Голодному й опеньки – м’ясо - Нечуй-Левицький Іван
«Голодному й опеньки — м’ясо» — неперевершена новела від талановитого українського письменника Івана Нечуй-Левицького, яка збуджує апетит своїми словами та відвертою правдою. Це неповторна історія, яка перенесе вас у знайому атмосферу селянського життя, де кожен шматочок м’яса є справжнім скарбом.
У цьому захоплюючому творі автор зберігає свою унікальну манеру письма, надаючи героям життя та характер. Головний герой, страждаючий від голоду, мріє про шматочок м’яса, який стане його врятованням. Але чи зможе він задовольнити свій голод і здійснити свою мрію?
«Голодному й опеньки — м’ясо» — це не тільки історія про голод, але й про відчайдушну боротьбу за виживання та справжнє пізнання суті людської природи. Нечуй-Левицький вдало поєднує гумор та сатиру, розкриваючи вразливість та суперечності селянського життя.
«Голодному й опеньки — м’ясо» — це книга, яка захопить ваше уявлення про те, що означає справжній голод і яка ціна за нього платиться. Запрошуємо вас відкрити цей шедевр Івана Нечуй-Левицького на readbooks.com.ua та насолодитися унікальним поєднанням гумору, сатири та глибокого психологізму, які лежать в основі цього великого твору.
Міщанська комедія-водевіль на 2 дії
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Трохим Петрович Дармостук, київський міщанин, бондар, немолодий, сивуватий, але кремезний, здоровий чоловік. Удівець.
Марта Сидорівна Мочульська, міщанка, немолода панна, 35 літ, негарна. Має різницю й хату.
Петро Іванович Скрипчинський, дрібний чиновник з казенної палати, 25 літ. Проворний, штукар.
Василь Тихонович Солодкевич, дрібний чиновник з казенної палати, 25 літ, товариш Скрипчинського з духовної школи.
Ф е с я, молода дівчина | міщанки, швачки з магазину мод,
Леся, молода дівчина /живуть в Мочульської в флігелі.
М е л а ш к а, наймичка Мочульської, сільська молодиця.
Тетяна Круторебриха, шептуха, стара баба.
Гості: міщанки й міщани.
Дія діється в Києві на Глибочиці.
ДІЯ ПЕРША
На сцені — кімната в домі Мочульської, в котрої стоять на кватирі Скрипчинський та Солодкевич. В убогій кімнаті двоє простих ліжок, стіл та два прості стільці. Двері збоку в пекарню; другі двері в коридор.
ВИХІД 1
Мочульська сама.
Мочульська (прибирає в кімнаті). Та й дав же мені господь кватирантів! Жеруть, як вовки, а грошей за кватиру не платять вже два місяці. Підождіть, Марто Сидорівно, та й підождіть! А доки вже мені ждати. Не знаю, як од їх одчепитись. Пішла б в поліцію жалітись, так не смію: як увійду в ту поліцію, то аж уся трушуся. Не дать їсти — шкода хлопців, а найбільше того Солодкевича, що такий гарний, як намальований. Про Скрипчинського мені байдуже. Хоч і веселий, та вже дуже великий вітрогон: все жартує та на смішки мене підіймає. Але хоч я й добра, та, мабуть, сьогодня не дам-таки їм обідати. Нехай скакають голодні! Може, викручу якого карбованця.
ВИХІД 2
Мочульська та Дармостук.
Дармостук (входить з обручами та клепками в руках). Добридень вам, Марто Сидорівно! Як ваше здоров'ячко?
Мочульська. Доброго здоров'я, Трохиме Петровичу. Спасибі вам. Що це ви? З ярмарку, чи що?
Дармостук. Та еге ж! Ви мене просили зробити вам діжку на капусту. Ось, гляньте, яких я вам обручиків та клепочок дістав! Чи добрі?
Мочульська. Та добрі ж та міцні! Буде добряща діжка. А це що в вас під пахвою? Паляниця, чи що?
Дармостук. Е! Не вгадали! Це те, що ви найбільше любите.
Мочульська. Що ж би там таке смачне? Може, маковники?
Дармостук. Ні!
Мочульська. Може, коржики з мигдалями? Дармостук. Ні!
Мочульська. Що ж воно таке? Та вже й сама не знаю, що я найбільше люблю. Та покажіть-бо! (Йде до його, він оступається).
Дармостук. Не покажу, нехай кортить. (Розв'язує з хустки чубату курку й показує). Ось що! Чубатенька курочка. А правда, вгадав ваш смак?
Мочульська. Так, так, так. Це правда: я дуже люблю чубатих курей. Але ж і ви, Трохимовичу, догадливі.
Дармостук. А бачите! Догадався, що вам до смаку. Нате ж вам цей гостинчик.
