Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Олексій От вже ду­маю, по­хо­ди­ли по свi­ту, на­ви­да­лись уся­чи­ни!

Скорик (хваст­ли­во). Уж я то не па­ха­дiл? Єсть лi та­кая ста­­ра­на, где б я не па­бу­вал? Бу­ли ми i у Фран­цiї, усю Нi­ме­цiю прай­шли, у Рассєї сто­яли, та i у Ту­реч­чи­ну за­вер­та­ли-ста! Што то, ба­тюш­ки, свет ве­ли­кий! Как ви живьоте сде­ся у глу­шi, так i ду­маєте, што только i све­та, што над ва­ми? Нет, брат! Пай­ди вот, как ми-та, так, гос­по­ди, сколька, га­дов на­доб­но, штоб увесь ево прай­ти! вот как ми iс­ха­ди­ли-ста.

Олексій На­ба­чи­лись, ма­бу­те, уся­ко­го ди­ва! Що то, як­би ко­ди гу­ля­ючи пос­лу­ха­ти!

Скорик. Вот как даждьом ра­жест­венських свят, так пай­ду у ва­ше се­ло i те­бя азьму з са­бой, там уж бу­ду раз­ка­зо­вать. Бу­дет ча­во пас­лу­шать пра чу­жиї зем­лi. Усяк, хто нi раз­ка­зує, усяк бре­шет, усьо не так; я до всєво приг­ля­дал­ся. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прий­дьош у Фран­цiю, так там усьо фран­цуз на­га­ло; а у Нi­ме­цiї - дру­гой на­род, не­мец до єди­но­го, а уж на­ша­во i не спра­щуй; у Ту­реч­чи­ну прий­ди, так ку­да нi абер­нись, усьо тур­ки, усьо тур­ки; аж сум­но! А во вся­кой зем­лi га­во­рят не по-на­шо­му. А как? вот ви­диш, я те­бе i ето раз­тал­кую. Вот у нас, при­ме­ром ска­зать, хлєб: вот i я, i ти, i усяк зна­ет, щто то хлєб, а у них так iна­че завьоться. Алi вот i во­да; ну, ма­лая ди­ти­на у нас на­завьот во­ду во­дою, у них - так i не вмєют так наз­вать. Ум­но­во в них нi­ча­во не спра­шуй, усьо па-своєму i сав­сем не так, как у нас.

Олексій Гос­по­ди ми­лос­ти­вий. Яких-то лю­дей на свi­тi не­ма! Де ви, дя­дюш­ка, на хва­те­рi? Я б до вас прий­шов ко­лись би пос­лу­ха­ти.

Скорик. Та я так - то у ад­на­во при­яте­ля па­жи­ву, то у дру­го­ва, та де­чем i пра­миш­ляю. Спа­сi­ба хар­ков­цам, па­лю­би­ли ме­ня! Де хрис­ти­ни, де сватьба, то уж без Оси­па Ско­ри­ка не абай­дьоться, па­та­му што увесь за­кон знаю; ка­кой па­ря­док у ка­ком слу­чає па­дать, i где ка­коє сло­во прис­та­вить, i где наб­ре­хеньку ви­пус­тить. Та i к то­му ж, как ста­яли з пал­ком у Яга­ти­нi, так там ста­рик ха­зяїн, та i па­лю­бил ме­ня i па­ка­зал деш­то; так я i знаю алi кров за­мо­вить, алi от га­дю­ки за­га­ва­рiть, ско­ти­ну iсп­ра­вiть, ког­да ведьма, доївши, iс­пор­тить, i про­че­го де­ча­во знаю. Ха­див­ши как я по Фра­цiї i по Ту­реч­чи­нi, ча­во­то ча­лавєк не нав­читься? А ат та­во i хле­буш­ка пе­ре­па­да­ет. Вот i сей ве­чер, пра­хал адин при­ятель вис­ва­тать си­на; та хоч он i ду­ра­чок, та я знаю, как тут па­вер­нуть. Узять гре­ха на ду­шу па­больш бре­хать, как аб­на­ко­вен­но при сва­таньє…

Олексій (не­тер­пе­ли­во). До ко­го ж се ви iде­те ста­рос­тою?

Скорик. А вот пай­дьом до Про­ко­па Шку­ра­та, вот он тут i живьот; а дєвка, брат, важ­ная!

Олексій Та що се ви зо мною ро­би­те?.. Се ви ме­не, дя­дю­ш­ка, бу­цiм жи­во­го рi­же­те!.. Се ви ме­нi смерть за­по­дi­ваєте!

Скорик. Што ти га­во­риш? Неш­та дєвка те­бе приг­ля­ну­лась?

