Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Олексій. Що? ще i сей став на ме­не гри­ма­ти!

Стецько. А то ж i не гри­ма­ти? Одар­ка ка­за­ла: про­же­ни йо­го.

Олексій. Ти ме­не про­же­неш? О, вра­жий си­ну? Че­рез те­бе та­ка на­пасть! (Бро­са­ет­ся к не­му. Стецько, ис­пу­ган­ный, бе­жит; Олек­сий, пой­мав его, схва­ты­ва­ет за грудь и тря­сет). За­ду­шу, анах­темську вi­ру! О, як­би не бо­явсь грi­ха, тут би i амiнь моєму су­пос­та­то­вi! (Оттал­ки­ва­ет его от се­бя). Згинь з очей, ка­то­ли­че!

(Стецько до чрез­вы­чай­нос­ти ис­пу­ган­ный, не мо­жет кри­чать, а сто­ит в уг­лу и во все вре­мя сто­нет и дро­жит).

Олексій (успо­ко­ив­шись). Дур­ний i я, що з дур­нем зв'я­зав­ся. Що, ме­нi ро­би­ти? Де ська­ти по­мо­чi? Тяж­ко моєму сер­цю! Сам би на се­бе ру­ки пiд­няв! По­хо­жу по го­рi, по­ки Уля­на вий­де; чи не при­ду­маю чо­го? (Ухо­дит).

Стецько (осмат­ри­ва­ет­ся во все сто­ро­ны и, не ви­дя Олек­сия, бе­га­ет и кри­чит). Про­бi, ра­туй­те, ра­туй­те! Хто в бо­га вi­рує, ра­туй­те! Ой, ра­туй­те!..

ЯВЛЕНИЕ ШЕСТОЕ

Стецько и Про­кiп с Одар­кою вы­бе­га­ют.

Одарка (бро­са­ясь к Стецьку). Що, що тут та­ке? Чо­го ти кри­чиш?

Прокіп. Чи не об'їздчи­ки ко­го з го­рiл­кою зла­па­ли?

ТЕРЦЕТ

Стецько.

Харцизяка ме­не бив!

А я й ка­шi ще не їв…

Одарка.

Ось вне­су то­бi я ка­шi…

(Уходит).

Стецько (пла­чет).

Ги, ги, ги, ги, ги!

Кашi хо­чу, ка­шi, ка­шi!

Прокіп.

Ой, хо­дiм ми за лi­сок,

Там но­венький є ши­нок,

Купимо го­рiл­ки глек…

Стецько.

Цур то­бi iз нею, пек!

Кашi хо­чу, ка­шi, ка­шi!

Одарка (при­но­сит ему большой ку­сок ка­ши).

Одже й ка­шi на шма­ток.

Їж же, си­ну, та не плач.

Стецько.

Его! Ось по­бач:

Я хоч i зов­сiм

Оцю груд­ку з'їм,

А пла­ка­ти ще бу­ду.

Ще-бо м'яса я не їв:

Так сього я не за­бу­ду.

Одарка.

Ходiм до ха­ти ми, хо­дiм!

Тобi м'яса я до­бу­ду.

Стецько.

Та я i м'ясо хоч поїм,

А пла­ка­ти та­ки все бу­ду.

Прокіп.

От ли­хо, ли­хо i зов­сiм,

Нiгде го­рiл­ки не до­бу­ду!

(Уводят Стецька с со­бою).

ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ

Та же ули­ца.

ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ

Скорик (вы­хо­дит с дру­гой сто­ро­ны до­ма Про­ко­па). Што за прi­ят­ной оцей Хар­ков! Єй, iс­тин­но! i за гра­ни­цею та­ко­во не ви­дал! Та­ки што хо­зяїн, то i доб­рой ча­лавєк. Той те­бя про­сiт абєдать, дру­гой на кун­па­нiю; та всьо с пот­чи­ван­ньом та з лас­ко­вим сло­вом. Вот усю Ту­реч­чи­ну, Фран­цiю i Рас­сею пра­ха­дi­ли, а нєтутє та­ко­го при­ят­но­го го­ро­да! То-то Хар­ковс­кая Русь ма­туш­ка! Та так усi на­ша­во бра­та по­ва­жа­ють! Нi хрес­ти­ни, нi свадьба у знай­омих не бу­ваїть, штоб без ме­ня то абаш­лось. Прав­да i то, што уж нiх­то так па­ряд­ка не дасть, как я. (Ню­ха­ет та­бак из тав­лин­ки и взды­ха­ет). Па­ви­дав-та­ки свi­ту я на свай­ом вi­ку! I гдє-то не па­бу­вав? Так ку­ди му­жи­ку про­тiв на­ша­во бра­та спра­виться-та, хоч у друж­ках iлi у ста­рос­тах, алi у ку­мах. Все за­ко­ни знаю, ат­та­во i усе ка мне. Вот i у ве­че­ру пай­дьом ста­рас­таю дев­ку сва­тать; так ак­ра­ма та­во, што от Шку­ра­ти­хи руш­ник шу­мит, та i ста­рой Канд­зю­ба на ра­до­щах, што зас­ва­таю си­на йо­во ду­ра­ка, чим-не­будь та­ки пас­ту­питься-та. Вот i бу­дет на та­бак (Сме­ет­ся). В свєтi только жи­ви уме­ючи, а то не про­падьош з го­ло­ду. (По­ет).