Мочульська. Спасибі, спасибі за гостинчик. Коли б ще й чубатого півня дістали, мала б і чубаті курчата.
Дармостук. За чубатим півнем недалеко ходити, бо він і сам прийшов до курочки.
Мочульська. Он куди гне старий!
Дармостук. Який же я старий? Як угляджу де молоденьку молодичку або дівчину, то аж жижки задрижать. (Залицяється до Мочульської... Співає).
Якби мені зранку, Горілочки чарку
(витяга з кишені пляшку)
Та тютюн та люльку, Дівчину Ганульку.
А от я приніс вам і тієї солоденької вишнівочки, що ви любите. Така добра, що як вип'єш, то й губи оближеш.
Мочульська. Чого це ви сьогодня такі щедрі?
Дармостук. Тим, що вас сьогодня дуже люблю.
Мочульська (соромливо). Тільки сьогодня. А вчора?
Дармостук. Та і вчора й позавчора, і торік й позаторік.
Мочульська. Яке ви чудне говорите, аж мені сором. (Затуляє очі долонею). А я передніше од вас цього не чула...
Дармостук (набік). Хоч і поганенька на виду моя сусіда, але товстенька та й грошовита. Має різниці. Варто було б удівцеві на старість притулитись до цієї різниці. (Голосно). Передніше не чули од мене цього, бо я так, як і ви, соромливий собі трохи. А це мене так вхопило за серце, неначе його хто залізним обручем скрутив. Марто Сидорівно! (Дивиться на неї з любощами в очах). Ох, довше не видержу... Та сідаймо ж та покуштуйте оцієї солоденької та добренької, то, може, й ви станете добріші до мене.
Мочульська. То й сідаймо. Прошу покірненько.
ВИХІД З
Ті самі й Мелашка.
Мочульська. Мелашко! А принеси сюди дві чарки та вхопи на тарілку закусочки. Мелашка. Зараз.
Мелашка приносить дві чарки й тарілку з закускою, становить на стіл і виходить.
ВИХІД 4 Дармостук та Мочульська.
Дармостук. Вип'ємо ж по чарці та поп'ємося та й будемо веселі, та, може, трошки й пожартуємо. (Наливає чарки). Дай же, боже, нам здоров'я!
Мочульська. Даруй, господи! Ет! Куди мені до жартів. Тут мені такий клопіт з тими столовниками. Не платять грошей за кватиру вже два місяці, та ще й вередують.
Дармостук. То ви їх проженіть з кватирі. Мочульська. Гріха боюся. Бог зна, що на тім світі буде.
Дармостук. Чи вже ж ви так багато нагрішили? Та вас янголи понесуть просто в рай та й посадять в садочку під вишнями. Праведна, добра ви душа!
Мочульська. Ой, не кажіть цього. Господи, як боюся пекла та чортів. Добре нам на цім світі, а що на тім світі буде, один господь знає. А як згадаю про пекло, то й цілу ніч не сплю, бо кажуть же, що буде каяття, та вороття не буде.
Дармостук. А що? Нагрішив, багато накришив та й не виїв? Чи так? От ми й ще нагрішимо: вип'ємо ще по чарочці. (Наливає. П'ють).
Мочульська. Ой, смачна ж вишнівочка! Од гріха ніяк не вдержусь. Ой боже мій! Боже мій! (Зітхає і хреститься). Прости нам і помилуй нас, грішних.
Дармостук. Та лучче заспіваймо: ви ж так любите співати.
Мочульська. Що правда, то правда. Тільки якби якої святої.
Дармостук. Нехай буде й святої. (Співає. Мочульська підтягує).
Горлиця, як друга лишиться, Навіки з другим не спариться; Де древо зелене, цвітьми украшене,
Не сяде, не сяде. Вона летить, повна тоски-туги, В далекі сухі, пусті луги: Де древо зелене, цвітьми украшене,
Не сяде, не сяде.
Мочульська (важко зітхнувши, втирає сльози). Ой господи! Що правда, то правда: горлиця, як втеряє друга, то й пропаща навіки.
Дармостук. Брехня! Другого друга знайде. От і я: втеряв першу жінку, а вас люблю, як рябеньку перепеличку. (Щипає Мочульську за плече).
Мочульська. Та гетьте-бо! Які ви!
Дармостук. Гм-гм. (Тихо). Коли б мені не ті капосні кватиранти. (Голосно). Гм... гм... Ви тих голодранців, торботрусів попрогоньте ік бісовій матері. Не дайте їм обідати, та й годі: од голоду повтікають.
Мочульська. Невже? А справді треба так зробити. Не дам їм сьогодня обідати.
