Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Олексій. Так що ж у тiм, що оже­ниш­ся, та як не вмi­ти­меш жiн­ку со­дер­жать? Тре­ба її го­ду­ва­ти. Нi­якої ху­до­би не ста­не, ко­ли не бу­деш сам ро­би­ти! А вмiєш ти що ро­би­ти?

Стецько. Ро­би­ти, по­жа­луй, вмiю, так та­ла­ну щось не­ма. Раз батько та­ки про­ту­рив ме­не на тiк. Дар­ма, я i пi­шов, узяв цiп i мо­ло­тю з дядьком Па­на­сом, а вiн ще, бра­ти­ку, ли­сi­ший, чим мiй батько. Я чи вда­рив раз по сно­по­вi, чи нi, а йо­го як учи­щу, за­мiсть сно­па та по ли­си­нi, а вiн як геп­не об зем­лю, так стор­ча­ка i дав! (Сме­ет­ся). А я со­бi: ких, ких, ких! киш­ки пор­вав ре­го­ча­чись. Го­дi пiс­ля то­го ча­су мо­ло­ти­ти! Батько ска­зав: не­ма та­ла­ну, луч­че чу­ма­ку­ва­ти та у до­ро­гу хо­ди­ти.

Олексій. Хо­див же ти у до­ро­гу?

Стецько. Хо­див.

Олексій. А ку­ди?

Стецько. З ху­рою, до мо­ря.

Олексій. До яко­го мiс­ця?

Стецько. Аж до Ос­но­ви.

Олексій (сме­ет­ся). Крий бо­же, як да­ле­ко! Аж двi верст­ви!

Уляна. О, щоб те­бе, Сте­цю! i ме­не розс­мi­шив.

Олексій. За чим же ти ув Ос­но­ву з ху­рою хо­див? Чи не в бiр по шиш­ки?

Стецько. По шиш­ки! Тю-тю! ще й смiється. Ка­жуть то­бi, пiш­ла ху­ра до мо­ря, за ри­бою. От i ме­нi батько дав па­ру во­лiв: не­хай, ка­же, хлоп'я прив­чається. От ми iде­мо, iде­мо, усе iде­мо, усе iде­мо… аж гульк! прий­шли ув Ос­но­ву. Там чорт на­дай дядькiв, Ди­ка­нi, ко­ли знаєш; та й зак­ли­ка­ли ме­не обi­да­ти. От я й сiв та й обi­даю, усе обi­даю… та й за­був про ху­ру, а во­на, брат, як учис­ти­ла, та аж до Пи­ли­по­во­го се­ла, а я усе обi­даю, усе обi­даю… та як по­обi­дав, та й по­тяг у со­ло­му, та­ки до дядькiв на тiк, та як дав хро­па­ка, так аж геть-геть до ве­чо­ра. Ну, знаєш, батько по­бiг про­вi­да­ти ху­ри, та й наг­нав, та й пи­тається: а де Стецько? А Стецька ка­т­­ма! (Сме­ет­ся). Хро­пе, сер­де­га, у со­ло­мi, мов пан на по­душ­ках. Аж гульк батько у со­ло­му, як по­тяг­не ме­не ру­бан­цем! Аж я спро­сон­ня як зля­ка­юсь, як по­бi­жу та че­рез го­ро­ди! А батько як гук­не: хлоп­цi, сю­ди! Тут, брат, не­на­че з псюр­нi хор­ти до дер­тi, так хлоп­цi по­ви­бi­га­ли, та ме­не ло­ви­ти, та й пiй­ма­ли, узя­ли ме­нi ру­ки скру­ти­ли, та зв'яза­ли гар­ненько, та у го­род, та до во­лос­но­го прав­ле­нiя, та у ко­ло­ду, а уран­цi i у при­вод…

Олексій. Так те­бе i у при­вод во­ди­ли? Я сього i не чув.

Стецько. Во­ди­ли, го­луб­чи­ку! Ска­за­но, слу­хай батька, та не втi­кай.

Олексій. Що ж то­бi бу­ло у при­во­дi?

Стецько. По­ти­ли­цю ви­го­ли­ли та й пус­ти­ли. Не що!

Олексій. Че­рез що те­бе не прий­ня­ли у сал­да­ти?

Стецько. Та так, бi­да ста­ла­ся: не зу­мiв пальцiв пе­ре­лi­чи­ти. (Пе­ре­би­ра­ет пальцы). Та й до бi­са ж їх на ру­ках: Ста­неш їх лi­чи­ти, та так один од­но­го i по­пе­ре­жа. Ось бач! (Пе­ре­би­рая пальцы, за­ду­мал­ся). На яко­го гас­пи­да так ба­гацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уля­но! Як би ти з од­ним па­льцем та зло­жи­ла со­бi ду­лю? Еге! Не мож­на-бо, хоч як, та не мож­на.

Одарка (из-за во­рот кри­чит). Уля­но, Уля­но! А iди обi­да­ти!

Уляна. За­раз, ма­мо, прий­ду.

Одарка. Ко­ли Стецько тут, клич i йо­го.

Стецько. Ось-осьдеч­ки я. Обi­да­ти? За­раз. Що то вже я лю­б­лю обi­да­ти! Я б i вдень i вно­чi усе б обi­дав.(Ухо­дит во двор).

