т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Кулаков! Тобі сказано пальця сховати, а не повертати голову! На сутки його під арешт,- понижаючи трохи голос, кидає «Статуя» до фельдфебеля.

- Слухаю! - підносить той руку до козирка й байдуже дивиться на Кулакова, який не має права слухати цього наказу: його діло стояти нерухомо, без думок, без життя.

Аж ось настає черга і нашого «взводу». Зачувши ходу капітана, наш підпоручик озирає нас метким поглядом, зупиняється на хвилину на Кравчукові й поверта голову до входу. Ми сидимо на своїх койках і також дивимось у той бік. З-за рушниць з’являється струнка постать «Статуї» і ми напружуємось.

- Встать! Смірно! - командує підпоручик. Ми, як ті китайські болванчики, вмент схоплюємось і кам’яніємо. Я не повертаю голови, але бачу, що підпоручик підходить до ротного й щось стиха говорить йому. Слів не чути, але я догадуюсь, що розмова йде про Кравчука. Побалакавши, ротний рушає, і тихо проходячи повз кожного, пильно оглядає зо всіх боків.

- Шабатуров! Живіт сховай.

Шабатуров убирає в себе повітря і, задихаючись, стоїть з захованим животом.

«Статуя» обходить усіх, потім сіда проти нас на якусь койку і, дивлячись на Кравчука, гукає:

- Кравчук!

Зо три секунди тихо, потім чується густе, поважне:

- Я.

- Треба одповідати швидше,- все таки не повертаючи до нього голови, промовляє ротний і додає:

- Іди сюди.

Лице його робиться ще холодніше й губи стуляються якось тісно і тонко, що завше буває, коли він має говорити з Кравчуком. Здається, ніби він або наперед смакує той герць, на який кличе того, або збирається до гострої, улюбленої страви.

Кравчук, не хапаючись, виходить і стає перед ним. Лице йому дуже похмуре й бліде.

- Стань так, щоб і я бачив тебе і щоб твоїм товаришам було видно тебе.

Кравчук повертається так, що нам видко його правий профіль, а капітанові лівий.

- Молодчина! - задоволено промовляє капітан, певно не чекавши такого доладного виконання.

Кравчук мовчить.

- Треба казати «рад стараться, ваше високоблагородіє»,- строго й холодно додає «Статуя».

- Рад стараться,- бовкає Кравчук.

- «Ваше високоблагородіє»,- додає капітан.

- ... Ваше високоблагородіє.

- Треба завше добавити «ваше високоблагородіє», ти не новичок уже... Ось через три дні старим салдатом будеш. Приймеш присягу, вже треба робити і знати все, як отче наш. Ти тепер хто такий?

- Микита Кравчук.

Ми холодіємо від цього злочинства, але капітан ніби не бачить у цій одповіді нічого страшного й лагідно говорить:

- Не так. По формі треба одповідати. Тебе ж учили... Ну?

Кравчук мовчить.

- Бачиш, Кравчук: я з тобою, як із малою дитиною, я тобі всі гріхи твої прощаю, а ти все таки такий, як і був. Ну, скажи сам, чи можна вже краще поводитись із салдатом, як я тепер поводжуся з тобою?

Справді, я забув сказати, що ці останні дні перед іспитом він поводиться з Кравчуком зовсім інакше. Не б’є не сміється з нього, не карає, майже всі провини прощає, тільки... тільки кожне таке добродійство робить з такими передмовами і так звертає всіх увагу на це, що Кравчук став ще більше похмурий і суворий.

- Ну, що ж ти мовчиш? Кравчук? Не знаєш? Як не знаєш, то прямо скажи: «не могу знать» і тебе ще підучать. Ну?

Кравчук ще трохи мовчить, потім, суворо дивлячись перед себе, починає рівним і товстим голосом:

- Молодий салдат первого отдєлєнія, первого взвода, первой полуроти, третєй роти, п’ятнадцятого пєхотного Суздальського полка, четвертой дівізії Микита Кравчук.

- А «ваше високоблагородіє»?

- Ваше високоблагородіє.

- Так. Ну, отже знаєш і добре знаєш... Ну, а що таке «присяга?» Ну, Кравчук.

- Присяга єсть клятва перед богом і євангелієм...- і вмить тісно стуляє губи й замовкає. Мені видно, як око його хутко зиркає на капітана і знов уперто дивиться на рушниці.

- Ну-ну... «Є клятва перед богом і євангелієм», а далі? Ну, а далі що? У чому ж клятва? Ну?... «Служіть царю і престолу»... Ну?.. «Защіщать іх до послєднєй каплі крові»... Ну, що ж ти?.. «Хотя би прішлось і умєреть за ніх» так?.. Кравчук?

- Так.

- Треба говорити: «Так точно, ваше високоблагородіє».

- Так точно.

- «Ваше високоблагородіє».

- Ваше високоблагородіє.

- Ех, Кравчук, Кравчук! - сумно хитає «Статуя» головою,- вводиш ти мене в гріх. Он твої товариші дивляться на нас і певно думають собі: «От які наші командири несправедливі. За такі одповіді певно нас би покарали он як, а Кравчукові нічого».

Не знаю, чи ловиться Кравчук на цю вудку, а по деяких салдатиках бачу, що слова ці роблять своє вражіння.

- А все через твою хворобу. Хворий ти чоловік, Кравчук. Мозком хворий. У голові в тебе немає ладу. А з хворого що ж вимагати того, що від здорового?

Такий несподіваний додаток, такий хитрий і новий хід аж ворушить дивуванням «молодих». Деякі навіть перезираються між собою широко розплющеними очима.

- Смірно! - сторо кидає до нас «Статуя» і знов задирає голову до Кравчука, який також спершу здивовано хутко дивиться на нього, а потім блідне, немов щось зразу зрозумівши. Обличчя йому стає ще ніби суворіше.

- Прийдеться тебе в больницю на іспитання одправити. Що ж робити? Ти не можеш... служити...

Мені стає тоскно-холодно: «в больницю на іспитання» - це іншими словами, на катування, на дике дурне знущання і, нарешті, на певну в тяжких муках смерть. Коли ви можете собі уявити здорового чоловіка в «гражданській» божевільні, коли у вас при цій уяві жахом стискається серце, то що можна почувати, знаючи, що цілком здорового чоловіка запроваджують у «воєнну божевільню».

- Що ж робити? - журливо й покірливо тягне далі капітан і пильно-пильно дивиться на закам’яніле, блідо-жовте лице Кравчука.

- Не можеш. Ну, який із тебе салдат? Як я тебе пошлю в караул, або кудись, де треба дисципліни? Ти хворий. У тебе якась твоя віра, що не дозволяє тобі обороняти і себе, і службу свою... Ти от не хочеш, я чув, присягати. Буцім то війна -