Дармостук. Так би й давно. А то ви м'якенькі та добренькі з ними. А як будуть кричати, то ви до мене: я ваш заступник! Я вас обороню. А за те... (Женихається). Я б став вашим заступником хоч і до смерті. Я б вам понабивав добрими обручами всі діжки, бочки, навіть подушки й перини.
Мочульська. Це, мабуть, наливочка вас трошки розтривожила.
За дверима чуть тупотіння.
Мочульська. Ой лишечко! Це ж мої йдуть. Ходімо, Трохиме Петровичу, до моєї кімнати.
Дармостук хапає пляшку, чарки, обручі та клепки і виходить в бокові двері.
ВИХІД 5
Мочульська сама.
Мочульська. От і цей старий наче хоче теє... теє... мабуть, женитись хоче зо мною. От такого жениха висиділа за 35 літ! Та й цей ще перший! Здається, я й не погана. (Заглядає в дзеркальце). І брівки чорненькі, і губи товстенькі, та ніякий дідько не чепляється та й не чепляє-ться. А заміж, господи, прости мої гріхи, так хочеться! Ой люблю тих проклятущих паничів, та ще й гарних! Так би взяла п'ять або шість та й обняла разом! Та й за цих голодранців пішла б заміж за обох, бо, дідько їх не взяв, гарні, гарні та веселі! (Втікає в пекарню).
ВИХІД 6
Скрипчинський та Солодкевич.
Обидва влітають в віцмундирах і з здоровими купами бумаг під
пахвою.
Скрипчинський. Ну та й іродової роботи було сьогодня в канцелярії! Ще й предсідатель вилаяв. А я таки показав йому язика за спиною. Чи ти, Солодкевичу, хочеш їсти? (Шпурляє бумаги на ліжко).
Солодкевич. Хочу так, що аж шкура тріщить. (Кидає бумаги на стіл).
Скрипчинський. Я б, здається, готовий і чоботи з'їсти. Вже й живіт затягло.
Солодкевич. А в мене, думаєш, не затягло. Я б чорта з'їв, якби оце впіймав.
Скрипчинський. Поніс нас чорт у ті канцелярії!
Якби ми оце були мужиками, мали б клаптичок землі, мали б воли, мали б хліб.
Солодкевич. Мали б сіль, мали б кашу...
Скрипчинський. Мали б сало...
Солодкевич. Ой, не згадуй про сало, бо аж слинка покотилась. Ще гірше схотілось їсти.
Скрипчинський. Хіба кидаймо оці голодні віцмундири та поженимось на репаних мужичках.
Солодкевич. Або наймімось за кучерів, бо кучерів багатий пан все-таки харчує. Кучер хоч ніколи не голодний.
Скрипчинський. Ой, схаменись! Ти ж колезький регістратор! Де ти чув, щоб колезькі регістратори коням хвости крутили?
Солодкевич. Ні, не чув про таке диво.
Скрипчинський (в двері). Мелашко! Мелашко! Давай вже обідати.
ВИХІД 7
Ті самі й Мелашка виходить з кочергою.
М е л а ш к а. Чого це ви кричите? Приступає, чи що?
Скрипчинський. Хіба ти не бачиш, що ми прийшли? і І к —
Мелашка. Та бачу ж: не повилазили. Яке диво!
Скрипчинський. Давай обідати!
Мелашка. Обід ще не вкипів. Підождіть трохи. Піду поштурхаю кочергою в порожню піч, то, може, швидше вкипить.
Скрипчинський. Доки його ждати, коли їсти хочеться?
Мелашка. А мені яке діло, що хочеться. Коли хочеться, то нехай перехочеться.
Скрипчинський (однімає од Мелашки кочергу і заміряється на неї). Ось я тебе як вчустрю кочергою, то й обід буде готовий.
Мелашка. Куди ж пак! Злякалася. Оддайте кочергу. Глядіть лиш, не дуже бийтеся, бо з кочергою світ пройдеш, та назад не вернешся. Гетьте! Дайте кочергу! (Однімає кочергу і тікає сміючись).
Солодкевич. Смішки — з бабиної кішки, а їсти хочеться. 1
Скрипчинський. Марто Сидорівно! Марто Сидорівно!
ВИХІД 8
Скрипчинський, Солодкевич, Мочульська.
Мочульська (входить). Чого там "Марто Сидорівно"? Щоб не забули, як мене звуть?
Скрипчинський. А що ви сьогодня на обід варили?
Мочульська. Для себе на обід був борщ з м'ясом, печене порося, гусятина та вареники з сметаною.
Скрипчинський та Солодкевич (прицма-кують). Ццц... Ццц. А! Ото смачний обід! (Скрипчинський скаче й плеще в долоні).
Мочульська. Не скакайте, бо то для себе, а для вас варила долото в окропі, а на друге печені тріски.
Скрипчинський та Солодкевич.