Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Ой як бо­лить сер­денько вiд дя­ка.

Диб, диб… и проч.

Ой, чия ти, дiв­чи­но, чия ти?

Чи ти вий­деш на ву­ли­цю гу­ля­ти?

Диб, диб… и проч.

А що? чи хо­ро­ша моя пiс­ня?

Уляна. Та­ка точ­нi­сiнько, як ти, що нi­чо­го i не вто­ро­паєш. Ось слу­хай, яку я то­бi зас­пi­ваю. (По­ет).

В ме­не дум­ка не та­ка,

Щоб пiш­ла я за Стецька.

Стецько стид­кий!

Стецько брид­кий!

Цур то­бi, не в'яжи­ся!

Пек то­бi, вiд­че­пи­ся!

Божевiльний!

Не дур­на я i не п'яна,

Щоб пiш­ла я за Сте­па­на.

Стецько стид­кий… и проч.

Лучче впас­ти ме­нi з ду­бу,

Чим йти за­мiж за Канд­зю­бу.

Стецько стид­кий… и проч.

Лучче ме­нi з мос­ту в во­ду,

Чим дос­та­ти­ся уро­ду!

Стецько стид­кий… и проч.

А що, Сте­цю, чи хо­ро­ша моя пi­сенька?

Стецько. (дол­го смот­рит на нее мол­ча, по­том вдруг вскри­ки­ва­ет). По­га­на! Який те­бе не­чис­тий та­кої нав­чив? Як я її розс­лу­хав, так во­на ду­же по­га­на! За­чим ти її спi­ваєш? Га?

Уляна. Та я то­бi i спi­ваю i ка­жу, що не люб­лю те­бе i не пi­ду за те­бе.

Стецько. Так себ­то батько збре­хав? Ну, ну! Ось тiльки ска­жи йо­му, що вiн бре­ше, то так по пи­цi ля­пан­ця i дасть. (Вздох­нув). Я вже про­бу­вав.

Уляна. Так що ж? То батько твiй, а то я то­бi ка­жу, що не хо­чу.

Стецько. Не тре­ба ме­нi тво­го хо­тiн­ня, пi­деш i без нього. Батько ще ка­зав, щоб ти не дро­чи­лась.

Уляна. А чо­го ме­нi дро­чи­тись? Я не ско­ти­на, не­хай бог ми­лує! А щоб я пiш­ла за те­бе, то нав­ряд. Я ж ка­жу, що на­ше сва­тан­ня ще ви­ла­ми пи­са­не.

Стецько. Ей!.. чи Прiсько, чи До­ма­хо, чи як те­бе. Пос­лу­хай, та iди. Ось ко­ли б ти вже бу­ла моя жiн­ка, та ска­за­ла б, що не хо­чеш за ме­не, так я б то­бi пи­ку по­бив, як ме­нi ба­тько ча­сом б'є; а то ще те­пер не мож­на. Батько ка­зав, пiс­ля ве­сiл­ля мож­на жiн­ку би­ти скiльки хоч, а те­пер, не мож­на. Дар­ма! я i пi­дож­ду. А по­ки ще лас­кою про­сю: пi­ди за ме­не!

Уляна. (в сто­ро­ну). Що ме­нi з дур­нем тов­ко­ва­ти? По­ки­ну­ла б йо­го, так ма­ти ла­яти­ме. Зос­та­нусь та бу­ду йо­го пiд­ду­рю­ва­ти.

ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ

Те же и Олек­сий, уви­дев их вмес­те, ти­хо под­хо­дит и под­с­лу­ши­ва­ет.

Стецько. Оце ж уве­че­рi i ста­рос­тiв приш­ле­мо. Чи при­си­лать?

Уляна. А як же? при­си­лай, при­си­лай. (В сто­ро­ну). По­ба­чиш, яко­го об­лиз­ня пiньма­ють.

Стецько. А пiч ко­лу­па­ти­меш?

Уляна. Як-то вже не ко­лу­па­ти­му? От­так усю по­ко­ви­ряю. (Де­рет его по ли­цу пальца­ми).

Стецько. (Оправ­ля­ясь, хо­хо­чет). Бач, яка жар­тов­ли­ва! Але тро­хи баньок не ви­ко­лу­па­ла. За­чим так ро­би­ти?

Уляна. За­тим, що я те­бе ша­ную (ти­хо), - як ту со­ба­ку ру­дую!

Олексій. (в сто­ро­ну, с огор­че­ни­ем). От то­бi i прав­да на свi­тi! Пос­лу­хаю, що дальш бу­де.

Стецько. Ну! Ка­жи ж ти ме­нi: як ми оже­ни­мось, то що бу­де­мо ро­би­ти? Га? ка­жи, ка­жи.

Уляна. Ти знаєш, а я не знаю.

Стецько. По­жа­луй, я знаю, а ти чи знаєш?

Уляна. Та не знаю. Ну те­бе зов­сiм.

Стецько (сме­ясь). Еге! так я то­бi усе роз­ка­жу: нiг­де прав­ди дi­ти. Ме­не батько нав­чив. Чи ска­за­ти? (Бо­лее сме­ет­ся). На­пе­че­мо кор­жiв, зом­не­мо ма­ку, та на­мi­шаємо з ме­дом, та й по­сi­даємо, та й їсти­ме­мо. I не муд­ро, ска­жеш? (Уви­дя у нее шел­ко­вый пла­ток). А що то в те­бе? Хуст­ка? Чи не ме­нi то?

