т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

Умить Кравчук глибоко зідхає, перестає шепотіти і встає. Мовчки натягнувши з сопінням мундира, він незграбно повертається і, зневажливо-суворо подивившись на фельдфебеля, важко ступає до нас.

Це мовчання і особливо погляд, повний мовчазної зневаги, як огнем запалює фельдфебеля.

- Стій! - рявкає він злісно.

- Стій, тобі говорю! - аж хрипить він, бачачи, що Кравчук навіть не озирається. Той зупиняється і поважно повертається до нього, чекаючи.

- Ти що ж це?! - хутко підходить Сидір Максимович, важко дихаючи і злісно моргаючи своїми вилупленими очима.- Що ж це ти собі гадаєш, я з тобою жартувати буду? Га? Ти знаєш (московська лайка), що молитись по-православному треба, всім разом.

- Я не вмію по команді... Гріх по команді молитись... Фарисеї так робили,- гудить похмуро Кравчук і, одвернувши голову вбік, замовкає.

- Та-а-ак?! - скажено-злісно шипить фельдфебель.- Ми фарисеї? Начальство (московська лайка) фарисеї?! Га?!

Кравчук хоче щось сказати, але в той мент хутко піднімається коротка, товста рука Сидора і з гучним лясканням пада на щоку йому. Між нами проходить глибоке, важке, задержане зідхання, ніби всі ми падаємо глибоко-глибоко. Кравчук же тільки хитається, з сопінням зідхає й мовчки стоїть, дивлячись кудись убік.

- Ми фарисеї?! Га?! Фарисеї? - шипить фельдфебель.- Я тобі покажу «фарисеї»... Марш умиватись! Будеш ти сьогодні ще з командиром балакати. От він тобі ще покаже, які ми фарисеї. Марш!

Ми круто повертаємося, знов глибоко, але вільно зідхаємо й, спершу мовчки, а потім раптом палко балакаючи всі разом, ідемо вмиватись.

Умиваємося поспішки, недбало нашвидку витираємо гарячі обличчя і, поглядаючи на двері, розмовляємо з нервовим напруженим запалом.

Кравчук також умивається, але мовчки хлюпає холодною водою по червоній щоці й навіть не повертається до нас.

До нашої купки підходить Дудка з рушником на плечі.

- Погано ти, брат, зробив,- підходячи до Кравчука, серйозно промовляє він, ляскаючи того зо всеї сили по спині. Кравчук мовчки поверта своє мокре лице з одною яскраво червоною щокою й, похмуро вижидаючи, дивиться на нього. Ми теж трохи замовкаємо.

- Їй-богу, погано...- навіть не усміхається Дудка.- Коли він тебе узяв за ніс, було б шмаркнуть йому повну руку. Не брав би...

Регіт заглушує його слова й навіть сам Кравчук проти волі сміється і, одвернувшись, умивається далі.

- А їй-богу! - скрикує Дудка.- Що ж він бере тебе за делікатне місце. Ти не виновен був би. Само.

- Ні,- палко перебива його салдатик із сережкою в усі, прозваний у нас Рлапорлтом за те, що вимовляє «рл» - замість р.- Хіба він має прлаво заборлонять йому молитися? Га? По якому такому прлаву? А як я не вірлю по-вашому.

- Та не мозе бу-у-уть,- злегка насмішкувато протягає, повертаючись до нього, Дудка.- А ти з узе забув те прлаво, як тебе били по морлді? Га-а?

- Іди к чорлту, дурлню! - огризається незадоволено Рлапорлт.- Ти, як дитина та, нікоторлого поняття... Я говорлю по серлйозному - серлйозно.

- Ша! - вмить торжественно підніма руку Дудка.- Рлапрлт буде рлапорлтувати.

- Дурлак і більш нічого,- сердито повертається Рлапорлт і, плюнувши, іде в казарму під сміх товаришів.

- А я б, накажи мене господь, дав би колись здачі фітьфебелю, якби він так чіплявся до мене, як до Кравчука,- задумливо дивлячись перед себе, промовляє Шабатуров, стоячи з рушником на плечі.- Прямо мучать та й годі (московська лайка)... І кожного дня, кожного дня.

- Що, Кравчук,- знов ляскаючи по спині, поверта Дудка своє худеньке, рябеньке лице до того.- Чуєш, що говорить наша Шабатурка.

- Не можна проливати чужої крови,- глухо гудить Кравчук з-понад корита. «Кров брата вопіє» - сказано.

- Еге...- не знаючи, що сказати, маха рукою Дудка.- Що там брата...

Але всі чогось зразу задумуються, потім зразу наче прокидаються й спішать у казарму.

- А того... ідола ще нема? - зустріча фельдфебель останніх.

- Умивається, Сидір Максимович.

- «Мордасію» вимиває?

- Так точно.

Кравчука кличуть. Він, не хапаючись, іде, склада свій рушник на подушці й стає в ряди. По команді фельдфебеля глотки одчиняються і дикий спів розлягається по казармі, вигукуючи: «Царю небесний», «Спаси Господи» та інші казенні молитви.

- Стій! - умить кричить фельдфебель. Всі разом замовкають і здивовано поводять очима.

- Ти ж чого не молишся? - підходячи до Кравчука, хрипить фельдфебель.- Чого не співаєш?

Кравчук мовчить.

- Молись мені зараз, харя штундарська, бо я тебе розірву проклятого!

- Хоч з’їжте,- байдуже бовкає Кравчук, дивлячись на нього.

Фельдфебель на хвилину стовпіє і не знає, що сказати. (До речі, правда: він мало не завше так стовпіє, коли чує щось таке, що думка його не звикла пережовувати).

- Ага! Ти так!? - розшолопавши, тихо промовляє він.- Ну, добре... Ось прийдуть командир, я доложу їм, як ти одповідаєш начальству... Добре, добре... Начі-най! - знов командує він, одходячи, і перервана мелодія знов невимовним дисонансом лунає по казармі, дратуючи і так роздратовані нерви.

Після молитви десять хвилин спочинку, потім починається муштра. Тут також не обходиться без інциденту і, коли вже підходить час, в який звичайно з’являється в казармі ротний, фельдфебель уже кипить ненавистю до Кравчука.

- Смирно-о! Вста-а-ть! - вмить як опарений кричить «дневальний» і в казармі стає тихо-тихо.

То «сам іде. Я не раз у таку хвилину дивлюсь на Кравчука, сподіваючись побачити, яке вражіння робить на нього появлення його головного ворога; але скільки не придивляюсь, лице його завше суворо-спокійне і кам’яно-тверде.

- Ваше високоблагородіє, в третєй роте...- тимчасом рапортує діжурний, вискочивши на зустріч ротному з блідим і зляканим лицем...- суздальского пєхотного полка...- і, запутавшись, перелякано замовкає й широко розплющеними очима дивиться прямо на «батька», який холодно, не перебиваючи його, слуха, держачи «під козирьок». Хвилину обидва мовчать і в казармі настає тиша, як у домовині.

- Ваше високоблагородіє... В третєй ротє...- знов починає спочатку діжурний і чути, як голос його переривається й вискакує шматками з горла.- В третєй ротє суздальского пєхотного полка... во время... дежурства... проісше-ствій... нікакіх нє... случилось... здравія желаю,