Олексій. Що, Уля­но, чу­ла? От за яко­го дур­ня iдеш!

Уляна. Чи я ж са­ма за нього iду, чи що?

Олексій. А як же? ко­ли i за руш­ни­ка­ми ве­лi­ла при­си­ла­ти? Я сам чув. Про­щай, Уля­но! Бог з то­бою! Тiльки ме­не i ба­­чи­ла. Сам со­бi смерть за­по­дiю.

Уляна (бро­са­ясь к не­му). Олек­сiєчку, мiй го­луб­чи­ку! I я без те­бе не хо­чу на бi­лiм свi­тi жи­ти! Не вми­рай без ме­не, озьми i ме­не з со­бою! Не по­кинь ме­не си­ро­тин­кою!

Олексій (сто­ит, не об­ни­мая ее). Так се прав­да? Де ж твоя бож­ба, Уля­но? Тяж­ко моєму сер­цю, ко­ли вже й ти не дер­жиш прав­ди i мi­няєш то­го, хто те­бе лю­бив, вiд щи­ро­го сер­ця… ду­же, ду­же лю­бив… i мi­няєш на ко­го? Не боїшся ж ти бо­га, га?

Уляна (все об­ни­мая его). Бо­га я бо­юсь, люб­лю те­бе, мiй ле­бе­ди­ку, мiй си­зий го­лу­боньку; чає вiд ча­су бiльш люб­лю, чим уперш на ву­ли­цi зiй­шли­ся. Не по­ки­ну­ла б я те­бе нi­за­що на свi­тi; що ж бу­деш ро­би­ти? Не моя во­ленька: ма­ти си­лує!

Олексій. Ти ж їй ка­за­ла, що ме­не лю­биш?

Уляна. Ка­за­ла усе: ка­за­ла, що не хо­чу за Стецька, ка­за­ла, що ко­ли не за те­бе, то й нi за ко­го не пi­ду; так i го­во­ри­ти не дає. Та вже ж: на усе пi­ду, а за Стецьком не бу­ду. При­го­луб же ме­не у ос­тан­нiй ра­зо­чок! (Обни­ма­ют­ся).

ДУЭТ

Уляна.

Горе, ли­хо i бi­да!

Не да­ють за те­бе!

Олексiю, сер­це моє,

Не по­кинь ти ме­не!

Олексій.

Не вби­вай­сь, моя Уля­но!

Буду вiч­но я лю­би­ти,

Бо нi­як ме­нi не мож­на

Без те­бе на свi­тi жи­ти!

Уляна.

Я бо­юся зос­та­ва­тись;

Вже i ма­ти ско­ро вий­де.

Олексій.

Тяжко, важ­ко розс­та­ва­тись!

Що ж? Не­хай же хоч i прий­де.

В но­ги їй от­тут впа­ду.

Слiзоньками обiл­лю.

Уляна.

Станьмо ми її мо­ли­ти,

Станьмо жа­лiб­но про­си­ти:

(вместе)

Не роз­лу­чай нас, ма­мо рiд­на!

Ой, дай по­жи­ти ще нам, бiд­ним!

Не пий, не пий ти на­шой кро­вi,

Не роз­ри­вай мiж нас лю­бо­вi!

Уляна. Ум­ру без те­бе, Олек­сiю!

Олексій. Со­бi я смерть за­по­дiю!

(вместе)

Горе, ли­хо i бi­да!

Не да­ють за ме­не!

Ой Уля­сю, сер­це моє,

Не за­будь ти ме­не!

Уляна.

Горе, ли­хо i бi­да!

Не да­ють за те­бе!

Олексiю, сер­це моє,

Не по­кинь ти ме­не!

(Обнимаются).

Стецько (вы­хо­дя из-за во­рот). Чи то те­бе дов­го жда­ти? Вже й борщ поїли, i яло­ви­чи­ну пок­ри­ши­ли, а во­на i не iде. (Уви­дев, что лю­бов­ни­ки об­ни­ма­ют­ся). Бач, з ким тут, во­на! Ма­ти не збре­ха­ла, ка­за­ла, що во­на, ма­буть, з Олек­сiєм роз­мов­ля; а во­на доб­ре роз­мов­ля, що же­ни­хається! Iди ж, iди. Ка­за­ла ма­ти, що ко­ли, ка­же, чес­тю не пос­лу­ха, то же­ни її у по­ти­ли­цю!

Уляна. Та iду, за­раз iду. - Олек­сiєчку! не втi­кай вiд­сi­ля; я швид­ко вий­ду. За слi­зонька­ми i не їсти­му нi­чо­го та й пос­пi­шу до те­бе. Пос­лiд­ня на­ша го­ди­нонька, тiльки i на­го­во­ри­ти­ся з то­бою. (Пла­ча, ухо­дит во двор).

Стецько. Вий­деш, вий­деш, ко­ли-то ще пу­щу. (Под­хо­дит к Олек­сию). А ти чо­го тут, про­би­ша­ка?

Олексій. Чо­го? Я до Уля­ни при­хо­див.

Стецько. До Уля­ни? А зась