т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Жалівся вже. Знаємо.

Шабатуров, очевидячки, не знав, що сказати, але не пада духом і шепоче знов:

- А вони хороші! Самі так і те, і те. А салдатові так нічого не можна. «Не молиться». А що, справді, як ми по команді молимося, хіба то добре? Овва!

- Ну, а... той... а хіба то добре, що він не христиться,- поважно й задумливо промовляє мрійний Макуха.- Диявол значить у йому...

- «Диявол!» - перекривляє його Шабатуров.- Голова...

- А нуда! - несміливо дивиться той на всіх.

- «А нуда!» - знов передражнює з погордою Шабатуров, але видно, що й йому це якось не зрозуміло.

- Ну, а що ж справді? - вмішується хтось із купки, озираючись назад.

- Що?.. Не христиться, значить така віра... Аджеж він не вбиває цим нікого. Він не грішить так, як ми. Сам же знаєш. Віра така значить! - уже сміливо додає він.- А як ці, як їх, ну, поляки, так не так же христяться, як ми, а христяни все ж таки?

- Е... так то ж поляки! А як он студент дак і зовсім не молиться...

- Студент... Що ж студент? Та й про студентів він таки бреше! - перескакує знов Шабатуров.- Що вони ніби підбивають грабити людей... Бреше, бо у мене був знакомий студент, дак капітан йому в підметки не годиться. О! Ненавиджу проклятого,- злісно кінчає він, озираючись.

Всі на хвилину задумливо замовкають та, помовчавши, іноді й розходяться, щоб поодинці пристати до другої купки й слухати те саме. Тільки де буває Дудка, там завше бренить сміх.

І от так минають дні. Зраня муштра, після обід «словесність», потім знов муштра, знов словесність, а поміж цим - сценки... Мене капітан, правда, вже залишив, я для нього не такий цікавий і не такий безпечний. Ще якось пожаліюсь, а як-не-як, а все ж таки студент - і нагоріти може. Та й мене все одно не зламає. Кравчук же служитиме не якийсь рік, а чотири. Кравчук хоч і пожаліється, то те жаління на ньому ж окошиться. Кравчука зломити можна.

І нема того дня, щоб вони не зчепились у чомусь. То Кравчук не так ногу поставить, то не оддасть чести офіцерові, то, не питаючи нікого, піде собі у місто й приходить опівночі, нікому знов таки нічого не кажучи. І боротьба провадиться завзято, з якоюсь дикою уважністю. Вже не кажу про капітана, який живе тепер цею боротьбою, який упивається нею, але й ми всі не можемо одірвати від неї своєї знервованої уваги. Тільки Кравчук один, здається, не хвилюється: завжди суворість, поважність і якась пильна напружена думка на низькому чолі. «Салдатики» кажуть, що такий він став у казармах тільки. Як лише його привели, він хоча й одзначався поважністю, але був більше й балакучий, і веселіший, а спочатку навіть оповідав про свою віру та ліси. Тепер же хмуриться, коли хто нагадує йому про Київщину.

Минає день і наступає ніч, а ніч у цих товстих, сірих мурах починається вже з четвертої години. Знов молитва, на якій Кравчук стоїть нерухомо й байдуже, знов якась сценка з фельдфебелем, і на одинадцяту годину все замирає. От тоді сумно в казармах, сумно до болю. Лежиш на своїй койці і слухаєш непередаваєму музику сопіння, хропіння сотні намучених, нанівечених істот, музику, яку може розуміти тільки той, хто мав щастя служити царю-батюшці. Тоді нагадується все миле, все рідне, все, що дратує наболіле серце, що робить іще більш одиноким і забутим. Нагадується десь далеко-далеко якийсь інший, живий світ, із живими людьми, з живим життям. Нагадується велика боротьба, нагадуються вороги... Важко зідхаєш, злісно повертаєшся на твердому матраці і хочеш заснути. Не спиться. Стукає годинник у канцелярії, шарудять миші в сухарях, десь ходить діжурний рівно й одноманітно. Сумно. Нараз у казармі ясніє. З дивуванням повертаєш голову і зразу щось тепле, ніжне й рідне-рідне проходить по серцю. То місяць якось прокрався в вузьку щілину, що зветься тут вікном, боязко зазирнув у цей страшний вертеп. І дивно якось бачите цей світлий, невинний промінь у цьому царстві злоби, ненависти, в цьому царстві знущання над усім хорошим, у царстві катування духу й тіла. Нерухомо замертвівши, лежиш, мов боячись злякати його; і дивишся, дивишся й слухаєш той дзвінкий сум, що пронизує душу. А образ за образом, дума за думою вихорем летять головою, тягнучи за собою низку теплих, ясних картин. І вмить промінь зникає. Пройшовся казармою, приголубив забитих, торкнувся несміло холодних залізних рушниць і, чи злякавшись, чи згидувавши, хутко сховався десь за вікном. Тільки сіро в казармі стало. І страшно якось. Непорушні, сірі постаті на койках, низька напівкругла стеля, голі брудні стіни нагадують больницю божевільних.

Здається, ось вони схопляться з божевільним криком, схоплять рушниці й по команді «колі!» почнуть бити, колоти один одного. Можуть же вони колоти рідного батька по єдиному слову своїх сторожів-офіцерів, можуть же десь загубити людське обличчя й зробитись напів звірями, напів людьми. У розпаленій голові виразно яскраво уявляється ніч; з далекого неба світять тепер зорі; велично й спокійно там; а тут унизу, по всій землі розкидано ці казарми, а в казармах душно, важко, і важко сплять мильйони задурачених істот; і, може, навіть скрізь так само зазирає боязко місяць і так само хутко ховається в цей же час. І страшно робиться перед тою силою, що веде їх, темних, сюди, що тримає їх тут, що губить і калічить їх.

Я пам’ятаю одну ніч. Так само було важко, так само жовтенько світила десь за рушницями лямпочка, сопли й хропіли салдати. Виразно пам’ятаю себе й усю сцену. Я тихо з розплющеними очима лежу і, слухаючи ущіпливу нудьгу в грудях, дивлюсь у стелю. Місяця вже немає й у зводі сіро й напівтемно. Вмить у кутку щось тихо-тихо починає шепотіти. Хутко повертаюся туди й бачу: на койці сидить якась велетенська постать, і повернувши лице до вікна, щось тихо шепоче. Слів розібрати не можна, тільки іноді напружене вухо ловить: «душе моя»... «тяжко» та глибоке, важке зідхання. Потім шепотіння стихає й у казармі на хвилину наче тихіше стає. Вмить глухе, густе ридання вихоплюється з кутка і зараз же ховається в подушці. Хропіння на хвилину стихають і Кравчуків сусід Дудка починає ворушитись. Кравчук змовкає. Проходить хвилина, друга; розбуркані