т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Перш усього,- спокійно, холодно починає, здіймаючи руку з козирка, ротний,- ти нікчемний діжурний. Розумієш? Ти не можеш своєму ротному одрапортувати, як слід. За це ти підеш на п’ять суток під арешт. Потім, ти нікчемний салдат. Ти не вмієш правильно стояти. Як ти стоїш? Подивись, як ти стоїш? Як носки у тебе?

Діжурний нахиляє голову й з жахом бачить, що носки йому розійшлись і певно на палець, як не більше. Він підводить голову і знов мовчки дивиться в холодні карі очі ротного, що стальовим поглядом пронизують його з ніг до голови.

- За це ти підеш ще на п’ять суток під арешт. І третє, ти - боягуз. Розумієш? За це підеш не в чергу в караул. А тепер повернись, зроби десять кроків, вернись назад і одрапортуй знов. Тільки гляди: маленька хиба - ще п’ять суток.- Марш!

Діжурний повертається, робить дев’ять, а не десять кроків і йде назад. Не доходячи п’яти ступнів, зупиняється і, взявши під «козирьок», починає:

- Ваше високоблагородіє...

- Одставить! - перебиває його ротний.

Діжурний замовкає.

- Ти скільки зробив кроків?

- Десять, ваше високоблагородіє.

- Значить, ти ще до того всього і дурень: не вмієш до ладу десяти порахувати; за це ти підеш іще на двоє суток. Ступай ще раз. Марш.

Той повертається і знов іде. І мені виразно видно його веснянкувате, несимпатичне лице, яке дрижачими губами пильно рахує ступні й по десяти кроках круто зчезає і від мене, похитуючись, одходить вирівняна вузька спина його.

На цей раз рапорт кінчається щасливо й ротний іде далі.

- Здорово, братци! - як брязкотіння ножа об камінь, чується за його ходою біля кожного зводу і після кожного разу двадцять п’ять грудей разом вигукують:

- Здрав... желай... ваш... висок... бродіє.

- Ну, Кравчук, готовсь,- штовхаючи того ліктем у бік, шепоче Дудка, дивлячись, як фельдфебель зникає за ротним у канцелярії.

Кравчук глибоко зідхає, як віл, і ніби справді готується.

Проходить дві хвилині, три, п’ять,- ні фельдфебеля, ні ротного не видно.

- Рлапорлтує,- шепоче Дудка, але ніхто й не усміхається.

Аж ось двері з канцелярії рипають і в роті з’являється командир, а за ним фельдфебель. Ми витягуємося і кам’яніємо.

- Кравчук,- не дуже голосно і занадто спокійно промовляє капітан, зупиняючись проти вас.- Ходи сюди.

Кравчук робить декілька важких, незграбних кроків і зупиняється перед ротним. Той хвилину стоїть задумливо і дивиться нам під ноги, ніби не добачаючи велетенської постаті. Очі його, обведені жиластими торбинками, не одводяться від наших ніг і наче дають нам можливість, не зустрічаючись з його поглядом, роздивитись на знайоме нам до найдрібнішої бородавки, гидке, ненависне лице.

Любі мої! Не можу не признатися вам, що в такі хвилини я боюся себе. Якби ви знали, як хочеться кинутись на цю суху, тонку постать з усією тою ненавистю, яка кипить у грудях. З якою, здається, злорадністю я різав би шматочок за шматочком це жовте, гарне лице з цею делікатною гострою борідкою.

Не раз у такі хвилини він хутко підніма голову й дивиться на мене. Чи не чує він мого погляду на собі?

- Бачиш, Кравчук, поволі підводячи голову й обзираючи того пронизуючим поглядом, тихо починає «батько Ключкін».- Ти знов не покаявся...- і пильно-пильно вдивляється в його. Кравчук стоїть і дивиться через голову ротному, немов і не до нього річ.

- Коли до тебе говорить начальство, треба дивитись на нього,- не повишаючи голосу, додає Ключкін. Кравчук переводить свій суворий погляд на ротного і сміливо дивиться йому в очі.

- Стояти треба рівно.

Кравчук вирівнюється і трохи випинає живіт.

- Живіт сховати треба.

Живіт ховається, зате спина схиляється.

- Груди вперед.

Мундир злегка тріщить і могутні груди колесом виступають наперед.

- Руки по швам.

Руки мов прилипають до ніг.

Ротний знов обводить пильним поглядом з голови до ніг і починає:

- Ти не послухав наказу свого начальника фельдфебеля. Він казав тобі встати, а ти не звернув уваги на його слова. Діло не в тому, що ти не встав, а в тому що ти не послухав. Розумієш? Ти, значить, можеш не послухати і мене, і полковника, і самого царя. Так?

Кравчук мовчить.

- Так, я тебе питаю? Одповідай же.

- Я молився богу,- знехотя цідить Кравчук.

- Значить, коли ти будеш молитись богу, а я тобі щось накажу зробити, то ти не зробиш? Коли прийдуть, наприклад, вороги і будуть нас убивати і я накажу тобі боронитись, а ти в той час молитимешся, то ти не послухаєш?

Хоча «салдатики» стоять нерухомо, але я по кліпанню очей бачу, що цей арґумент зробив те, чого бажав капітан. Він і сам це бачить, хоча тільки раз і зиркає на нас гострим поглядом.

- Ну? Одповідай же.

- Я все одно... не можу убивати нікого.

- Тоді тебе розстріляють.

Кравчук двигає лицем, мов кажучи: «ну, що ж!»

- Хм! - очевидячки трохи змішавшись перед такою мовчазною відповіддю, але не показуючи ані одним рухом цього, усміхається ніби з жалем до Кравчука ротний.- Не боїшся? Ну, що ж, колись побачиш. Це одно... А друге... Ти от стоїш передо мною, ніби страдаєш, ніби тебе мучать, ніби я даремно до тебе чіпляюсь... Так, мабуть, і всі твої товариші думають. Бідний, такий маленький, обижають його!..

Якби в строю можна було сміятись, я певен, що ті «товариші», у яких на губах грає усмішка, захіхікали б. Але ротному досить і усмішок (хоча й цього в строю не дозволяється).

- І ніхто не вступиться за його, ні тато, ні мама. Хоч би братік був.

- Він, ваше високоблагородіє,- хіхікаючи, насмілюється виступити наперед фельдфебель,- так і говорить, що його, значить обиджають.

- А як же! - згоджується ротний.- Такий нещасний. Ось подивіться на нього! - повертаючи його до нас, ледве усміхається він холодною блідою усмішкою.

Справді, чи можна назвати величезного слона нещасним? А мені раз-у-раз при таких сценах уявляється слон, покритий увесь великими кайданами, спутаний зо всіх боків канатами, але страшний і могутній. Здається, ось ревне він, здригнеться і