве­ду да лад.

Бул у нємцов на ро­ди­нах

I у тур­ков на хрес­ти­нах,

У фран­цу­зов бил друж­ком,

Там ха­дiл я с руш­ни­ком.

От га­дю­ки от­чи­таю,

Стару дев­ку прос­ва­таю,

Лихоманку за­шеп­чу

I зло­дiя про­учу.

Все зроб­лю я, што вам нуж­но;

Ворожить те­пер до­суж­но.

Знаю, знаю весь об­ряд,

Дело всьо зве­ду на лад.

Олексій I, вже, до завтрього! Луч­че б сьогод­нi! По­жа­лус­та, дя­дюш­ка. (Уля­не). Ад­же ма­ти до­ма?

Уляна. Не­ма! пiш­ла у рiз­ни­цi яло­ви­чи­ни ку­пу­ва­ти; бу­де ве­че­рю ва­ри­ти на те прок­ля­те сва­тан­ня. I я ж ка­жу: луч­че б сьогод­нi, як паньмат­ка вер­неться, та й по­го­во­ри­ли б, або, мо­же, i вiд­шеп­та­ли б її вiд Стецька; а то як руш­ни­ки по­даю, то й по­боїться вiд­ки­да­тись, щоб не пла­ти­ти Канд­зю­бi без­чес­тя за на­ру­га­тельство.

Скорик. Во­та, а я ж у вас на што? Сєвод­нi нi­как не мо­жу, дал сло­во, дов­жон спол­нить, я на то при­ся­гу при­нi­мал, щоб сто­ять i у сло­вi, i у дєлi, а на­зад не от­да­ваться. А завт­ра дру­гое де­ло, нас­мот­рим i на зо­рi i што ко­му прис­ниться. Мо­жет-та­ки Осип Ско­рик што-не­будь да зна­ет-та. Уж он лi свєта не ба­чил? не учить єво. Раз­ведьот бе­ду i не та­кую. По­тер­пiть до завтрього. Авось!

Уляна. До завтрього? Мо­же, ме­не завт­ра на сто­лi по­ба­чи­те!

Олексій Як тiльки зду­маю, що Удя­на чiп­ляє хуст­ку от­то­му на­вi­же­но­му Стецько­вi, то ме­не так тряс­ця i тру­сить. (Сте­цько за ку­ли­са­ми по­ет). О! бач, який iде!

Скорик. Жал­ко мнє вас, де­туш­ки! А по дру­гой ко­мандє вот што: не только све­ту, што у вак­не, я й сам ду­мал, што только єго i есть, што у нас, а как па­шол па усєм га­су­дарст­вам, так, ба­тюш­ки! ка­кой свет бальшой! Так i ви, не ту­жiть. Па­iськай дру­гой дев­ки, каг­да сяя не на­ша. Те­пе­ри­ча пай­ду та­ва­ри­ша у ста­рос­ти ськать; а ти че­рез час мєста до­жи­дай ме­ня на Ло­панс­ком мос­ту. Я те­бе но­вой па­роль ска­жу. (Ухо­дит).

ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ

Уляна, Олек­сий и Стецько по­ет и гры­зет оре­хи.

Стецько (по­ет без му­зы­ки).

Iшов Стецько льодом,

Свинка ого­ро­дом;

Подай ме­нi, моя ми­ла,

Свою бi­лу руч­ку!

Бач, де во­на! А я со­бi си­дiв, си­дiв, аж спа­ти за­хо­тi­ло­ся. I що ро­бить, не знаю; чи iти до­до­му, чи тут ста­рос­тiв до­жи­да­тись? Нi­ко­го i спи­та­тись. Ма­ти по­вi­ялась ку­дись, а ста­рий усе кли­кав ме­не на вольну, да­лi i зах­рiп; там так здо­ро­во хро­пе, що аж ха­та тру­ситься. А я по­лiз на по­ли­цю, та й на­ма­цав го­рi­хи, та й тро­щу їх. Ану­мо, Уля­но, ця­та­тись! А ка­жи: чи цiт, чи лиш­ка? От у жме­нi дер­жу.

Уляна. Та пi­ди со­бi геть! Цiт, - тiльки вiд­че­пись.

Стецько (счи­та­ет оре­хи). Так, вiд­га­да­ла. Оце один, два їх, п'ять, де­сять, три, усi!

Олексій (уда­рив его по ру­ке, вы­би­ва­ет оре­хи), А ти, ба­чу, i лi­чи­ти не вмiєш? От­та­кий ко­зак!