Лиш умей за де­ло взяться,

Можно всю­ди по­жив­ляться;

В по­ле бий, ко­ли, ру­би, -

Дома де­неж­ки бе­ри.

Подпускай дев­ча­там ля­си,

Старим ба­бам ба­лянт­ра­си;

Сам же в оба лишь смот­ри

Да з них де­неж­ки бе­ри.

В све­тi мно­го чу­да­ков;

Ох! i не без ду­ра­ков;

Только iм не го­во­ри,

Молча деньги з них бе­ри.

Не один на све­тi я -

Лекар, куп­чик i судья

Правдой в све­тi не живьот -

I, где мож­но, знай берьот.

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ

Скорик и Олек­сий.

Олексій (вы­хо­дит в за­дум­чи­вос­ти). Хо­див, хо­див - а все-та­ки не знай­шов сво­го щас­тя. Був i на клад­би­щi, по­за­ви­ду­вав по­кiй­ни­кам: їм-то нi пе­ча­лi, нi воз­ди­ха­нiя, як спi­ва­ють дя­ки. Ле­жать со­бi i вже нi об чiм не ду­ма­ють; а наш брат­чик тер­пи! Ду­май со­бi та га­дай, та нi­чо­го не ви­ду­маєш. (По­ет).

Горе, ли­хо, про­па­даю!

Де схо­ва­тись вiд бi­ди?

Смерть най­ти я де, не знаю;

Вiд лю­дей ку­ди втек­ти?

Ой, хо­жу я i блу­каю,

Як те сон­це в кру­зi!

Куди їду - що шу­каю?

А все сер­це в ту­зi!

Горо кру­та - розс­ту­пи­ся,

Лiсу тем­ний - ро­зiй­ди­ся,

Рiчко бист­ра - пiд­нi­ми­ся,

Вся звi­ря­ка - iз­бi­жи­ся…

Погубiть ме­не мер­щiй.

Коли хо­чеш, щоб про­пас­ти,

То жи­ви се­ред лю­дей.

Вiд їх бiд i вiд на­пас­тi

Швидче вмреш, чим вiд звi­рей!

(Подходя к дво­ру Про­ки­па). Обi­ща­ла ж Уля­на пiс­ля обi­да вий­ти; пi­дож­ду, ко­ли не збре­ше. Що ж їй ска­жу? Що ж я ви­ду­мав? Нi­чо­го. Зiй­де­мось, по­су­муємо, поп­ла­че­мо… та й тi­ль­ки; а уве­че­рi гас­пидський Стецько бу­де хуст­кою вих­ва­ля­ти­ся!

Скорик (все уз­на­вав­ший его, го­во­рит ти­хо). Та он же. Алек­сiй! (Ему). Пас­лу­шай, ма­ла­дец!

Олексій (огля­нув­шись, к не­му). Га? (Кла­ня­ет­ся неб­реж­но). Здрас­туй­те, гос­по­да слу­жи­вий! (Без вни­ма­ния ос­тав­ля­ет его и идет к ха­те).

Скорик. Алек­сiй! Ти ме­ня i не поз­нал?

Олексій (под­хо­дя к не­му, всмат­ри­ва­ет­ся). Нi, щось не пi­з­наю. А вiд­кi­ля ви?

Скорик. Та вiд­тi­ля, вiд­кi­ля i ви… Та што тут, нєгде дє­ти­сь: я Осип, дя­дюш­ка твой.

Олексій (узнав). А! так i є. (Обни­ма­ют­ся). Здо­ро­вi ж, дя­дю­ш­ка, бу­ли! Дав­но не ба­чив вас та й не пiз­нав. А що? го­дiв чо­ти­ри є?

Скорик. Та так-та­ки што есть. Втям­ки тєбе, как ми з пал­ком iш­ли на Ту­реч­чи­ну че­рез Хар­ков i я з ва­шим уп­ра­ви­те­лем тут зай­шол­ся; вот тут i те­бя ви­дав.

Олексій Та знаю ж, знаю. То­дi ме­не при­вез­ли вiд­да­вать у ре­мест­во.

Скорик. Так ти усьо у го­ро­де i живьош? Што ж я з та­бой нiгдє не паст­ре­чал­ся? А у ка­ком ре­мест­вi?

Олексій Та в ко­ва­лях, i вже в ро­бот­ни­ках, на за­во­дi ку­би де­лаємо. Сто двад­цать руб­лiв бе­ру у год.

Скорик. Чест­ной па­рень, спо­лать! Што ж твої ба­тюш­ка i мать, сест­ра моя, жи­венькi?

Олексій Ба­тюш­ка по­мер, а ма­ти ду­же ста­ренька, од­на­че, сла­ва бо­гу, ще жи­ва! Бра­ти по­же­ни­лись, а меньшу сест­ру у двiр узя­ли за ба­риш­нею, а тi по­ви­хо­ди­ли у на­ше ж та­ки се­ло. Я там за­го­вiв­ши був. Що ж ви до нас не на­вi­даєтесь? Чи ви те­пер у от­пус­ку, чи як?

Скорик. Iз па­ля­вих, був у нех­ва­ли­тах, а да­лi чис­тую па­лу­чил. Хатєл, штоб та­ки на­вi­да­тись до сваїх; хоч би сест­ру па­вi­дать. Де­сять га­дов, как її ви­дав; бу­ло за­ми­ре­нiє, так у от­пуск при­ха­дiл. Ти iщо був ма­хенький, не пом­нiш.