Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Уляна Та й я ж тим за те­бе не хо­чу, що ти дур­ний, i то­бi у вi­чi ка­жу.

Стецько (мол­ча смот­рел на нее быст­ро и дол­го, по­том вдруг вскри­ки­ва­ет). Тю на твою го­ло­ву! Ти тiльки са­ма ка­жеш; а ма­ти ка­же, що я не зов­сiм би то i дур­ний; так хто вас зна, хто з вас бре­ше. А там i дiв­ка ка­же, батько ка­же, i ма­ти ка­же, бра­ти ка­жуть, сест­ри ка­жуть, що бу­цiм я дур­ний, так вже нiг­де дi­тись!

Олексій. От­так ка­за­ли за-хар­кiв­цi, а як прий­деш сва­та­тись на Гон­ча­рiв­ку, то й за-ло­пан­цi те ж ска­жуть.

Стецько. Ма­те­рi тряс­ця за-хар­кiв­цям i за-ло­пан­цям, ко­ли так ска­жуть. А куп­цi так не те ка­жуть.

Олексій Хi­ба ж те­бе i куп­цi зна­ють? Як же ти до них по­пав?

Стецько. Ось бач як. Пос­лав раз батько, - та й бли­зень­кий свiт! - аж за Не­те­чу, а я й не пот­ра­пив, та й блу­каю по ву­ли­цям, та розг­ля­даю. А тут шусть на ме­не ко­нi! Маш­та­лiр як урi­же ме­не у се пле­че кну­том, як гик­не: па­дi! Я сю­ди; а ме­не дру­гий по сьому пле­чу; я ба­чу, що не­пе­ре­лив­ки: вiд­сi­ля ко­нi, вiд­тi­ля па­ни, так я шморг у лав­ку, та й див­люсь, що там ро­бит­ця. А там куп­цi, та так об­ду­рю­ють па­нiв, що на! (Сме­ет­ся).

Олексій. Чим же во­ни об­ду­рю­ють?

Стецько. Еге! ось як; Увiй­де па­нi у лав­ку, уся та­ка цвя­хо­ва­на, як мак у по­лi. Бриль на нiй… тiльки що ув ого­род го­роб­цiв по­ло­ха­ти, та шов­ко­ве ряд­но нап'ято, а скрiзь так i свi­титься… (Смеєтся). Вже я, бра­ти­ку, на­ди­вив­ся!.. От ку­пець i по­дасть шов­ко­вої ган­чiр­ки шма­ток або хус­точ­ку дi­ря­ву, що ме­нi i на ону­чi її не тре­ба, та i лу­пить гро­ши­ки, скiльки вид­но. А во­на i хва­литься, що доб­ро ку­пи­ла; а я ба­чу, та ре­го­чусь со­бi, та ду­маю со­бi: ку­пи­ла доб­ро, що i на пiд­тич­ку не го­диться. Аж ось ме­не ку­пець i здрiв та i ка­же: ча­во те­бе, ма­ла­дець, на­да? А я ка­жу: я не мо­ло­дець, а Сте­цько. Тут, знаїш, ски­ну­лись по сло­ву та i ста­ли при­яте­лi. Да­лi зiб­ра­лось їх чи­ма­ло: i ста­рi, i мо­ло­дi, i ли­сi, i пiдс­лi­пу­ва­тi, i уся­кої мас­тi. Ре­го­чуться з ме­не, а я з них ре­го­чу­ся та де­що ви­га­дую. Да­лi зас­та­ви­ли тан­цю­ва­ти; як же я їм учис­тив го­па­ка, так аж по­ля­га­ли ре­го­чу­чись. А да­лi i на­да­ва­ли: хто сук­на на шап­ку, хто по­яс, хто ренсько­го, хто хуст­ку, та про­ха­ли, щоб ще прий­шов…

Олексій Го­дi ж, Сте­цю; те­бе i до ве­чо­ра не пе­рес­лу­хаєш. Те­пер ка­жу то­бi: про­сив те­бе лас­кою; не вiд­ки­даєшся? Так слу­хай же: от нас двоє i Уля­на тре­тя; тiльки по­бе­реш руш­ни­ки та по­ба­чу те­бе з хуст­кою, то знай, що тiльки то­бi i на свi­тi жи­ти!

Стецько. Ли­ха ма­те­рi! А я з хуст­кою та за­лi­зу аж у со­ло­му. Тряс­ця там знай­деш!

Олексій. I там знай­ду та й за­ду­шу…

Стецько. Ось тiльки за­ду­ши, а я батько­вi ска­жу…

ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ

Те же и Про­кип без шап­ки, кра­дет­ся чрез те­атр.

Уляна. А ку­ди то, та­ту, манд­руєте? Вер­нi­тесь ли­шень! (Ве­дет его на­зад). Єй же то бо­гу, не пу­щу!

Прокіп. Та ме­нi є дi­ло до чо­ло­вi­ка, - що се та­ке?

Уляна. От­так, при­па­ло дi­ло! та без шап­ки i iде­те?

Прокіп. Ви­не­си ж ке шап­ку.

