т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

Винниченко В. К.

ОПОВІДАННЯ

Том 8

З листів студента, засланого в салдати

«Не бійтеся тих що тіло убивають - душі не можуть убити»

ЛИСТ ПЕРШИЙ

Щиро прохаю вибачення, що так довго не писав, але, прочитавши цей мій зшиток, що посилаю тепер, зрозумієте все. Та ще вибачайте, що про самого себе, не дивлячись на ваше прохання, пишу мало; але мушу сказати, що зо мною тепер мало чого й трапляється цікавого. Ну, не буду розмазувати,- із зшитка про все довідаєтесь.

У нас іде тепер цікава боротьба. З одного боку - дисципліна, «кнут», карцер, голод, холод і командир роти; з другого - дух народу, сила віри, сила вистражданих народнім життям ідеалів і «рядовой» салдат Микита Кравчук. Кожного дня ми чекаємо з якимось холодом у грудях кінця боротьби, й боїмось, і бажаємо його невимовно. Всі інтереси зсунулись кудись убік і хіба тільки традиційна «порція» має ще свій інтерес, але й то вже не такий, як уперед. Навіть ненажерливий Мазюрин, про якого я вже писав вам, не з таким запалом віддається тепер процесу наїдання; буває навіть, що й не зразу з’їдає свій шматок розвареного смердючого м’яса, а захопившись загальною балачкою, бережно засуває «порцію» в кишеню і аж увечорі витяга її звідти й разом зо всім сміттям, що поналипало на неї, з смаковитим чваканням провадить у рот.

Напруження щодня в казармі страшенне. Чується, що боротьба ця повинна скінчитись, але як, чим вона може скінчитись - важко уявити собі.

«Салдатики» вже на всі боки обсуджують це питання, але розв’язати його не можуть. Не раз чуєш денебудь у кутку свого «взводу» таку розмову:

- Уб’є!.. Мабуть уб’є,- задумливо кидає високий довготелесий Макуха, мій сусід по койці.- Побачите!

- «Уб’є»? Голова! - З погордою, палко шепочучи, повертається до нього маленький, товстенький Шабатуров.- Як же він може вбити, коли його віра не дозволяє вбивати... Та й не то що вбивати, а, братця мої, і торкнути когось не можна. «Уб’є!» А закон? Він, брат, тобі від закону он як (показує на кінчик чорного, зашмаленого цигаркою пальця) не одступить. Штунда! Мальованець, одно слово! Він і мухи не вб’є, а то... «Статую»! Сказав!..

- Ну, а як же?

- «А як же»... А чорт його зна як!.. Коли ж їм не можна кров проливати. Такий закон!.. Он пам’ятаєш, як він ненароком якось штовхнув Крисина, а той у кров носа розбив? Бачив, як перелякався?

«Бра... бра... братіку»,- дуже подібно до «Штунди», товстим голосом перебиває Дудка Шабатурова.- «Я... не... хотів...»

Інтонація «Штундового» голосу остільки удається, що всі проти волі регочуться і задоволено лають Дудку. (Це той самий Дудка, що, пам’ятаєте, написав гостру сатиру незграбним віршем на салдатський обід і якого не тільки наш «взвод», але й уся рота слухає завше з реготом. Він же і капітанові дав це дотепне назвисько «Статуя» після одного якогось полкового свята, коли всю роту водили в музей).

- Ну, а що ж він зробить? - знов кидає Макуха з якоюсь пильною думкою на своєму довгобразому лиці, не дивлячись на Шабатурова.

- Ось що зробить! - раптом проводить Дудка всею долонею йому по лиці й хутко ховається за Шабатурова.

- Ану!.. К чорту! Бо як дам!.. Ану? - сміючись і піддразнюючи його, виставляє своє рябовате і гостреньке лице Дудка.

Іншим часом Макуха напевне не витримав би, кинувся б спершу за Дудкою сердито, потім десь би за щось, ганяючись, зачепився, впав, весело зареготався разом зо всіма і, сміючись, піймав би нарешті Дудку й уся рота втішалась би їхнім борюканням, доки б їм самим не надокучило, або не розігнало якесь «начальство».

Тепер же Макуха тільки сердито й похмуро дивиться кудись убік і пильно думає.

Провадиться оця боротьба з потайним, невидним зверху, але глибоким завзяттям. Почалась вона вже з тої самої хвилі, як із рідного повітря Київських лісів Кравчук уступив у цю прокляту, мертву атмосферу дисципліни, муштри та кулака. «Салдатики» оповідають (мене ж тоді ще не було), що, коли його ввели в казарму високого, могутнього, з кужелем жовтого волосся на широкій голові, їм «аж плакати, братця мої» захотілось.

Чого саме «плакати», ніхто не міг сказати, але навіть троє підтвердили.

Звичайно «старі» салдати зустрівають некрутів глузуючи, з насмішками, ніби то істинктивно висловлюючи ненависть до всіх «вольних», навіть до тих, що тількищо були такими. А Кравчука «якось язик не повертався зачіпати». Дивно було бачити його спокійну, поважну постать серед несмілих, наляканих, змучених морально й фізично некрутів, що завше, як вівці, товпляться і туляться одне до одного. Дивно побачити чоловіка, який іде на певну смерть і спокійно, ясно дивиться їй в очі. Таке, я певен, робив вражіння і Кравчук своїм спокійним і твердим виглядом серед юрби переляканих, жалких некрутів. Це, розуміється, зараз же і не подобалось «Статуї».

- Як звуть? - оглядаючи їх, зупинився він біля нього й озирнув усього неприхильним і холодним поглядом.

- Микита Кравчук.

- Кравчук Микита! - поправив капітан.

- Все одно! - спокійно згодився Кравчук.

- Не «все одно», а треба говорити, як слід. Звідки?

- З Київської губернії.

- Хахол?

- Малоросіянин.

- Все одно!

- Не все одно, бо то лайка «хахол»,- усміхнувся спокійно Кравчук.

Капітан знов пильно озирнув його й строго промовив:

- Мовчать!.. Твоє діло одповідати, що питають. Православний?

- Мальованець.

- Хто?

- Мальованець.

- Я не розумію. Католик? Магометанин?

- Не католик і не магометанин, а мальованець.

- Що він говорить? - не розуміючи повернувся капітан до фельдфебеля.

- Мальованець, ваше високоблагородіє, то все одно, що штунда. Такі штунданти собі, ваше високоблагородіє,- злегка усміхнувся фельдфебель і трошки вирівнявся.

- Он я-ак? - здивовано протягнув капітан.- Так ти ще це смієш заявляти мені прямо в очі? Та ти