Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

не меньш те­бе. Не­хай би за ме­не сва­тав­ся не то що Стецько, та хоч би i сам хва­тальний, та да­вав би ме­нi скiль­ки раз­кiв на­мис­та з ду­ка­та­ми, та спра­вив би баєву юп­ку та ка­ла­май­ко­ву спiд­ни­цю з шов­ко­вою за­пас­кою, то от же то бо­гу, плю­ну­ла б йо­му ме­жи очi, а пiш­ла б за те­бе… От же й ли­хо! Ма­ти iде, ще бу­де ме­не ла­яти, за­чiм з то­бою стою.

Олексій Не­хай iде; ще бу­ду її лас­кою про­ха­ти, чи не зми­ло­сер­диться хоч тро­хи.

ЯВЛЕНИЕ ШЕСТОЕ

Те же и Одар­ка.

Одарка. Чи се ж то­бi, дiв­ко, зви­чай­но се­ре­ду дня з па­руб­ком на ву­ли­цi сто­яти? Чи се то­бi хi­ба ве­чiр? Не вмi­ла б де у ку­точ­ку пос­то­яти, щоб нiх­то i не ба­чив, а то i ма­яче усiм у вi­чi, як та верст­ва! Що лю­ди ска­жуть?.. Та й то­бi, Олек­сiю, чо­го тут ханьки м'яти? Вже во­на мов прос­ва­та­на; вiд­рi­за­на скиб­ка. Шу­кай со­бi дру­гу, а її вже не об­ду­рюй.

Олексій. Нi, паньмат­ко, нi­ко­ли я нi­ко­го не об­ду­рю­вав; не моя се на­ту­ра, її ж я по­лю­бив, от вiд ма­кот­ру­са бу­де дру­гий год; та, прав­ду то­бi ска­жу, так її по­лю­бив, що ко­ли не вiд­дас­те за ме­не, то не знаю, як i на свi­тi про­жи­ву. Ода­рiє! Не знаю, як вас по ба­тюш­цi, паньмат­ко! Згляньтесь на бо­га, не за­на­пас­тiть моєй ду­шi; ка­жу вам, що вмру або у сал­да­ти пi­ду, ко­ли її рi­шусь. По­жа­лiй­те ме­не, си­ро­ту: батька у ме­не не­ма, ма­ти при ста­рос­тi, од­на, нi­ко­му її, бiд­ної, бу­де дог­ля­ну­ти. Я бу­ду тут-здесь на за­ро­бiт­ках, а Уля­на i гос­по­да­рю­ва­ти­меть i ста­ру ма­тiр дог­ля­да­ти­меть. За­хо­че­те i ви до нас пе­реб­ра­тись? - най­де­мо ку­ток, бу­де i хлi­ба шма­ток. Бу­ду на вас за­роб­ля­ти, бу­ду вас по­чи­та­ти i пос­лу­ха­ти як ма­тiр рiд­не­сеньку. Ху­до­го сло­ва вiд ме­не не по­чуєте. Бу­де вам гар­но в ме­не жи­ти. Ко­ли i бу­ло яке ли­хо, то усе по­за­бу­ваєте, тiльки вiд­дай­те за ме­не Уля­ну.

Одарка. Олек­сiєчку, мiй го­луб­чи­ку! Пос­лу­хай же й ме­не, що й я то­бi ска­жу. Я й са­ма те­бе люб­лю, мов рiд­не­сенько­го си­на. Па­рень ти про­тiв ме­не зви­чай­ний, слух­ня­ний; що озь­му у ру­ки ту чап­лiю, що ти ме­нi ско­вав, то за­раз те­бе i зга­даю. Та як же за те­бе вiд­да­ти? Ти со­бi на ли­хо кре­пак! Та й за Канд­зю­бен­ка як не вiд­да­ти? Хоч дур­ний - мi­ри не­ма, так ба­га­тий, не узяв йо­го чорт i з батьком. Са­ма со­бi гос­по­ди­ня, свек­ру­хи не­ма; у хо­ро­шi по­хо­дить i у во­лi по­жи­ве. Нi, Олек­сiй­ку, не вiд­дам з во­лi та у не­во­лю.

Олексій. Та яка се не­во­ля? То ви не бу­ваєте по се­лам та й не знаєте, як те­пер доб­ре за па­на­ми жи­ти! I ка­зен­нi дiв­ча­та, аж виб­ри­ку­ючи, iдуть у се­ла за панських; од­на од­ну по­пе­ре­жа.

Одарка. Та во­но, Олек­сiй­ку, i прав­да твоя; чу­ла i я де­чо­гось про се ба­гацько: iдуть i на­шi го­ро­дя­ни за се­лян, та ще й за панських; та ме­нi ось що: Канд­зю­би­на ху­до­ба, а її до бi­са! Жал­ко, як дос­та­неться ко­му дру­го­му, а не моїй ди­ти­нi. Не­хай вже, Олек­сiю, так бу­де, як во­но є. Ти з Уля­ною ро­зiй­дись та при­ходь на ве­сiл­ля, бу­цiм­то нi­чо­го i не бу­ло.

