Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Прокіп.

Коли ж гро­шей не бу­ло, знов зас­та­вив йо­го.

Одарка.

Бодай те­бе зас­тав­ля­ла ли­хая го­ди­на!

Прокіп.

А чим би я пох­ме­ливсь? Тут ли­ха го­ди­на!

Одарка (за­су­чи­вая ру­ка­ва).

Та хоч грiх, хоч i два, поб'ю, я п'яню­гу.

Ох, був ко­лись чо­ло­вiк, те­пер спив­ся з кру­гу!

Одарка.

Поб'ю то­бi мор­ду всю,

(Вместе).

Хоч я то­бi й жiн­ка,

Бодай луч­ше iс­ка­зивсь!

Ох, бiд­на я жiн­ка!

Прокіп.

Та чим би я пох­ме­ливсь,

Якби не го­рiл­ка?

Та чим же я ви­ну­ват,

Дорога го­рiл­ка.

Одарка (в большом серд­це). Так оце у те­бе i гро­шей не­ма? О, гас­пидський чо­ло­вiк! Щас­тя твоє, що не та­кий час, я б те­бе так при­та­су­ва­ла, що б те­бе i чорт не пiз­нав! Та ще, мо­же, не ско­ро ста­рос­ти прий­дуть, а то опiс­ля сер­це вi­дiй­де. (Бро­са­ясь к не­му с ку­ла­ка­ми). Я то­бi, ста­ра со­ба­ко!.. Я то­бi си­вi пат­ли по­об­ри­ваю!.. (Стук в дверь). Ох, ме­нi ли­хо… Сi­дай швид­ше… Цур то­бi! не­хай опiс­ля… (Са­дит­ся с му­жем и от­ды­ха­ет).

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ

Те же и Олек­сий вхо­дит с по­кой­ным ду­хом.

Одарка. Е! се Олек­сiй.

Олексій. Дай бо­же ве­чiр доб­рий! По­ма­гай­бi вам на усе доб­ре!

Прокіп (очень важ­но). Спа­си­бi.

Одарка. Про­си­мо до гос­по­ди. Сi­дай, Олек­сiю, щоб, як ка­жуть, ста­рос­ти сi­да­ли. Ти та­ки прий­шов до нас?

Олексій. Прий­шов, тiт­ко, ко­ли не ви­же­не­те. Знаєте, що я вам ска­жу: хо­див со­бi по ву­ли­цi та ось що змо­ро­ко­вав. Не вiд­даєте Уля­ни? так i бить, бог з ва­ми! Дядько ка­же: не тi­ль­ки свi­та, що у вiк­нi, не во гнiв вам сеє сло­во. Є дiв­чат по усьому свi­ту; зап­лю­щив­шись, де­ся­ток на­гар­баю. Нев­да­ха же­ни­тись на Уля­нi - най­ду со­бi дру­гу. А ме­нi по­доз­во­льте по­ди­ви­тись, як лю­ди сва­та­ються; пов­чусь i со­бi.

Одарка. Доб­ре се ти, Олек­сiю, ви­га­дав, що по­ки­нув за Уля­ною вби­ва­тись, а те­пе­реч­ки i во­на, по­ба­чив­ши твоє ро­з­дум'я, i са­ма сха­ме­неться i по­лю­бить Стецька. По­сидь же з на­ми; ка­за­ли дiв­ча­та -прий­дуть на сва­тан­ня, i му­зи­ку дос­та­не­мо, от i ти з ни­ми по­тан­цюєш i Уля­нi роз­ва­диш.

Олексій. А де во­на? Я б з нею по­го­во­рив i на­вiв би її на ро­зум.

Одарка. От там у кiм­на­тi уби­рається. - Уля­но! Уля­но! А хо­ди вже сю­ди! (Сту­чит три ра­за креп­ко в дверь). Ох, ме­нi ли­хо! Оце вже ста­рос­ти! (Су­етит­ся). Ти, Олек­сiю, сядь тут ок­ро­ме бi­ля две­рей; а ми, ста­рий, з то­бою, як го­луб з го­луб­кою. Еге! (Са­дит­ся с Про­ко­пом на пе­ред­них лав­ках под­ле сто­ла). Уля­но, Уля­но! Iди пiч ко­лу­пай; ста­рос­ти вже прий­шли. (Опять тот же стук). Та iди-бо; що ти не йдеш? (Бе­жит за нею и вы­во­дит Уля­ну, за­ли­ва­ющу­юся сле­за­ми, и ста­вит ее у пе­чи). От тут стiй, та со­ром­ся, та по­чер­во­нiй-бо; бач, яка блiд­на, та нi на ко­го не ди­вись, усе ко­лу­пай.

Уляна (с горьки­ми сле­за­ми). Ох, бо­же мiй - i Олек­сiй тут!

Олексій (по­дой­дя к ней, го­во­рит ти­хо). Мов­чи та диш. Да­вай пев­но руш­ни­ки, а з хуст­кою пi­дож­ди, по­ки дядько-сал­дат нав­чить. (Идет к сво­ему мес­ту и са­дит­ся).

(Опять так же сту­чат за дверью)

Одарка (усев­шись с му­жем). Ну, те­пер зов­сiм. По­чи­най, ста­рий!

Прокіп (гром­ко и важ­но). Ко­ли доб­рi лю­ди, та з доб­рим сло­вом, то про­си­мо до гос­по­ди; а ко­ли так со­бi, то ви­ба­ча­й­те.

ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ

Скорик и Ты­миш вхо­дят с пал­ка­ми; у пер­во­го под­мыш­кой ржа­ной хлеб. Стецько в но­вой сви­те и очень больших са­по­гах, фран­тит и все охо­ра­ши­ва­ет­ся, не сни­мая но­вой вы­со­кой шап­ки.

Скорик (ти­хо Ты­ми­шу). Ти ж, то­ва­ри­шу, как у па­хо­дах не бу­вал, све­та не ви­дал и не­ча­во не знаєш, так у ре­чах не суй­ся за умi­ли­ми, а ожи­дай ко­ман­ди, та только под­та­куй. Вот i увесь па­роль. (Стецьку ти­хо). Та снi­ми ж шап­ку, но­во­б­ра­нець! У пер­вый раз во фрун­те. (Опра­вив­шись, под­хо­дят).

Прокіп (очень важ­но). А що ви за лю­ди, i вiд­кi­ля бог при­нiс?

Скорик (так же важ­но). Преж­де усєво поз­вольте во фрунт стать i без тем­пов вам честь от­дать, а прос­то пок­ла­нит­ца и доб­рым сло­вом прис­лу­жит­ца. Преж­де пас­лу­шай­те нас, а пос­ле уж бу­дет от вас при­каз. Каг­да бу­дет теє, так ми i онеє; ког­да ж на­ше сло­во не в прий­ом, так ми ад­ре­ти­ру­є­мо­ся i проч пай­дьом. А што ми не де­зертьори, i не ма­ра­дьо­ри, i без ху­дої на­уки, так вот вам хлеб свя­той у ру­ки. (По­да­ет хлеб). По­жа­луй­те.

Тиміш (кла­ня­ясь). Так-та­ки, так.

Прокіп (при­няв хлеб, це­лу­ет и кла­дет под­ле сво­его). Хлiб свя­тий приньмаємо, а вас пос­лу­хаємо; ко­ли ж ва­ша рiч не до дi­ла, то не тре­ба i вас, i ва­шо­го хлi­ба. Сi­дай­те, лю­ди доб­рi; мо­же, зда­ле­ка iде­те? (Ста­рос­ты са­дят­ся на­са­жи­ва­ют Стецька под­ле се­бя). А вiд­кi­ля ви, па­но­ве, з якої зем­лi?

Скорик. Ми з зем­лi дальної. Ка­ли сли­ха­ли, аж з Фран­цiї.

Стецько. Вже й вид­но - мос­каль, за­раз i збре­хав. Ми при­ть­мом з-за Хар­ко­ва (Ты­миш его удер­жи­ва­ет).

Прокіп. Що ж то за зем­ля? Чи да­ле­ко во­на вiд­сi­ля?

Скорик. Не близько. Iщо аж за Моск­вою бу­дет верс­тов сто.

Тиміш. Так-та­ки, так.

Прокіп. Крий бо­же, як да­ле­ко! Ма­буть, на кiн­цi свi­та! Ту­ди во­рон на­шої кос­тi не за­не­се! - Хо­ро­ша ж сто­ро­на?

Скорик. Ста­ра­на важ­ная! Ту­да i за всєво свєту гос­подст­во з'єзжаєца па­жить, па­гу­лять…

Прокіп. Чи там же ка­ба­ки, чи вольна?

Скорик. Там об ка­ба­ках i не слиш­но; усе п'ють без за­ка­зу.

Прокіп. А го­рiл­ка де­ше­ва?

Скорик. Нi­по­чо­му. Там го­рiльча­нi ка­ла­дi­зя.

Прокіп. От сто­ро­на, так-так! Ще луч­че Ко­со­ла­пiв­ки. Тим-то i гос­подст­во ту­ди уна­жа. Е, як­би нам, жiн­ко, ту­ди на сло­бо­ду пе­рей­ти, та хоч би раз у та­ких ко­ло­дя­зях ску­па­тись! Ви ж в нас пос­тоєм, чи що?

Скорик (го­во­рит ско­ро). Нет, ми пра­ха­дя­ща, пар­тий­он­на ка­ман­да. А вот з на­ми ка­кая гис­то­рiя, про­си­мо пас­лу­хать. Раз у прош­лом у го­дi бу­ли ми у па­хо­дi, у ди­ком на­ро­дi. Сємде­сят го­ро­дов ра­зо­ри­ли, трид­цять по­ло­ни­ли, а один тран­ше­ями оса­ди­ли. А У ев­том го­ро­дi как раз си­дел вот ев­тот (ука­зав на Стецька) ди­кой князь. Вой­ско ево штур­му­ет, а он знай се­бе бун­ту­ет, пад­нi­ма­ет уго­ру пле­чi i га­во­рит та­кiї ре­чi: з го­ро­дом вам ат­дам­ся завсєм, толькi патєште менє тем, од­дай­те мi­не алi пти­цю, алi чор­ную ку­ни­цю, алi крас­ную дi­ви­цу, ка­кую у вас iз­бе­ру i до се­бя при­ве­ду. Ге­не­рал нас приз­вал, та­киї ре­чi i ска­зал: ти, Осип Ско­рик, па все­му све­ту па­бу­вал, усю Ту­реч­чи­ну iз­ха­дил i в Рассєю за­ха­дил, ти з ним пай­ди i в Нi­ме­цiю зай­ди, iщi­те та­ко­во ди­ва, шу­кай­те, i как най­дьош, ему ад­да­вай­те. Вот ми как паш­ли, трид­цать