Хвиля - Павло Грабовський

Проживши свій вік нещасливий.

II

Тебе... тебе забути нам? Ніколи!

Поки життя хоч іскра в серці є,

Поки, мов крига, груди не схололи,

За щастя я боротимусь твоє,

О краю мій, найкращий між краями,

Зруйнований та знищений катами!

Коли б ти став великим, як колись,

І незалежним від усіх, як здавна;

Коли б вернулась твоя доля славна -

Пісні мої, як хвиля б, полились;

Але нехай збулась би ся надія,

Кохать не зміг би дужче і тоді я!

Зневажений важким вінцем з тернів,

Змордований в руках гидких тиранів

Неволею та соромом кайданів,

Ти ще миліш зробився для синів,

Мов пелікан годуючи нас кров’ю

Із власних ран - з болінням і любов’ю.

III

Забув співець кохання молоде

І втіхи супокою,

А взявши меч та ліру, сміло йде

Із ворогом до бою.

«Тобі я грав на лірі золотій,

Мій краю співолюбний;

Щоб знов звернуть до тебе рай святий,

Підняв я меч свій згубний».

Там скоро він знайшов собі кінець;

Упавши, в бистрі хвилі

Свій меч навіки закида співець

І струни рве на лірі.

«Про рідну волю я колись співав;

Тепер про що співати,

Як кат усе в кайдани закував,

Став всюди панувати?»

Андрій Парк

* * *

Люта зима за вікном;

В хаті бабуся пряде,

Сивий дідусь перед сном

Тихо розмову веде.

Згадують любо вони

Щастя своєї весни:

Скільки світилось надій молодих

В очах закоханих їх!

Скільки було в них краси!..

Моря сердитого шум,

Луки зелені, ліси,

Дітки приходять на ум.

Згадують любо вони

Щастя своєї весни.

Скільки світилось надій молодих

В очах закоханих їх!

Мертвих - і рідне й чуже -

Всіх пом’янули старі;

Сумно їм думать, що вже

Скоро лежати в землі.

Плачуть, сміються вони,

Що, мов той квіт восени,

Згинули радощі їх світові,

Чари померхли живі.

Едгар По

* * *

Був лицар великої вроди,

Блукав по світах та виспівував радо,

Не дуже зважав на пригоди,-

Шукав Ельдорадо.

Злий досвід мандрівця охмарив;

Знеможений сил молодих підупадом,

Він сумно тинявся та марив

Своїм Ельдорадом.

Гас погляд його марівничий;

Він мовив до тіні: «Моя ти порадо!

Де стежка в той край чарівничий,

В оте Ельдорадо?»

«В долині, заплющивши очі,

Ти знайдеш кінець усім мукам і зрадам,

Бо там царство вічної ночі,

Що звуть Ельдорадом».

Лонгфелло

I

Не кажіть мені з журбою,

Що ні в чім нема пуття.

Все дається боротьбою;

Сором гнити за життя!

Справді, тяжко в світі жити,

Та живем ми не на те,

Щоб в могилу положити

Все велике, все святе.

Хай огонь загасне в зорях,-

Людський дух не погаса,

Не розсиплеться, мов порох,

Його сила і краса.

Не на те нам шлях короткий,

Щоб весь вік бенкетувать,

Щастя пить, як мід солодкий,

А на те, щоб працювать.

Праця жде нас щогодини;

Не спіши з її кінцем;

Доля щирої людини -

Буть героєм і борцем.

Зла та кривди скрізь багато:

Бийся з ними; йди, хоча б

Сам оставсь; борись завзято;

Не мовчи, як звиклий раб!

Що минуло - переплачем;

Зваж на те, що є тепер,

А що буде - то побачим,

Треба діла - не химер.

Берім добрий приклад з того,

Хто, рятуючи других,

Не жалів себе самого,

Не боявсь катів лихих.

Помремо, а наша справа

Кине свій немручий слід;

Не загине марно слава

Наших вчинків і побід.

Так рушаймо вперед зараз,

Не складаймо сумно рук;

Що нам дикий глум і галас,

Що нам пекло лютих мук!

II

На гори тінь нічна лягла...

Між Альпами, вподовж села

Якийсь мандрівець запальний

Ніс короговку, а на ній

Він написав: «Excelsior!» 4

Сам блідний весь, а зір вража,

Мов блескіт гострого ножа;

Неначе ріг гримів здалік,

Незрозумілий людям клик

Почувся враз: «Excelsior!»

Сніги та провалля страшні...

По хатах світяться огні,

А він байдуже їх мина:

Йому горить мета одна,

Злітає з уст: «Excelsior!»

«Куди ти йдеш через яри?

Там прірва виє, тут вітри

Ревуть, десь буря замете»,-

Сказав дідусь; а він на те

Відрік йому: «Excelsior!»

Прохала дівчина: «Пожди,

До мого серця припади!»

Згадав свої веселі дні,

Аж сльози бризнули дрібні,

І простогнав: «Excelsior!»

Усі кричали: «Схаменись;

В завалах смерть тобі - вернись,

Коли на світі хочеш жить!

Там не один уже лежить».

А він гука: «Excelsior!»

Він переходив Сен-Бернард,

Та не вернувсь відтіль назад,

Ударив дзвін в монастирі,

Як се під хмарами вгорі

Знов розляглось «Excelsior!»

Сніги мандрівця замели,

Його замерзлого найшли;

В руках закляклих він стискав

Ту короговку, що писав

Колись на їй: «Excelsior!»

Загинув навік; труп самий

Лежав, холодний та німий,

Вродливий,