Хвиля - Павло Грабовський

І ще одна розбилася лампада

На божім вівтарі.

III

Знов бачу я тебе, хатино вбога,

Де тихо ми з матусею жили!

Одбилась я від рідного порога,

Рожевих мрій квітки в душі цвіли...

Знов бачу я тебе, хатино вбога!

О ліженько біленьке, де я спала;

Ви, іграшки дитячі та цяцьки...

Як солодко перед очима встала

Вся молодість... кругом рясні садки...

О ліженько біленьке, де я спала!

Надія знов почула бистрі крила;

Все втрачене у серці вироста;

Знов віра в нім жива заговорила,

Так весело всміхаються уста...

Надія знов почула бистрі крила.

Як любо тут з тобою, мамо, бути,

До ніжних ласк голівоньку схилить,

Дитиною в обіймах відітхнути

Все пекло мук гіркими слізьми злить.

Як любо тут з тобою, мамо, бути!

Не покидай, порадонько єдина,

Навік мене з життям моїм важким!

Ти відаєш - забула б сиротина

Усі страхи з тим горем нелегким...

Не покидай, порадонько єдина!

Повіяло диханням супокою,

В північній млі горять зірки ясні,

Заснуло зло з недолею людською,

І вітер стих, гаї замовкли в сні...

Повіяло диханням супокою!

IV

Кругом пусто. Холодної ночі

Не боюсь я в німому гаю.

Чорні хмари засліплюють очі,

Я, мов п’яна, під вихром стою:

Важко дихать... Та годі гуляти,

Вітре буйний, давай розмовляти!

Дико гай зашумів, затремтів,

Зашептав якийсь голос таємний,

Чагарями луну покотив,

Загукав, наче велетень темний:

«Що, циганко, шукаєш собі;

Чого треба так пізно тобі?

Забуття? Або хочеш упитись

Сим повітрям здоровим, чи що?

Може, встигла на світі нажитись,

Що тебе не лякає ніщо?

Хто ти, де твої батько та мати,

Що пішла без притулку блукати?

Ти все прагнеш ясної зорі,

Намагаєшся в небо злетіти,

За орлами ширяти вгорі,

Знайти доли, промінням облиті;

Серед лайки, блюзнірства, хитань

Ти несеш світло людських питань.

Але руки твої у кайданах,

Тьма навколо тебе огорта;

У палких, а даремних бажаннях

Ти гориш - пече згага уста -

І загинеш помалу: сі пута

Убивають тебе, мов отрута.

А проте, дочко горя та бід,

Сміло ти колись вийдеш до бою,

Спів твій вільний не зна перешкід:

Мов стріла задзвенить він, трубою

Прогримить... Серед туги й заков

Будеш ти прославляти любов.

Від гидот, від сих брудів поганих

Ти обернеш до сонця свій взір,

Міцним злетом думок світлосяйних

У високий полинеш простір,

Все вперед і вперед без запину,

Щоб величніш лягти в домовину».

Так зі тьми казав голос мені,

Я в задумі йому прислухалась;

Блискавиць засвітились огні,

Хтось заплакав, напевне, щось сталось...

Але чула в тій саме добі

Я великого бога в собі!

V

Під дощем ти, старче, простягаєш

Свою руку, поглядом сумним

Шматка хліба день крізь день благаєш,

Голосом вражаєш жалібним.

Людська кривда шляхом старцювання

Тебе, брате вбогий, повела;

І мене на муки горювання,

На журбу ся кривда віддала!

Ти кричиш хоч, я ж мовчу без краю

Та кохання марно жду в тиші,

Сльози в серці нищечком ховаю,

Не живу, а з голоду вмираю,

Не знайшовши хліба для душі.

VI

Згадаю я тебе в час ночі,

Що ти далеко, в чужині,

І стане страшно щось мені

Глухої пітьми; плачуть очі:

На горе, смуток та біду

Любов збудив ти молоду.

Великий острах серце крає,

І тужно робиться йому,

Що, може, прийде край всьому,

Що, може, милого втеряє,

Що я нуджусь собі сама,

Тебе ж не буде, як нема.

Аж мозок мій почне палати,

Тебе жаліючи й себе;

Присниться дітство голубе,

Малою б знов хотілось стати,

Молитись тихо, як колись

Казала мати: «Помолись!»

І перед ліженьком порожнім,

Холодним, мов гніздо пусте,

Я упаду; чутя святе

Прорветься окриком побожним,

А я читаю «Отче наш»

В сльозах тому, хто дба про нас.

Ганна Амброзіус

I

О, вірю я: ми стрінемося знов,

Хоч доля нам і каже розлучитись...

На що б вони, коли б їм не справдитись,

Оці святі розмови про любов?

Хай всі твердять (яке про те нам діло?),

Що смерті ще ніхто не поборов,

Що людський дух загине, як і тіло,-

Хай буде так... ми стрінемося знов!

II

Ти хочеш знать, чого я гірко плачу,

Не маючи поради де шукать,

Що за сльозами й світу вже не бачу,

Пощо на долю стала нарікать?

Коли б ти міг відчути, щирий друже,

Як я нуджусь, як серденько щемить,

То не питав би так мене байдуже:

Але всього тобі не зрозуміть.

<Чи відав ти, як тяжко серед ночі

Без світича глухим шляхом брести

Та мучитись, у тьму встромивши очі?>

<О ні, мене не зрозумієш ти!>

III

Листя додолу спадає,

Землю легенько вкрива;

Вітер журливо ридає,

А соловейко... овва!

Десь залетів із піснями;

Рожі і тих вже нема!..

Крутиться листя над нами,

Скоро завиє зима.