т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- І це теж добре. І це показує, що у вас добре серце. Але знов скажу, що не всяке добре серце до добра веде і не всяке обсуджування потрібне. От ви обсуджуєте і нічого не знаєте. Вам наговорять усього, ви й повірите. А повірите, станете й думати так, а за деякі думки можна й життя позбутись. А все через те, шо не звертаєтесь до старших, до начальників, що за батьків вам поставлені, а все лукавством хочете. Я не бороню цікавитись. Цікавтесь, будь ласка; прошу навіть, працюйте мозком, допитуйтесь, але знайте, де допитуватись. Вам цікаво...

Він повернувся до нас, кинув спершу на мене поглядом, потім на Кравчука, знов на мене і, звертаючись до скам’янілих своїх слухачів, почав:

- На небі є бог, на землі цар; бог править людьми з неба, а цар з землі. Це всім відомо і так воно й повинно бути. Так?

- Так точно, ваше високоблагородіє! - нестрійно, але поспішаючись, здригнулись і крикнули слухачі.

- Так. А знов же, не всі й люди рівні: є багаті, є бідні, є розумні, є дурні. «Іна слава сонцю, іна слава зорям» сказав Іисус Христос. Так?

- Так точно, ваше високоблагородіє!

Так. Отже є такі люди, що цього не розуміють. Такі люди хотять напасти на багатих, забрати собі їхнє добро і так жити. А що за правдою на землі пильнує цар і не попускає їм, то вони бунтують проти царя. А для цього вони підмовляють от таких, як Кравчук. Ви думаєте, певно, десь про себе: «От який недобрий наш командир, знущається над Кравчуком, мучить його, переслідує даремно». Правда, думали?

- Нікак нєт, ваше високоблагородіє! - дружно ревнула рота, але він ледве всміхнувся і злегка махнув рукою.

- Ну-ну, не кажіть. Ви люди, у вас також є серце. Не кажу, шо я не караю Кравчука, навіть б’ю іноді; не хочу неправду говорити, караю і строго караю, але тут... треба подумати ж, за що я його караю. От ви бачили зараз: він не хоче христитись. Він не признає нічого святого. Що ж можна чекати з такого салдата? Як він служитиме царю і отчизні? Я - ваш батько, мені боляче за кожного з вас, як за свою дитину. Мені й за нього боляче, а сами ж знаєте, що й самий рідний батько не завше вчить своїх дітей поцілунками та годує молочною кашею, а іноді й березовою кашкою почастує.

Він знов блідо, холодно всміхнувся, а дехто навмисне голосно захіхікав. Я глянув на Кравчука. Він стояв собі, байдуже дивлячись у вікно, через яке нічого, крім стіни казармового муру, цікавого не видно було. Ні обурення, ні тої злости, що кипіли в мені, я не примітив у нього ні в очах, ні на суворому лиці. Певно, він і не слухав капітана.

- Приходиться, що ж робити? - зідхнув ротний.- Хутко до присяги треба вести молодих. Що ж буде, як він і там хреста не схоче покласти на себе? Не він одповідатиме, а я. Який, скажуть, ти ротний, коли у тебе салдати перехриститись не можуть?

- Не хочуть! - прогудів Кравчук несподівано.

Всі раптом перевели на нього очі й замерли. А я мало не кинувся цілувати його: з чверть впливу капітанових слів, я певен був, щезло. Видно, що й той це зрозумів, бо скаженно повернувся й навіть підніс голос:

- Мовчать! Як смієш перебивати, коли начальник говорить? Ступай сюди (московська погана лайка).

Кравчук уперед широко хитнувся всім тілом, потім ступив два кроки й зупинився.

- Ближче.

Той підійшов зовсім близько.

- Ти що сказав? Га? Що ти сказав, я тебе питаю.

Кравчук - ані пари з уст.

- Мовчиш? - ніби заспокоюючись, тихіше промовив ротний і, трохи одступивши, розмахнувся й дзвінко ударив того по щоці. Кравчукова голова хитнулась уліво, але зараз же піднялась рука й ударом одкинула її вправо.

У казармі мов замерло, тілько густо й важко сопів Кравчук, та хтось стукнув необережно рушницею.

- Не хочуть? Не хочуть? - прошепотів капітан. Ти проти начальства вже?! Ти ще хочеш перечити?! Заб’ю! Чуєш! Заб’ю, тобі говорю. Не жартую. Знай. Я жартувати не вмію. От вам,- знов наче нічого не було, повернувся він до роти і повів рукою. Я знов подивився на Кравчука. Щоки йому були червоні, навіть кінчик широкого й трохи приплескуватого носа також почервонів і яскраво видно було між червоними блідніші смужки. Але погляд був той же суворий і спокійний, хоч би ж чимнебудь виявив себе. Я не міг вірити, щоб він справді був такий спокійний. Я навіть ненавидів його в ту хвилину, мало не так само, як і себе, й ротного, який уже також зовсім спокійно говорив:

- Тепер ви бачите, кого ви жалієте? Студент і цей - то рідні. Бунтують студенти проти царя, бунтують, значить, і от такі, як цей. Жалієте студента, жалієте, значить, і цього штундаря. А жалієте цього штундаря, значить і сами можете зробити. От до чого ви можете себе довести своїм добрим серцем...

Вплив таких сцен зостався. Цілий день потім уся рота - як наелектризована. Жарти стихають, гармоніка мовчить. Скрізь пошепки й стиха розмови, що вмент перериваються, як тільки побачить хто фельдфебеля.

- А бреше він, що того студенти бунтують! - палко говорить маленький Шабатуров, озираючись своїм звичаєм на всі боки.- Їй-богу, бреше. Їм прав не дають, о...- таємничо випалює він фразу, яку певно підхопив колись від мене.- Їм, значить, нікоторих прав нема... А що він, значить, не христиться, так наплювать.

Такий несподіваний кінець трохи дивує слухачів, але ніхто не сперечається й Шабатуров шепче знов:

- Він думає, що ми йому так і повірили! Та-та! Нема дурних, поженились. Ач (московська лайка), у батьки лізе! Пішов вон! «Батько». По морді б’є. Нема таких прав, щоб по морді бити!..

- Еге! - усміхаючись, махає рукою Макуха,- «прав».

- А що? А ось хай пожаліється знов! І нагорить... За що