т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

гріх. Це хвороба. Карати за це гріх, але ж і на службі держати такого не можна. Ти заразиш усю роту мені. Ти божевільний. Твої товариші - люди темні, неосвічені; вони не можуть розуміти цеї хвороби й думатимуть, що ти здоровий. Та й собі почнуть заражатись. А це вже не жарти. Я й сам перше думав, що ти нормальний, себто такий, як і всі. А я ж усе таки чоловік з освітою. 1 І карав тебе за провини. А як це на тебе не впливало, то я й задумався. Почав приглядатися до тебе й бачу тепер, що ти, хлопче, хворий та й годі. Хворий, божевільний.

- Я здоровий, я не хворий! - глухо говорить Кравчук, і я бачу, як він ніби щось ковтає.

- Ні, хворий, хворий, братіку. Мозком хворий...

- У мене нічого... не болить. Усе добре...

- Хе! - з жалем до нього всміхається капітан,- то правда, ти здоровий тілом. І всі божевільні здорові, і не пізнаєш спершу, що він хворий. І говорить ніби розумно, і дивиться як усі, а хворий. І ти от говориш, ніби не хворий. А от я знав одного божевільного - усе як слід: і здоровий такий із себе, і говорить так розумно, а як торкнись до нього, так він зараз починає з страхом кричати, щоб до нього не доторкувались, бо він боїться, щоб його не розбили. Він збожеволів від тієї думки, що ніби зробився скляний. Усе як слід, а як торкнися до твоєї віри, так тут і видно, що ти божевільний...

- Здоровий я! - знов глухо бовкає Кравчук.

- Ну от! - розводячи руками й звертаючись до нас, сумно показує головою на нього «Статуя».- От так вони всі. Здоровий та здоровий. Ну, який же ти здоровий, скажи ти мені? Га? О-он здорові! (Хитає на нас головою). Ото люди здорові. Всі вони і начальству відповідають як треба, і службу знають, і присягу приймуть, як личить то здоровому салдатові... Он подивись: усі твої товариші салдати як салдати. Стоять рівно, правильно, одповідають розумно й по формі. Ото здорові люди. Їх і в караул послати можна і на війні вони служитимуть цареві вірно, і присягу виконають чесно. А ти? Ти начальство своє не поважаєш, службу справляєш погано, присягати не хочеш. Який же ти здоровий чоловік? І один ти на всю роту. Сам же ти подумай: коли ти здоровий, то, значить, тоді ми божевільні. Так?

Кравчук суворо мовчить, а мені хочеться не то що на всю роту, а на весь світ гукнути: «Так точно, ваше високоблагородіє».

- Ну... По-твоєму ж так виходить: коли ти здоровий, то тоді ми всі божевільні. Ха-ха-ха!

І сам задоволений таким логічним виводом, капітан озирається на поручика й сміється. Той також регочеться й дивиться на Кравчука. І навіть фельдфебель дивиться з зневажливою усмішкою на «божевільного». Деяким салдатам також хочеться засміятись, але інші стоять бліді й серйозні.

- Так? - сміячись дивиться «Статуя» на Кравчука і з тою ж усмішкою повертається до нас і питає.

- А ви що скажете, так чи ні?

- Нікак нєт, ваше високоблагородіє! - весело гукають салдатики і ті, що хотіли засміятись, почувають, що тепер саме пора роззявити рота й реготнути. Розуміється, реготнути можна на хвилину тільки, бо зараз же треба закам’яніти, хоча б тебе душив найбожевільніший регіт.

- От бач,- серйозно вже звертається капітан до Кравчука,- навіть твої товариші признають, що ти божевільний. Прийдеться одправити тебе в больницю, тобі лічитись треба. Тобі не цареві служити, а голову свою поздоровити треба.

- Я не хочу... в божевільню. Я здоровий,- мало не шепотом, здавленим голосом хрипить Кравчук і хрип цей до того звучить жалібно, до того висловлює весь той жах перед страшною цею больницею, що мені так і хочеться закричати йому щонебудь заспокоююче. Я навіть уже ворушусь і, певно, закричав би щось справді, якби, на моє щастя, мене не врятував сам капітан. Помітивши якийсь непорядок, він озирається, гостро зупиняє на мені свій холодний ненависний погляд і, скипівши чогось зразу, накидається на мене:

- Там що за рух?! Ти! Де стоїш: на базарі чи в строю? На двоє суток під арешт його! - кидає він до фельдфебеля. Той підносить руку до козирка й мовчки, кинувши на мене оком, випрямляється. Я прохолоджуюсь і кам’янію.

- Я, їй-богу, здоровий! - знов бовкає Кравчук, але вже не хрипить, а наче дзвенить густим голосом, в якому вже чується щось ніби злісне.

- Ти таки своє, Кравчук? - зідхає капітан.- Говорю ж тобі, як чесний чоловік, як батько рідний твій, що ти хворий. Ти ж не можеш навіть говорити з начальством. Твоя слаба голова не може, не хоче того зрозуміти, що службу треба сповняти, як богу молитву. Ну от, візьмім, я тебе послав у караул. Тепер ви всі ще молоді салдати, до присяги в караул посилати вас не можна. Тепер ще я тебе в роті держати можу, а після присяги - то вже годі. Ну, візьмім, я послав тебе в караул. Ти стоїш. Ніч, скажемо. Ти стоїш біля порохового магазину. По правилам до магазину вартовий не повинен нікого підпускати ближче, як на п’ятдесят кроків. Це ти знаєш. Ну, от ти стоїш. Іде, скажемо, чоловік. Ти кричиш йому, щоб він не підходив, він таки йде. Може він глухий, скажемо, і не чує. Це буває. А ти ж того не знаєш, чи він глухий, чи тільки удає з себе такого. Ну, що ти повинен робити? А він вже від тебе не більше, як на двадцять кроків. Стріляти, правда? Служба велить стріляти, а твоє божевілля каже тобі, що не можна сповняти службу. Ну й що ж з того може вийти? Одне нещастя. Бачиш?

- Так я ж зовсім здоровий! - гудить Кравчук.

- Ти так думаєш? Ти певен у тому?

- Їй-богу!

- Ну, добре. Побачимо,- пильно дивиться йому в лице капітан.- Побачимо. Не хочу брати гріха на душу. Нехай. Я тебе до присяги не одправлю в больницю. Зроблю тобі й цю ще уступку. Подивлюсь ще, як ти присягу прийматимеш. Може ти ще не такий хворий, може і в казармі видужаєш. Тільки гляди: присягу треба