Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

МАЛОРОССИЙСКАЯ ОПЕРА В ТРЕХ ДЕЙСТВИЯХ

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИ­ЦА:

Прокип Шкурат - обы­ва­тель из-за Ло­па­ни.

Одарка - же­на его.

Уляна - дочь их.

Олексий - по­ме­щи­чий крестьянин.

Павло Кандзюба - обы­ва­тель из-за Харько­ва.

Стецько - сын его.

Осип Скорик - отс­тав­ной сол­дат.

Тымиш - обы­ва­тель из За­иков­ки.

Девки, подруги Ульяны.

Действие в го­ро­де, на Гон­ча­ров­ке.

ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ

Улица на Гон­ча­ров­ке. Вда­ли вид­на Хо­лод­ная го­ра.

ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ

Прокіп (в расх­мель, вы­хо­дит из сво­его дво­ра без по­яса и шап­ки, сви­ту не­сет на пле­че и по­ет).

Спить жiн­ка, не чує,

Що му­жик її манд­рує.

Спи, жiн­ко, спи!

Я тим ча­сом одяг­ну­ся.

Та на вольну за­бе­ру­ся,

А ти, жiн­ко, спи!

Хоч не­має нi ал­ти­на,

Вiдвiчатиме сви­ти­на,

А ти, жiн­ко, спи!

Як зас­тав­лю я сви­ти­ну,

То i вип'ю чет­вер­ти­ну,

А ти, жiн­ко, спи!

О, та муд­ра ж i си­ву­ха!

А ти, жiн­ко, пся­юха,

Спи крiп­ко, спи!

Як уво­лю я нап'юся,

Чорта й жiн­ки не бо­юся, -

Нехай во­на спить!

(Крадется че­рез те­атр).

Одарка (вы­хо­дит из из­бы, не вы­хо­дя со дво­ра). А ку­ди-то вже по­тяг, йо­ло­пе? Чи то вп'ять на вольну? Вер­ни­ся ли­шень сю­ди!

Прокіп (с не­удо­вольстви­ем, в сто­ро­ну). От чор­то­ва дог­ля­дач­ка! Та­ки i вздрi­ла! (Кри­чит ей с до­са­дою). Чо­го там вер­та­ти­ся? Нi­ко­ли!

Одарка. Яке там нi­ко­ли при­па­ло? Вер­ни­ся, бу­зо­вi­ре! (Он ее не слу­ша­ет, она ему гро­зит ку­ла­ка­ми). Вер­нись, ка­жу то­бi, вер­нись! Чи хоч, щоб за пат­ли вп'ять при­тяг­ла? (Он хо­чет ид­ти; она, ра­зоз­лясь, вы­бе­га­ет из-за во­рот и кри­чит). Вер­нись, вер­нись, вер­нись!

Прокіп (с до­са­дою возв­ра­ща­ет­ся). Т'адже i вер­нувсь! Ну, чо­го там так пильно при­па­ло?

Одарка. А ка­жи, ку­ди бу­ло по­манд­ру­вав?

Прокіп (все с серд­цем). Та де то­бi по­манд­ру­вав? Тiльки хо­тiв бу­ло йти до шев­ця, щоб чо­бiт за­ла­тав.

Одарка. Яке те­пер ла­тан­ня? Не­дi­ленька свя­та; за­був єси, ка­то­ли­че? Чи з глуз­ду спив­ся? Ще доб­рi лю­ди i з цер­ков не по­ви­хо­ди­ли, а ти вже i на вольну шван­дяв! Знаю я те­бе! оце бу­ло б так, як по­зав­чо­ра: п'ятiн­ка свя­та, лю­ди нi рi­соч­ки у рот не бе­руть, а вiн на вольнiй, та так впив­ся, що не змiг i до­до­му дiй­ти. Вва­лив­ся у про­вал­ля от­там на Хо­лод­нiй го­рi та й спав цi­лу нiч. Ще то нав­ди­во­ви­жу, як те­бе мос­ка­лi не обiд­ра­ли? Чи то ж не стид та й не со­ром? Гай, гай! По­би­ла ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! За­на­пас­ти­ла я свою го­ло­воньку з та­ким п'яни­цею! Тiльки б йо­му по во­ль­ним i шля­тись!..

Прокіп. От­так пак! А чо­му вольну зро­би­ли да­ле­ко? Пос­та­но­ви­ли б її ось тут, на на­шiй ву­ли­цi, так би я ви­пив та й до­до­му пот­ра­пив би, а то бi­да! Iдеш, iдеш, по­ки до тiєї во­ль­ної дiй­деш!

Одарка. А, дур­ний та бо­же­вiльний! А про те не ка­жуть, що на­що б то пи­ти? Ось ко­ли б ка­бат­чи­ки та вiд­ме­жу­ва­ли б геть по За­лю­тин, то-то б я спа­си­бi ска­за­ла!

Прокіп. Хо­лод­ком i ту­ди не­да­ле­ко. Аби б ту­ди дiй­ти, а то й бай­ду­же!