Стецько (огля­нув­шись и тут только уви­дев его) А ти чо­го тут, про­би­ша­ка? Чо­го ти з моєю дiв­чи­ною стоїш? Чо­го ди­виш­ся на неї, та ще, мо­же, i го­во­риш з нею? Гля­ди, щоб я не дав то­бi щип­ки! Геть вiд­сi­ля, ка­жу, то­бi! (Олек­сий под­хо­дит к не­му, а он пя­тит­ся от не­го). Цур то­бi! Не заньмай ме­не, я то­бi ка­жу! А то по­ба­чиш, що я то­бi зроб­лю.

Олексій (все подс­ту­пая к не­му). Ану, ну! Що ти ме­нi зро­биш?

Стецько (отсту­пая). Що зроб­лю? Ось по­бач; ось тiльки хоч пальцем до­торк­неш­ся до ме­не, то як ска­же­ний зак­ри­чу про­бi! Ще дуж­че, чим тот­дi.

Олексій Цур дур­ня, та мас­ла груд­ка! Чуєш, я то­бi ка­жу: не в'яжись до лю­дей, то й я те­бе не заньма­ти­му.

Стецько. А до яких же я лю­дей в'яжусь? А каз­ки, ка­жи!

Олексій Чо­го ти в'яжеш­ся до Уля­ни, йо­ло­пе? Во­на за те­бе не хо­че.

Стецько (по­доб­рав оре­хи, про­дол­жа­ет их грызть). Дар­ма.

Олексій Во­на ка­же: луч­че їй з мос­ту та у во­ду.

Стецько. Дар­ма.

Олексій Во­на ка­же, що за то­бою бу­де про­па­ща.

Стецько. Дар­ма.

Олексій Во­на ка­же: луч­че їй свiт за очи­ма пi­ти, чим за те­бе.

Стецько. Дар­ма.

Олексій Во­на ка­же: цур то­бi, пек то­бi, оси­на то­бi, дур­ний, бо­же­вiльний, на­вi­же­ний, ка­то­ли­че, бу­зо­вi­ре…

Стецько. Дар­ма, дар­ма, дар­ма! Хоч ти ме­нi що хоч ка­жи, а я то­бi усе ка­за­ти­му: дар­ма, за­тим що дар­ма. Хоч во­на i не хо­че, хоч во­на пла­ка­ти­ме i вби­ва­ти­меться, хоч здох­не, то ме­нi дар­ма, аби б тiльки пiш­ла за ме­не.

Олексій. Що ти бу­деш з та­ким дур­нем ро­би­ти! Вiн усе своє тов­че. Ну, ще лас­кою поп­ро­шу те­бе: Пав­ло­вич, Сте­пан­ку, го­луб­чи­ку! Вiд­кинься вiд Уля­ни, не заїдай їй вi­ку, дай їй ще на свi­тi по­жи­ти з ким дру­гим, а не з то­бою! Не бе­ри її, я то­бi спа­си­бi ска­жу!

Стецько. Так i я ж то­бi, бра­ти­ку, лас­кою ска­жу, що я б те­бе пос­лу­хав, так що ж бу­деш ро­би­ти з моїм батьком? Оже­нись, ка­же, дур­ню, та­ки оже­нись; та вже аж об­рид ме­нi з сим оже­нiн­ням; так оце тiльки за­тим я i же­ни­ти­ся хо­чу.

Олексій. Та шу­кай со­бi дру­гої дiв­чи­ни; се вже не твоя i не хо­че за те­бе.

Стецько. Та де їх у ура­го­вої ма­те­рi знай­деш? Вже я раз хо­див з ста­рос­та­ми; хо­ди­ли по усьому за-Хар­ко­ву i усю Заїкiв­ку i Мос­ка­лiв­ку ви­хо­ди­ли; де хоч по­га­ненька дiв­ка бу­ла, усю­ди за­хо­ди­ли, так нi од­на не iде, як за­тя­лись.

Уляна Чом же во­ни за та­ко­го па­руб­ка та не iдуть?

Стецько. Без со­ро­ма каз­ка: ка­жуть, що дур­ний. "Дур­ний, цур йо­му"! - ось як ка­жуть. Се вже ура­го­ва мо­да ста­ла, що усе за ро­зум­них хо­тять. Вiд сього i лю­ди на свi­тi пе­ре­ве­дуться. За дур­них не iдуть, а ро­зум­них нiг­де узя­ти, от усi лю­ди i по­виз­ди­ха­ють,