т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ти знов! - тихо, незадоволено чується від Дудки.

- Соромився б, морда! Чорт! Тільки спати не дає. Поможеться щось. Лягай, спи.

Кравчук покірно закидає ноги на койку, шарудить укривалом і затихає. Якийсь час тихо.

- Знов додому тягне? - похмуро кидає Дудка.

- Тяжко! - хрипло виривається в Кравчука; і знову змовкають.

- Він хоче душу мою погубить...- умить тихо, задумливо бовкає Кравчук.- Знущається над вірою..

Дудка мовчить.

- Страшно мені, Дудко. Гнів бере.

- Боїшся?

- Боюсь. Гнів великий маю на його.- Кров проллю...

- Не зачіпай. Розстріляють.

- Душу погублю.

І знов тихо. Мені страшенно незручно лежати на одній руці, але я боюся поворухнутись і напружено слухаю.

- А хіба вже так таки й не можна перехриститись? - так само похмуро, але з ноткою цікавости шепоче Дудка.- Одмахнув би та й годі. Це ж хрест...

- Значить з страху з хреста глумитись буду?

- Як же глумитись? Ми ж христимося?

- Ви сліпі, темні. Не ви одвічатимете, а попи й начальники. А я світ бачу. Не піду во тьму з страху.

- Яка ж тут тьма? Хрест - то тьма?

- Духом христитись треба. В душі молитись богові. «Познавши світ, у тьму не ідеть, токмо біжить із неї...»

І вмить замовкає на хвилину, потім знову сумно й навіть зі страхом тихіше додає:

- Тьма на душу находить, Дудко, гнів мутить... Не бачу вже світу. Все він мені стоїть... Душа мутиться гнівом... Страшно мені, Дудко!

- А ти якось так, не думай, чи що.

- Сниться. У сні приходить. Усе христиться велить і б’є мене. А я гніваюсь дуже. Молитва одходить. Дух божий покидає мене, Дудко...

І щось жалібне до сліз, щось таке сумне звучить у нього в словах, що я чую, як у мене щемить боляче в грудях і дихати важко.

- Мучать вони нас! - ненависно шепоче Дудка.- Служба...

- Дияволові, Дудко, служба. Йому служимо. Сказано: «не убий». А нас учать вбивати. Сказано: «любіть один одного, як я вас возлюбив»,- учать нас ненавидіти. Гнів дратують, душу вбивають. «Будьте рівні, як діти». А в нас начальство. Хто їх настановив? А попи ще присягати велять. Не присягатиму дияволові!

- То повісять...

- Тіло погублю, душу спасу.

- Говори! А як потягнуть на шибеницю, заспіваєш ти...

- Я?! - хутко підводиться Кравчук на койці.- Заспіваю?! О, не діждуть, прокляті! - виривається з нього диким, скаженим гнівом.- Не діждуть, тіло погублю, а...

- Та цить. Побудиш усіх. Чорт!..

Кравчук умить стихає й видно, як він бережно схиляється й ляга на подушку.

- Бачиш? - помовчавши трохи, знов похмуро починає він.- Не можу. Нема вже у мене душі. Так гніваюсь, що мені голова крутиться. На всіх, Дудко, гніваюсь. І на вас, салдатиків, гніваюсь. На всіх. А на «їх» найбільше. Нема в мене душі, нема в душі, Дудко, прощення. Не можу я вже прощати. Дома міг прощати, а тут не можу. Уб’є він мою душу. За що вони, Дудко, нас мучать?!

Дудка трохи мовчить, потім глухо з ненавистю бовкає:

- Начальство. Пани. А ми що? - мужики... Їм усе можна. Вони он по яких кватирях живуть, а ми як та скотина в хліву. Це за те, що ми їм служимо... Н-ну! Буде колись і на вас день! - злісно повертається він на койці, очевидячки лягаючи на спину.

- Буде, Дудко! Буде! - палко підхоплює Кравчук і підводиться трохи.- Кінець приходить. Чути голос бога. Возстануть всі убогі й бідні і понесуть свій хрест. І настане царство боже на землі. Ми, Дудко, сини божі. З нами дух святий... Не з ними, не з панами! Бо ми, брате, обременені і труждающі...

- Тихіше, побудиш. Ляж,- спиняє несміло Дудка, але Кравчук не лягає й, понизивши голос до шепоту, говорить іще з більшим запалом:

- І настане наше царство. Не буде сильних мира цього. Буде день, коли покланятимуться всі, Дудко, духом, а не в церквах...

- Та цить, побудиш!..

- Нічого, нехай. Не мішай, Дудко... Моя душа заспокоюється. Не гони, Дудко. Молися.... Не треба хреста, не треба ікони, так молись, душею молись, любов’ю молись, за всіх молись. І розрушаться капища їхні, палати, дворці. Дух божий воцариться на землі...

Шепотіння переходить знов у голосну, повну незмірного чуття, повну якоїсь напів божевільної, палкої віри, імпровізацію. Слова гудуть і наче одрізуються у нього у грудях і вилітають звідти нерівно, нервово...

- Ми зробимо, брате, царство! Вони потопили душу у вині, вони з’їли її з м’яким хлібом. Бо вони забрали наш хліб і взяли собі. Вони взяли наше горе і виточили з його собі меду. Вони взяли наше тіло і зробили булки. Вони настроїли оці казарми нашими руками й убивають душу нашу. Горе їм, брате! Горе їм, фарисеям і митарям! Настане день суда, покажемо ми богові нашому свої руки покалічені й скажемо: «Господи, ти знаєш це...» Горе їм! Молись, Дудко, Молись! Чуєш? Над нами дух божий! Молись...

На Дудковій койці підвелась темна постать і, важко дихаючи, стала христитись. Я теж, наче заразившись, сам почуваю, як щось розпирає мені груди, несе мій дух кудись у безкрайню височінь і кидає мене в дрібне нервове дрижання.

- Молись! Не треба христитись. Не треба церкви. З нами дух! Слава, слава, слава!

Я почував, що ніби божеволію. Ця чадна атмосфера тютюну, людського дихання, цвілих сухарів, ці суворі, сірі стіни, койки, відблиск місяця, розмова наче вдарили мені в голову. Я також підвівся і, здається, щось заговорив.

Зачувши, мабуть, мій рух на койці, Дудка хутко озирнувся й, забачивши мене, раптом зігнувся, хутко ліг на койку і, як мені здалось, шарпнув Кравчука. Але той стояв і, не добачаючи мене, імпровізував своє.

- Годі! Лягай спать. К чорту! - злісно пробубонів Дудко.- Ти! Кравчук!.. Побудив усіх...

Кравчук затих і, теж певно забачивши мене, повернувся й став моститись. Мені стало ніяково й чогось дуже соромно. Поволі схиливши