Одарка. Бач, п'яни­цi мо­ре по ко­лi­но! Вiн знай своє тов­че! Я то­бi ка­жу, на­що ти п'єш? Чи ма­ло ти ху­до­би про­пив? Був ха­зяїн як ха­зяїн; бу­ли во­ли­ки, бу­ла й ко­ров­ка. Бу­ла й оде­жа, не­на­че у яко­го мi­ща­ни­на; усе поз­бу­вав, усе поп­ро­пи­вав, звiв­ся нi­на­що. Од­ним од­на сви­ти­на, а по­яса i шап­ки кат­ма!

Прокіп. Бре­шеш-бо, не усе поп­ро­пи­вав: шап­ка i те­пер цi­лi­сiнька у те­бе у скри­нi, а по­яс зас­та­но­вив.

Одарка. А бо­дай те­бе зас­тав­ля­ла тряс­ця та бо­ляч­ка! На­що ти зас­тав­ляв?

Прокіп. От­так пак! Чи я ж ви­нен, ко­ли шин­кар у борг не дає?

Одарка. Та на­що ти п'єш?

Прокіп. Але, на­що! Шин­кар ду­же до ме­не доб­рий, хоч опiв­но­чi прий­ду, то й вiд­чи­ня; та та­ки i го­рiл­ка не роз­ве­де­на. Вже пак до ка­бат­чи­кiв не пi­ду. Та на­що i го­рiл­ку ви­га­да­ли, ко­ли її не пи­ти? Як­би її не бу­ло на свi­тi, то я б i не пив. Тог­дi б пос­лу­хав те­бе.

Одарка. Ох, моя го­ло­вонька бiд­на! Що ме­нi з п'яни­цею ро­би­ти? Усе од­но тов­че: усе пить та пить. А за що вже й пи­ти? Ко­ли б не своїми буб­ли­ка­ми тор­гу­ва­ла, то до­сi усi б з го­ло­ду по­пух­ли! Який ме­не гас­пид по­нiс за сього п'яни­цю? - Бу­ла ко­зир-дiв­ка: чи на ву­ли­цi, чи у тан­цях, чи в друж­ках, чи у ко­ляд­цi, - усiм бу­ла го­ло­ва; на жар­ти, на ско­ки, - усiм бу­ла при­вод­ни­ця! А й ка­за­ла по­кiй­нiй ма­те­рi: "Не вiд­да­вай ме­не, ма­мо, за му­жи­ка, за хлi­бо­ро­ба, я со­бi дiв­ка не прос­та: мiй дi­дусь та був на Iва­нiв­цi по­пом; та йо­го ма­ти - що во­на про­тiв ме­не? Во­на сластьоним тор­гу­ва­ла, а я со­бi буб­лей­ни­ця, та ще й пер­ва по ба­за­рю. Стар­ша сест­ра за шко­ля­ром, мо­же, й за ме­не лу­читься па­нич з прав­ле­нiя". Так-та­ки iди та iди! От же i пiш­ла; от i жи­ву! Лю­ди у щас­тi та у ба­гацт­вi i не чу­ють, як жи­вуть; а я за­на­пас­ти­ла се­бе. Де мої мо­ло­дiї лi­та? Де моя дi­ви­чая кра­са? Усе заїв оцей п'яни­ця, ши­бе­ник, хар­ци­зя­ка, во­ло… (Уви­дев, что Про­кип меж­ду тем все ти­хо про­би­рал­ся и чуть бы­ло не ушел, бе­жит за ним). А ку­ди-то, ку­ди? Три­вай ли­шень! (Та­щит его из-за ку­лис за чуб). Ось так же, ко­ли чес­тю не слу­хав.

ДУЭТ

Одарка.

Чи я ж то­бi не го­во­ри­ла?

Чи я ж то­бi та не ве­лi­ла?

Щоб ти до­ма си­дiв

I на вольну не хо­див?

Прокіп (кла­ня­ясь).

Ой ти, жiн­ко моя!

Ти, го­луб­ко моя!

Пусти ж ме­не про­гу­ля­тись,

Коли лас­ка твоя!

Одарка (тол­кая его во двор и зат­во­ряя во­ро­та)

Ой, тут гу­ляй, мiй ми­ленький!

Мов той цу­цик кри­венький,

Сиди там, про­па­дай

I нi­ку­ди не втi­кай!

Прокіп (из-за во­рот).

Та тут же я ску­ча­ти­му,

Усiм, усiм ка­за­ти­му:

Била жiн­ка му­жи­ка,

Била, би­ла i товк­ла!

(Вместе).

Не бре­шу я, не бре­шу:

Била жiн­ка i товк­ла!

Брешеш, бре­шеш, песька донько,

Била ме­не i товк­ла.

Одарка.

Брешеш, бре­шеш, вра­жий си­ну!

Я не би­ла, не товк­ла.

Потягла я за чуп­ри­ну,

Тiльки стра­ху за­да­ла.

Одарка. Си­ди, си­ди со­бi там, манд­ро­ва­ний цу­ци­ку! Та й гля­ди: ось тiльки хоч но­гою вий­деш, то не по­бо­юся грi­ха, би­ти­му, ка­жу то­бi, що би­ти­му. Ко­ли б ме­нi зна­ти, як то у па­нiв бу­ва? Ад­же роз­ка­зу­ва­ла клюш­ни­ця ото­го па­на, що у ве­ли­ких хо­ро­мах з зе­ле­ним вер­хом жи­ве, так, ка­же, па­нi так над па­ном ве­ре­дує, що