Хвиля - Павло Грабовський
Нетяга схилиться, здихне,
А сонечко прогляне,
Чи пташка в гаю щебетне -
Журба, мов сніг, розтане.
Другий кохався, раював,
А чорна хмара збігла -
Занудьгував, засумував,
Веселість різва стихла.
Все швидко гине, все мина,
Дивуєшся, та й годі:
Тікає радість, мов мана,
Мре горе десь насподі.
Катерина Кох
I
Хатину милу мені раз
Побачить довелось:
Усяких квітів там якраз
Чимало розцвілось.
Так стало весело мені,
Забулось все сумне,
А чорнобривці запашні
Мов кликали мене.
Єдиний раз... Після того
Піввіку вже пройшло.
А як згадать: отож всього
І щастячка було.
II
Як умру я,- не воруште
Мого супокою:
Не кладіть лиш кам’яної
Дошки наді мною.
І хреста мені не треба,
Бо його носила
Цілий вік я,- може, мила
Буде хоч могила.
Кауфман
* * *
На вершині ліс чорніє;
Я пливу - блищить вода;
Білолиций в небі мріє,
Скрізь проміння розкида.
Полились пісні дівочі,
Потягли кудись всього:
Будять серце чари ночі,
Забажав би... а чого?
Вергелянд
I
Замовк співець. За все те зло,
Що він дізнав на світі божім,
Гуртом хвалу ми зараз зложим,
Вквітчаєм лаврами чоло.
Замовк співець, позбувся мук,
Ганьба над гробом затихає;
Могилу ворог обсипає
Квітками замість камінюк.
II
Ні, не спинять серця втрати,
Не уб’ють найкращих сил;
Грім ворожої гармати
Не злякає буйних крил.
Якщо будем всі труситись,
Хто заступить рідний край?
Ти боєць - повинен битись,
Ти співець собі - співай!
Стихнуть бурі, після ночі
Таки прийдуть ясні дні;
Усміхнуться смутні очі,
З уст посиплються пісні;
Мов цілющою росою,
Знов душа нап’ється вкрай...
Не згинайся ж під грозою,
А співай собі, співай!
Фітгер
* * *
Підходив час лихої стужі,
А ти покинула мене;
Стягало кригою калюжі,
Виводив вітер щось сумне.
Остигли груди; в серці хворім
Свою недолю я сховав,
Не плакав над безглуздим горем,
Бо справді мало жалкував.
Прийшла весна, все зворушила,
Струмці вигукують в гаях...
Душа за щастям затужила
І тугу вилила в піснях.
Сомко Халупка
* * *
Грає хвиля по Дунаю
В берегах широких;
Над Дунаєм стоїть город
На горах високих.
Наступає римський цісар,
Хоче город брати;
Забілілися намети,
Війська й не згадати.
Сидить цісар на престолі,
Зирка з-під порфири;
Оточили його лісом
Списи та сокири.
Сидить цісар на престолі,
Розмовля з послами...
Вперше бачить - не бояться,
Не лежать крижами.
Не цілують ніг цісарських,
Валяючись долі,
А підносять по-братецьки
Йому хліба й солі.
«Старшина з князями й люди
Нас сюди послали,
Щоб добридень, римський царю,
Ми тобі сказали.
З давніх-давен, з батька-діда
Так у нас ведеться...
Ми - слов’яни, а се - край наш,
Слов’янщина зветься.
Шкода бога прогнівляти:
Є що їсти й пити,
Аби тільки був здоровий,
Не лінивсь робити.
Самі собі у пригоді
Порадити вмієм;
На своєму полі орем,
Жнемо, що посієм.
Чужий часом хто лучиться -
Радо привітаєм;
Почастуєм, нагодуєм;
Відки - не питаєм.
Бо в нас перше діло воля,
Люба всім слов’янам,
Гріх великий рабом бути,
А ще більший - паном.
Налетіли на нас якось
Вихром вражі зграї,
Щоб в кайдани все закути
В нашім вільнім краї,
Запрягти людей у ярма,
І, скрутивши руки,
Орать ними, табунами
Випасати луки.
Піднялись ми на їх разом,
Встали за країну...
Та й живем ось... Враги щезли -
Немає й спомину.
Ні, така вже наша вдача:
Царюй скрізь, де хочеш,
А до нас із сим не квапся,
Бо в лабети вскочиш.
Так скажи тепер нам, царю,
Скажи з серцем щирим:
З чим прийшов ти в нашу землю:
Чи з мечем, чи з миром?
Як з мечем, то меч і в нас є,
Краще не здіймати;
А як з миром, то будь гостем:
Просим хліб-сіль взяти».
Не взяв цісар хліба-солі,
Стуманів, як хмара,
Грізно глянув, його голос
Загримів, як кара:
«Одно сонце в небі яснім
Бачать людські очі;
З його світло й життя наше,
З його дні і ночі.
Кожен скаже вам те саме;
Отож лишень знайте:
Я єсьм сонце всім народам,
Всім - не забувайте.
Моя воля, моя влада
Ніким не зборимі...
Рим панує на всім світі,
Я ж паную в Римі.
Де народ той, що посміє
Мені не вклонитись?
А цікаво було б, бігме,
Хоч раз подивитись!
Я б кістки його розсипав,
Попелом розвіяв...
Так глядіть
