т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

полетять пута, і горе всім фельдфебелям та ротним. Не знаю, чи знає це сам ротний. Чи може дуже вже покладається на кайдани, сплетені з дисципліни? Здається, ні. Коли що надає йому сміливости дратувати цю силу, то, десь, більш усього його упевненість у тому, що пута штундарського світогляду міцно сковують її. Але все таки я не можу не сказати, що мене завше трохи дивує, як він не боїться ходити біля цеї сили, як не боїться так скажено дратувати її. Я почуваю навіть, що починаю поважати його за це, як тільки можна поважати того чоловіка, що навмисне ходить по краєчку безодні й упивається цим холодним замиранням серця, цим божевільним дратуванням нервів. Бувають іноді навіть страшні хвилини. Тоді робиться в казармі так тихо, що, заплющивши очі, можна подумати, що стоїш десь у мертвій пустині сам самотою.

Повернувшись за рукою ротного до нас, Кравчук байдуже дивиться то на похмурі, то на веселі обличчя товаришів і, схилившись, застигає.

- Кравчук! - скрикує ротний,- як стоїш? Рівно стань.

Кравчук знехотя повертається до нього і вирівнюється.

- Я тобі хіба говорив повертатись? Повернись назад... Ну?.. Тепер повернись до мене... Так... Тепер повернись до ікони... Куди, куди? До ікони...

Кравчук кидає в нього пильним похмурим поглядом і повертається до рядка темних, якогось брудного кольору ікон, на яких можна побачити тільки червоні губи святих та чорні собольові брови св. Миколи. Я не раз бачив, як іронічна усмішка грала на губах Кравчука, коли він дивився на них.

- Тепер склади пальці для хреста і перехристись.

Кравчук поверта до ротного своє широке, чотирьокутне лице і мовчки дивиться на нього, не піднімаючи руки й не складаючи пальців.

- Куди дивишся? Перехристись, я тобі наказую... Кравчук!

- Я не вмію,- глухо говорить Кравчук.

Ротний мовчки повертається до нас, пролітає по всіх поглядом й зупиняється на мені:

- Іди сюди! - хитає він мені головою.

Я здригуюсь і чую, як в один мент у голові мені пробігає клубок думок. Серце стукає до болю. Але я твердо стукаю чобітьми й рівно підходжу до них. Що я буду говорити, що буду одповідати - я ще не знаю, але, видно, дивлюсь не дуже покірливо, бо бачу, як губи ротного якось так знайомо злорадно усміхаються і тонкі ніздрі злегка піднімаються.

- Візьми його руку,- не зводячи з мене очей і показуючи рукою на Кравчука, рівно й холодно говорить він,- і навчи його христитись.

- Я не вмію! - виривається в мене якось само собою і я чую, як злість на самого себе зараз же закіпає в мене у грудях за цю недоладну і трусливу, як мені здається в той мент, одповідь.

- Не вмі-і-єш?! - здивовано протягує ротний.- Студент університету не вміє скласти хреста?

- Не можу! - злісно поправляюсь я і, забувши, роблю рукою якийсь рух.

- Як стоїш!? Що за махання руками? Фельдфебель!.. На сутки його після учення в карцер...

- Слухаю...- витягується у фельдфебеля пика. (А він, треба вам знати, мій приятель, бо курить мій тютюн, позичає щодня гроші, їсть мій обід, що купую в городі).

- Це тобі не університет, а казарма! Чуєш? Казарма. Ніяких махань руками не дозволю. Зараз же візьми руку Кравчука й перехристи його. Чуєш?

І хоча голос його не піднімається ні на одну ноту вище, але в ньому чується така непохитна, тверда рішучість, що мене проймає холодне, страшне непорозуміння. Не жах, не страх, а таки непорозуміння. По голосу тому я чую, що він не одступиться од свого наказу, але ж з другого боку я в той мент не можу собі уявити, чим скінчиться все; а скінчитись, пробігає у мене невиразна думка, повинно якось дуже погано, бо за непослух карається тяжко. Якийсь мент я мовчу, а потім одповідаю:

- Я не можу.

У горлі в мене щось першить, я прокашлююсь і прямо дивлюсь йому в очі.

- Себто не хочеш? Не хочеш?

- Не хочу.

- Ага. Чудово. От вам: парочка,- вмить повертається він до роти і киває головою, проводячи рукою від мене до Кравчука (який, треба додати, ані трошечки не дивувався моїм одповідям і видно було, що й не гадав, що можна було якось інакше зробити «студентові»).- Нещасні обидва. От вам... Тепер ви бачите, що за птиці ці студенти?

Я зразу зрозумів усе. Я зрозумів, для чого він мене, а не кого другого, покликав христити; я зрозумів, що мені нічого за це не буде, бо йому тільки цього й треба було. Не криюсь, може це й гидко, на хвилину у мене в грудях стало дуже легко. Не можу вам сказати через що саме: чи через те, що я почув, що мені не буде кари, чи через те, що кінчилось те тяжке непорозуміння. Не знаю. Знаю тільки, що за цим у мене так злісно здавило у грудях, так якось стало обидно, що я боявся, як би не кинутись на цю жовту гарно підстрижену потилицю і не впитись у неї зубами.

- Бачите?..- тим часом говорив той далі,- він не може, не хоче перехристити чоловіка. Я знаю, що в моїй роті є люди добрі, з чулим серцем. Знаю і хвалю... Це добре. Знаю, що їм було жаль, коли от його (він, не дивлячись на мене, повів у мій бік рукою) привезли до нас... Студент, благородний чоловік і салдат... Правда жаль?.. Знаю, знаю. Але не всяке добре почуття корисне. Візьмем такий приклад: піймали мужики вовка в хліві і б’ють. Він кричить, вигинається, нам видно, що йому болить. Але чи скаже хто з тих мужиків, що йому жаль того вовка? Ні. Так і тут. Вам жаль його (він знов махнув, не повертаючись, на мене рукою), це добре. Це добре. Це показує, що ви добрі люди. Але це знов показує, що ви й дурні. Це вовк. Я навмисне сказав йому перехристити того другого вовка. Я хотів показати вам, кого ви жалієте. От вам, ви сами бачили. Вони обидва бояться хреста.

- А хто ще боїться хреста? Диявол. Знайте ж, кого ви жалієте... Це одно. А друге, до мене дійшла чутка, що ви починаєте в себе обсуджувати, за