Хвиля - Павло Грабовський
Цього не подіяв.
Поклоніться, схаменіться:
Пошаную - вславлю,
Вас візьму у Рим до себе,
Римців тут оставлю.
Заберу до війська хлопців,
Всі будете в шані,
А не схочете нагнутись,
Дурні неслухняні,
Пожену вас з усім родом
У полон гуртами
Та до плуга запрягати,
Їздить буду вами.
Як собак, зв’яжу на ретязь,
Звірові на страву,
Не лічивши, швирятиму,
Затопчу в неславу.
Горе, горе вам велике!
Краще не дратуйте,
А вертайтесь лиш додому,
Вкупі поміркуйте!»
Скінчив цісар, затихають
Відгуки сердиті;
Не рухнуться посли з дива,
Як громом прибиті.
Прокинулись, мов полум’я,
Разом спалахнули;
В руках дужих мечі гострі
Швидко блисконули.
«Бийте його!» - загриміли
По всьому околу.
Перепудивсь смілий цісар
Та мерщій додому.
Піднялася страшна бійка,
Римців не злічити;
Так байдуже: не зважають
Слов’янщини діти.
Наче леви, б’ють та ріжуть,
Кладуть враз по троє;
Та слабіють їх потуги:
Лишилося двоє.
Не зважають, далі б’ються,
Полягли й останні...
«Що за люди такі?» - цісар
Дума в здивуванні.
Як вони його словами
Гордувати сміли?
Перед зором його досі
Всі царі німіли!
Глянув цісар: круки в небі
Хмарами шугають...
Піднялися з ляку римці,
За Дунай тікають.
Митро Деметер
* * *
Вільно пташка літа в полі,
Вільно бродить звір в гаю;
Тільки я в тяжкій неволі
Трачу молодість свою.
Хто не б’ється за країну,
Нехай гине без спомину!
Батьки наші колись мали
Смілу мову, власний лад...
Коли б дні ті знов настали,
То чи вже б не був я рад?
Хто не б’ється за країну,
Нехай гине без спомину!
Годі нам в ярмі ходити,
Ласки панської просить!
Сам поріжу жінку, діти,
Як кайдани вік носить.
Хто не б’ється за країну,
Нехай гине без спомину!
На все зважусь; свою хату
Без вагання запалю,
Щоб не дати супостату
Панувати без жалю.
Хто не б’ється за країну,
Нехай гине без спомину!
Людевит Штур
* * *
Глянув ранок білий,
Блимнув промінь дня,
Вже вівчар отару
В гори виганя.
Обігріло сонце,
Стало припікать,
У долину вівці
До води біжать.
Гори мої любі,
Ниви золоті!
Ви - моє єдине
Щастячко в житті.
Спека - крий нас боже:
Всюди по траві
Задрімали вівці,
Наче неживі.
І вівчар під грушу
Тягне в холодок...
Тихо; вечір сходить;
Десь заграв рожок!
Вівці мої милі,
Нумо до двора;
Час іти додому,
Віддихнуть пора!
Кароль Пфуль
* * *
Знов бачу я твої зелені гори,
Знов озираю голубі простори,
Мій незабутній, мій лужицький краю!
Де б не блукав я, Сербіє кохана,
Скрізь об тобі ятриться в грудях рана,
Скрізь за тобою в тузі умираю.
Вже милу мову дочуває ухо...
Зникаєш ти, моя незгойна скрухо,
Моє важке, моє лютіше горе.
Дивлюсь на чари вільного розмаю,
Все незабутнє серцем обнімаю,
Тремтить сльоза, а думка думку боре.
Все ожива, сміється, розцвітає
Здоров’ям, щастям все мене вітає,
День весняний вливає гір вершини...
Заплакав я, враз тяжко стало дихать.
Як весело, як радо знов приїхать
До батьківської любої країни!
Михайло Костелиць
* * *
Не вітер студений
Шумить навкруги,
А легіт південний
Зганяє сніги.
Запахло весною,
Чорніє рілля;
Квітками, травою
Укрилась земля.
Затьохкало птаство,
Над садом літа;
Вродилось багатство -
Зелені жита.
Трудящої пчілки
Дзижчання гуде;
Цвіт липовий з гілки
От-от опаде.
Ох, весно весела,
Побудь лиш, постій;
Коханням на села,
На ниви повій!
Вацлав Ганка
* * *
Ти куди все ллєшся, Лабо,
Тихо так? Скажи мені.
Ти про кого, соловейку,
Все виспівуєш пісні?
Ти про кого все щебечеш
В зеленесенькім гаю?
Так співав і я, бувало,
Про дівчиноньку мою.
Та недовго щастя знав я:
Дні веселі протекли,
Наче срібні хвилі Лаби,-
Люди щастя те взяли.
Розлучили мене з нею:
Згасло сонечко моє.
З того часу не співаю
Про життя гірке своє.
Ти куди все ллєшся, Лабо,
Тихо так? Скажи мені.
Ти про кого, соловейку,
Все виспівуєш пісні?
Франц Прешерн
* * *
Пройшли, пройшли ви, молоденькі літа
Моєї любої та гарної весни;
Хоч талану не мав я серед світа,
Хоч попелом розвіялися сни,
Хоч наді мною хмара сумовита
Висить... надії ж - згинули вони...
Про цвіт життя люблю я спогадати,
Люблю спомином душу розважати.
Я коштува́в од дерева знаття
Гірких плодів, пекучої отрути;
На пал душі, на чисті почуття
Світ холодом не забаривсь дмухнути;
Нудився я та мучивсь без пуття,
До серця серце мріяв пригорнути...
Та хоч все знай, хоч