Олексій. (тяж­ко вздох­нув). Ой паньмат­ко, паньмат­ко! Ти ме­не та­ки­ми рi­ча­ми мов га­ря­чою ши­ною у сер­це шпи­гаєш! Щоб я на ве­сiл­ля прий­шов? Не хо­чу, не хо­чу!.. Не мо­жу iз со­бою зов­ла­да­ти, бо лю­бов, як сон: нi заїси, нi зап'єш, ко­ли ко­го на­па­де. Ко­ли ж не­ма у вас жа­лю, пi­ду пря­мо до сво­го ба­ри­на, упа­ду у но­ги i про­си­ти­му, щоб вiд­да­ли у сал­да­ти, та й пi­ду на край свi­та, у Ту­реч­чи­ну, де дядько був.

Уляна (пла­чет). Тог­дi, ма­мо, тiльки ти ме­не i ба­чи­ла!

ДУЭТ

Уляна.

Матусенько рiд­не­сенька!

Зозуленька ми­ле­сенька!

О що ж оце ме­нi ти ро­биш?

За що ме­не не­щас­ну то­пиш?

Олексій.

Не пий ти на­шiй кро­вi!

Не роз­ри­вай щи­рої лю­бо­вi!

Худобу всю мою озьми,

Без неї щас­ли­вi бу­дем ми!

(Вместе).

Нема бi­ди,

Нема нуж­ди,

Де щи­ра лю­бов.

Дасть i ра­дость,

Дасть i щас­тя

Нам вiр­на лю­бов!

Олексій.

Чи вмiє ду­рень же лю­би­ти?

Уляна.

Порадоньку вiн дасть яку?

Олексій.

Тiльки знай, що бу­деш сльози ли­ти!

Уляна.

Не бу­де щас­тя на моїм вi­ку!

Олексій.

Ой згляньте на мою бi­ду!

Улясю за ме­не вiд­дай­те,

Коли ж не вiд­дас­те, то знай­те,

Я за очи­ма свiт пi­ду!

Уляна

Ой згляньте на мою бi­ду!

За ми­ло­го ме­не вiд­дай­те;

Коли ж не вiд­дас­те, то знай­те,

(Вместе)

Усюди смерть со­бi знай­ду!

Мене з то­бою роз­лу­ча­ють!

Нехай со­бi во­ни се зна­ють:

Уляна.

Усюди смерть со­бi знай­ду!

Олексій.

Я за очи­ма свiт пi­ду!

(Обнимаются. Одар­ка в сто­ро­не пла­чет).

Одарка (по­до­шед к Уля­не, лас­ка­ет ее). Го­дi ж, Уля­сю, го­дi, моя до­ненько! Не роз­ри­вай мо­го, сер­ця! Iди у ха­ту та вби­рай­ся; ве­чiр бли­зенько, ско­ро ста­рос­ти прий­дуть.

Олексій. Три­вай, паньмат­ко! По­ки ще Уля­на не за­ру­чи­лась, по­ки ще ме­нi не грiх наз­ва­ти її своєю, не­хай ми поп­ро­щаємось, як довг ве­лить. (По­до­шед к Уля­не, го­во­рит с го­рестью и сквозь сле­зы). Уля­сю! сер­денько, ри­бонько! Ба­чить бог, як тяж­ко ме­нi на ду­шi!.. Не мо­жу то­бi роз­ка­за­ти, як над­ри­вається моє сер­це!.. Про­щай… Уля­сю! (Пла­чет, и Уля­на горько ры­да­ет). Про­щай, моя зi­роч­ко!.. Не­хай… то­бi бог по­мо­га!.. Ка­зав би я то­бi - не за­бу­вай ме­не, так за­кон не ве­лить; ти довж­на лю­бить i ша­ну­вать, ко­го то­бi бог дасть. А об ме­нi… i не спом'яни!.. Знаю; як ти ме­не лю­би­ла, та зна­ти­му, яко­во бу­де твоєму сер­цю жи­ти з не­лю­бом. Не го­рюй, Уля­но, та не вби­вай­ся!.. Не­хай я один за нас за двох бу­ду го­ре пи­ти!.. Не­хай я один бу­ду страж­да­ти!.. Ко­ли ж по­чуєш, що бу­ла вiй­на, то й знай, що ме­не пер­ша ку­ля зве­де з свi­ту… Зап­лач ниш­ком, та й… як со­бi хо­чеш. (Ти­хо пла­чет и хо­чет ее ос­та­вить).

Уляна (обняв, удер­жи­ва­ет его). Олек­сi­еч­ку! мiй ле­бе­ди­ку, мiй со­ко­ли­ку! На ко­го ж ти ме­не по­ки­даєш?.. Чи так же я те­бе лю­би­ла, щоб пе­ре­жи­ла роз­лу­чен­ня з то­бою?.. Ще ти не да­ле­ко зай­деш вiд Хар­ко­ва, а ме­не приньме си­ра збмля! Дой­де сяя вiс­точ­ка до те­бе, мiй Олек­сiєчку! - не жу­рись, по­п­лач трош­ки, вiд­по­ми­най ту, що те­бе щи­ро до смер­тi лю­би­ла, та i на­дiй­сь, що бог нас зве­де на тiм свi­тi до­ку­поньки. Про­щай, Олек­сiєчку, про­щай!.. бу­ла твоя i бу­ду твоєю! (Об­няв его в пос­лед­ний раз, ути­ра­ет сле­зы и под­хо­дит к ма­те­ри, с твер­достью). Хо­дiм, ма­мо; ро­бiть зо мною,