Уляна. Ко­му ж, як не то­бi, мiй во­ро­не чор­не­сенький! (Ти­хо). Твоїй пи­цi во­на i прис­та­ла.

Стецько. А ке сю­ди, я при­мi­ряю.

Уляна. Та не­хай же уве­че­рi, са­ма то­бi по­чеп­лю (ти­хо), що i у две­рi не по­тов­пиш­ся.

Стецько. Що то, ма­буть, гар­но з хуст­кою? Чи знаєш що? Я ще зро­ду не же­нив­ся. То-то, десь, гар­но жо­на­то­му; що усi ж то, усi, ку­ди оком за­ки­неш, усi же­нються. Бу­деш же ме­нi го­ло­воньку ми­ти i го­лу­би­ти?

Уляна. Змию, змию (ти­хо), що те­бе i чорт не пiз­на. Цур вже йо­му! про­же­ну йо­го вiд­сi­ля та й вте­чу до­до­му. (Ему). А при­го­луб­лю ось так: ось хо­ди сю­ди. (Про­тя­ги­ва­ет к не­му ру­ки, а он, раз­не­жась и охо­ра­ши­ва­ясь, хо­чет по­дой­ти к ней).

Олексій (с серд­цем ста­но­вит­ся меж­ду ни­ми). Здо­ро­ва, Уля­но! Не­хай то­бi бог по­ма­га!

Уляна (обра­до­вав­шись, бро­са­ет­ся к не­му). А, мiй Олек­сiєчку! Де ти узяв­ся? Я те­бе цi­лий ра­нок ба­жа­ла.

Олексій (сер­ди­то и от­во­ра­чи­ва­ясь от нее). Дур­ний, що i прий­шов, не чув би об своїм не­щас­тi.

Уляна (испу­гав­шись). Ох, ме­нi ли­хо! А що там за не­щас­тя?

Олексій. То­бi ли­хо? Не знаю ко­му! Ох-ох-ох! От прав­да на свi­тi! Здо­ров, Сте­па­не! Поз­до­ров­ляю те­бе зас­ва­тав­шись!

Стецько (важ­но). Спа­си­бi.

Олексій. Так оце уве­че­рi до Уля­ни i за руш­ни­ка­ми приш­леш?

Стецько. Приш­ле­мо.

Олексій. Бо­же ж вам по­ма­гай! (Мед­лен­но идет).

Стецько. Спа­си­бi.

Олексій (все ухо­дя, го­рест­но). Про­щай, Уля­но!

Стецько. Iди здо­ров!

Уляна (в сто­ро­ну). О ба­теч­ки! що ме­нi ро­би­ти? Вiн нi­чо­го не зна, та й сер­диться i утi­ка, ко­ли ме­нi свiт не ми­лий. Як би йо­го зу­пи­ни­ти? (Гром­ко). Олек­сiю!

Олексій (в сто­ро­ну). Сха­ме­ну­лась! Не­хай по­кор­тить! (Бу­д­то не слы­шит и все идет).

Уляна. Олек­сiю-бо!

Олексій (оста­нав­ли­ва­ясь). А чо­го там?

Уляна. Чо­го-бо ти сер­диш­ся?

Олексій (возв­ра­ща­ясь к ней). Чи се ж та­ки прав­да, що ти iдеш за йо­го?

Уляна. Так що ж, що прав­да?

Олексій (по­ет).

Чи се ж тая кри­ни­ченька, що го­луб ку­пав­ся?

Чи се ж тая дiв­чи­нонька, що я же­ни­хав­ся?

Женихався, не смi­яв­ся, хо­тiв її взя­ти,

Уродила то­ва­ри­ша, не­чис­тая ма­ти!

Чи ждав же я бi­ди­ноньки та­кої на се­бе,

Щоб по­чу­ти в дiв­чи­ноньки, що не йде за ме­не,

Не за ме­не, за дру­го­го йде моя дiв­чи­на!

Що ро­би­ти? Тiльки iти свiт за очи­ма!

Уляно, Уля­но! як же ме­нi не сер­ди­тись? Як ме­нi сто­яти i слу­ха­ти, що ти, за­був­ши, як де­сять ра­зiв бо­жи­ла­ся, ген там, на Хо­лод­нiй го­рi, у лiс­ку, як з то­бою за го­рi­ха­ми хо­ди­ли, що нi за ко­го не пi­деш, оп­рiч ме­не, а тут при ме­нi ка­жеш, щоб при­си­лав за руш­ни­ка­ми… Грiх то­бi, Уля­но! За­на­пас­ти­ла ти ме­не! Я ж ка­жу: ко­ли се прав­да, що ти iдеш за Сте­цька, що у пос­мiх на увесь го­род за на­вi­жен­но­го, за дур­ня…

Стецько (зе­вав­ший по сто­ро­нам, на­ко­нец вслу­шал­ся в по­с­лед­ние сло­ва). Бре­шеш, бре­шеш, бре­шеш! Оце вже, го­луб­чи­ку, бре­шеш! Три­вай ли­шень: я ще не зов­сiм дур­ний, а батько ка­же, ко­ли ще й вiн не бре­ше, що в ме­не не усi до­ма. Та дар­ма: хоч би i дур­ний, так хi­ба не мо­жу же­ни­ти­ся? Тут не ро­зу­му