Олексій. Та не то що приг­ля­ну­ла­ся, а ми вже бiльш пiв­го­­ду з нею лю­би­мо­ся, i по­бо­жи­ли­ся, i зап­ри­сяг­ли­ся, щоб нам не роз­лу­ча­тись, а те­пер, як пос­тиг­ла нас ли­хая го­ди­нонька, що її си­лу­ють за Стецька Канд­зю­бен­ка, так нам i свiт не зми­лив­ся! По­мо­жiть, бу­да­те пас­ко­вi! Не iдiть сва­тать за Стецька, а хо­дiм зо мною до Шку­ра­тiв та по­го­во­рi­те об ме­нi. Ви та­ки свi­ту на­ви­да­лись; знаєте i хран­цюзьке сло­во, i ту­рецьке; зро­бiть так, щоб Уля­ну за ме­не вiд­да­ли i щоб не да­ли ме­нi з жур­би про­пас­ти, та щоб не за­гу­би­ли i її! Ба­чи­те, яка хо­дить!

ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ

Те же и Уля­на, вы­шед за во­ро­та и уви­дев Ско­ри­ка зас­ты­ди­лась и хо­чет во­ро­титься.

Олексій А iди, Уля­сю; а iди, га­лоч­ко, сю­ди! Та не со­ром­ся. Се мiй рiд­ний дя­дюш­ка вер­нув­ся з по­хо­ду. (При­во­дит ее к Ско­ри­ку). Ось роз­ка­жи йо­му, як ти ме­не лю­биш.

Уляна Здi­лай­те ми­лость, ус­ту­пi­тесь за ме­не, бiд­ную, не­щас­ную! Хо­тять ме­нi свiт зав'яза­ти, хо­тять ме­не си­лою вiд­да­ти за Стецька, за то­го дур­но­го…

Скорик. Ах, ти, де­вуш­ка, де­вуш­ка! По­ве­зи те­бя у Фран­цiю, так би там те­бя наз­ва­ли мам­зель; а у Ту­реч­чи­нi - ма­ру­ш­ка, а у Рассєї - де­вуш­ка-заз­но­буш­ка! Я усе їх язи­ки знаю. Ну, как тєбя ад­дать за Стецька, каг­да ти лю­биш ма­во пле­мян­ни­ка!..

Уляна Ох, ба­теч­ку! Як ясе ви оце вiд­га­да­ли, що я йо­го лю­б­лю?

Скорик (хваст­ли­во). Ну, да так; не усьо спрас­та. Хо­ди­ли та­ки па па­хо­дам, ви­да­ли свєту, та деш­то i зна­ем. Ну, так­ти лю­биш єво?

Уляна (стыд­ли­во). Ме­нi стид­но ска­за­ти! Ад­же ви знаєте?

Скорик. Ну, Алек­сiй те­бя лю­бiт?

Уляна (ско­ро). О! про йо­го ска­жу: вiн ме­не лю­бить так, що i ска­за­ти не мож­на, i ка­же, що кра­ще ме­не не­ма нi меж се­ля­на­ми, нi меж го­ро­дя­на­ми. Я б i про се­бе ска­за­ла б вам, як я йо­го люб­лю, так не го­диться про се роз­ка­зу­ва­ти. Я тiльки ма­те­рi ска­за­ла, що люб­лю йо­го ду­же-ду­же i що кра­ще йо­го i у всiм Хар­ко­вi не­ма. А вам сього не ска­жу.

Скорик. Што ж ма­туш­ка? Ка­ко­во чор­та во­на ре­ти­рує­ть­ся-та?

Уляна Ка­же, що кре­пак. Боїться, щоб ме­не у се­лi не обiж­да­ли.

Скорик. Кре­пак? Та што ж за бi­да? Ва­на не ха­ди­ла по свє­ту, так нi­ча­во i не знаєт. А вот как я ха­дил па па­хо­дам, так ви­дал, што i у Фран­цiї, i у Ту­реч­чи­нi, i у Рассєї за па­ме­щи­ка­ми кре­па­кам житьйо доб­рое. Вот i Алек­сiєв ба­рин доб­рой, чест­ная ду­ша! А што ме­ня у сал­да­ти ат­да­лi, так єта по на­га­вор­кам при­каж­чи­ка. Так што ж? Нас­лу­жил бо­гу i го­су­да­рю, па­ха­дил па па­хо­дам, на­ви­дал­ся свєту i у Фран­цiї, i у Нiмєчинє, i у Рассєї, i у Ту­реч­чинє; та i стал ча­лавєком, та i го­рюш­ки мне ма­ло-ста.

Олексій Пос­та­рай­те­ся ж i об нас, дя­дюш­ка! Киньте Кан­д­зю­бен­ка, хо­дiм до Шку­рат­ки, та по­го­во­рiть, не­хай не гу­бить нас.

Уляна (по­ет).

Ой дя­деч­ку,

Голубчику,

Змилуйся на­до мною!

Не дай ме­нi,

Сиротинi,

У яму iти жи­вою!

Як ри­бонька без во­ди­цi,

Так я, сер­деш­на, б'юся!

За дур­но­го за Канд­зю­бу

Силує ма­ту­ся!

З Олек­сiєм роз­лу­ча­ють,

Не да­ють по­жи­ти,

Лучче смерть я за­по­дiю,

Коли не лю­би­ти.

Ой дя­деч­ку,

Голубчику,

Не дай ме­нi про­пас­ти!

Прошу те­бе,

Ратуй ме­не,

Защити вiд на­пас­ти!