Уляна. Не ви­не­су, бо пi­де­те на вольну, а опiс­ля що вiд ма­те­рi дос­та­неться. Хi­ба не знаєте?

Прокіп. От­так! усе на вольну.

Стецько. Та ви­не­си йо­му шап­ку, пос­лу­хай; бач, як йо­го кор­тить. Хоч би i на вольну пi­шов, так то­бi що за дi­ло? - Не хто ж ве­лить, батько, хоч i по­га­ненький, мо, ли­ка­ми ши­тий, а усе-та­ки батько. Не пос­лу­ха­ла б ти мо­го? Вiн би те­бе скру­тив, що до но­вих вi­ни­кiв пам'ято­ва­ла б. Чи так i му­жи­ка не бу­деш слу­ха­ти? Ну, ду! В ме­не гля­ди!

Уляна. Не бу­ду те­бе слу­ха­ти, бо не бу­ду твоєю жiн­кою.

Стецько. По­ба­чу, як то не бу­деш! Ану, ста­рий! як ска­жеш: чи во­на бу­де, чи не бу­де моєю жiн­кою?

Прокіп. Хм!.. Я б то­бi щось ска­зав, та ту­теч­ка не мож­на. Ось хо­дi­мо зо мною про­гу­ляй­мо­ся, аж ген ту­ди, на Ли­су го­ру.

Стецько. Яко­го я там чор­та за­був? Не хо­чу.

Олексій. (отве­дя в сто­ро­ну Стецька). А що, чи є в те­бе гро­шi?

Стецько. Та ось пов­на ки­ше­ня; батько дав на сва­тан­ня.

Олексій. Про­бi­гай­ся ж з ним на вольну та пос­тав йо­му че­т­вер­ти­ну, то вiн до те­бе бу­де доб­рий i доч­ку при­си­лує.

ДУЭТ

Прокіп.

Ходiм, зя­тю, за лi­сок,

Там но­вий стоїть ши­нок,

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Стецько.

Тю-тю, дур­ний, вiд­че­пи­ся!

Пий го­рiл­ку, по­да­ви­ся!

Прокіп.

Там го­рiл­ка є, i пи­во,

I шин­кар­ка чор­ноб­ри­ва,

Шинкарочка по­час­тує,

Шинкарочка по­цi­лує.

Стецько..

Кажу, сам пий, по­да­ви­ся.

Прокіп.

На шин­кар­ку по­ди­ви­ся;

Шинкарочка на­ли­ває,

Шинкарочка знай мор­гає.

Ходiм, зя­тю, по­манд­руєм,

Горiлочки по­куш­туєм,

З шин­кар­кою по­жар­туєм.

(Подмигивая и прип­ля­сы­вая).

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Стецько (все ду­мав­ший, сог­ла­ша­ет­ся).

Шинкарочка на­ли­ває,

Шинкарочка знай мор­гає.

Прокіп.

Є го­рiл­ка там, i пи­во,

I шин­кар­ка чор­ноб­ри­ва.

Стецько.

Шинкарочка по­час­тує,

Шинкарочка по­цi­лує.

Дурням ти не по­ту­рай.

(Вместе)

Ходiм швид­че, пос­пi­шай.

Ходiм хут­ко, по­манд­руєм,

Горiлочки по­куш­туєм,

З шин­кар­кою по­жар­туєм.

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Шинкарочка по­час­тує,

Шинкарочка по­цi­лує!

(Обнявшись и прип­ля­сы­вая, ухо­дят).

Уляна. Бу­де ж ме­нi те­пер вiд ма­те­рi, за­чiм батька не всте­рег­ла. По­бiг би ти, Олек­сiєчку, та вер­нув їх.

Олексій Не руш йо­го, Уля­но; не­хай iде, не­хай Стецько за­ве­де йо­го на вольну та й сам зай­де хоч до завтрього, так з ким ста­рос­ти прий­дуть i як у вас без батька бу­де?

Уляна Не­хай як со­бi зна­ють, а я не ви­ну­ва­та; я та­ки шап­ки не да­ла. Що, Олек­сiєчку, ось i ве­чiр бли­зенько; що нам ро­би­ти?

Олексій Хто йо­го зна, моя ри­бонько! Щось i дядько не ту­ди став гну­ти, усе за ба­га­тим тяг­не. Що-то як­би я па­ном був, то­дi б своя во­ля: ук­рав би те­бе по-панськи та й оже­ни­в­ся б.

Уляна. А опiс­ля i по­ки­нув би ме­не, як па­ни роб­лять?

Олексій. Не го­во­ри так, моя кри­шеч­ко! Хоч би я над па­на­ми пан був, хоч би ах­ви­це­ром був, а все б те­бе так лю­бив, як i те­пер. I хоч би ме­нi оде­жi на увесь год да­ва­ли, або па­ру во­лiв, або ота­ма­ном нас­та­нов­ля­ли, то я б нi­чо­го не за­хо­тiв, оп­рiч те­бе од­ну.

Уляна. Спа­си­бi то­бi, мiй со­ко­ли­ку, що так ме­не лю­биш, та й я ж