т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

А другого дня Дудка ще більше глузував з Кравчука, передразнював його, реготався і смішив роту. Зустрівшись же з моїм поглядом, дивився на мене так пильно, неначе хотів пролізти в мої думки. Навіть щось вороже було в очах. Я певен, що коли б я хоч натякнув комунебудь про те, що було вночі, він кинув би мені чимнебудь у голову. Але я мовчав і щовечора вдавав із себе чоловіка, який спить мертвим сном. Та вже більше нічого не чув і не бачив. Не знаю, може я не міг дочекатись і засипав, а може вони, справді, більше вже не балакали.

ЛИСТ ТРЕТІЙ

До присяги всього три дні. У казармі йде іспит гіпнозів. Старих салдат повиганяли з казарми і все начальство возиться з молодими. Ротний з фельдфебелем позаду ходить із «взвода» в «взвод» і провіряють, чи вбито вже все людське в цих «молодих» настільки, щоб можна було дати їм назвисько «старих» салдатів. Молоді поручики та підпоручики, з щільно прилизаними чубчиками, з перетягнутими, як у панночок, станами, з бундючними мордочками, також захоплені цим іспитом і навіть приємно заклопотані. Кожному хочеться, щоб його «взвод» був більше задурманений, більше загіпнотизований. Треба тільки подивитись на цих чистеньких розбишак, як вони бояться, щоб не проскочила ні одна іскра життя в цих мертвих, хорих істотах, яких вони так старано убивали ціле півріччя. Мають, правда, рацію клопотатись: ні одна рота не ходить так рівно й мертво, ні одна рота з цілої навіть дивізії не вміє так добре стріляти, як наша: маємо навіть медаль за «отлічную стрєльбу»; і ні одна рота не кидалась із таким звірством на робітників, що колись страйкували на тутешньому заводі. Певно, що таку справу підтримувати не легко, клопотатися є чого. Правда, вони вже тепер клопочуться більше для конкуренції перед ротним, клопочуться, щоб бути первому, а «салдатики» вже досить загіпнотизовані. Обличчя їм вимучені, дерев’яні, мертві до всього, крім голосу своїх гіпнотизаторів, рухи рівні, одноманітні, голос холодно гучний, вимуштруваний. Думки, почування? Думок і почувань ніяких. Капітан задоволений.

- Ну? - зупинившись біля якогонебудь москалика з товстим, вигодованим обличчям, екзаменує він.- Ти хто такий?

- Молодий салдат второго отдєлєнія, первого взвода, второй полуроти, третєй роти, п’ятнадцатого пєхотного Суздальського полка, четвертой дівізії, Іван Буряк, ваше високоблагородіє?! - за одним духом випалює «молодий салдат» і, не кліпаючи очима, випнувши груди й задравши голову, «їсть начальника очима».

- Так. А що таке знамя?

- Знамя єсть священая хоругва, которую нужно защищать до смерти! Как отєц дайот свойо благословеніє сину, так і государ імператор дайот знамя полку, ваше високоблагородіє!

- Так. А який найголовніший обов’язок салдата?

- Служить царю і престолу, защищать їх до послєднєй каплі крові, хотя би пришлось умєрєть за ніх!

- Так. Ну, якби, наприклад, твій батько, е... е... щось замислив проти царя? Щоб ти тоді?!

- Убив би, ваше високоблагородіє! - не думаючи багато, «весело і бодро» вигукує Іван Буряк і кам’яно дивиться в вічі капітанові.

- Так. Молодчина!

- Рад стараться, ваше високоблагородіє!

- Добрий салдат буде з цього,- одходячи говорить «Статуя» до фельдфебеля.

- Так точно! - хутко згоджується той.- Старанний салдат. Уважний...

Це чує і взводний офіцер, і «молодий салдат» і на всіх лицях відлискується задоволення.

Правда, не всі одповідають так гладко й доладу, деякі плутаються, помиляються, але досить подивитись на те горе і розпуку, які обхоплюють такого не «доброго» салдата після іспиту, щоб переконатися, що він уже загіпнотизований як слід, тільки закручені казенні вирази йому ніяк не держаться в голові. Але наш капітан не вузький формаліст. Він не дуже вимагає, щоб промовляли йому до літери самими казенними фразами, він хоче, щоб салдати «ворушили мозками», щоб «не звучали, як сороки», а твердо знали те, що вчать, щоб «своїми словами» могли переказати. Він навіть любить навмисне ставити такі питання, щоб на них не можна було знайти казенної фрази. Наприклад:

- Хто твої вороги? - проходячи «взводом», раптом повертається він до якогонебудь салдатика і пильно чекає одповіді. Той спершу трохи мішається, але зараз же широко роззявляє рота і прямо таки кричить, одрубуючи кожне слово:

- Мої вороги внутрішні і внішні, ваше високоблагородіє!

- Е, ні,- хитро усміхається ротний.- Я тебе не питаю, які вороги. Я питаю, хто твої вороги, розумієш?

- Так точно, ваше високоблагородіє!

- Ну, так хто ж твої вороги?

Цього в книжці «словесности» нема і салдатик тупо мовчить.

- Ну?

Салдатик мовчить і тільки дивиться.

- От, бачиш, Варфоломеєв! - торжестующе, хитро сміється «Статуя» до фельдфебеля.- Я говорив, що треба, щоб вони сами думали над тим, що вчать. Мало того, що він випалить мені, як сорока. Треба, щоб він свідомо говорив те.

- Цього нема, ваше високоблагородіє, в словесності,- кидаючи сердиті погляди на бідного «несвідомого» салдатика, одповідає фельдфебель.

- А-а! От тото ж бо й є. Треба вияснити, треба вияснити... Ну, а буде той, хто ворог цареві, твоїм приятелем? - раптом повертається він знов до салдатика. Той хвилину думає, потім кричить:

- Нікак нєт, ваше високоблагородіє!

- Значить, буде ворог тобі?

- Так точно, ваше високоблагородіє!..

- Голосніше, голосніше одповідай. Голову рівніше держи. Ну, а от ті, що бунтують тепер... Студенти, курсистки всякі, це - приятелі твої.

- Нікак нєт, ваше високоблагородіє!

- Вороги?

- Так точно, ваше високоблагородіє!

- Виясняти треба, виясняти...- одходячи знов повертається «Статуя» до фельдфебеля, не спускаючи все таки очей з витягнутих, застиглих салдатиків. Холодні, гарні очі його бігають по одноманітних, чорних мундирах, чоботях, поясах і наче шукають, чи нема де чого, що може якось перешкоджати цій мертвій гармонії.

- Пояс треба підтягнути,- хитає він унтерові головою на якогонебудь салдатика. Той схоплюється, підскакує до салдатика і, щось сердито шепочучи тому в рот, впирається коліном йому в живіт і підтягує.

- Кулаков! Чого пальця виставив? Сховай.

Кулаков від несподіванки