Хвиля - Павло Грабовський
Густав Адольф Беккер
* * *
Я не пам’ятаю, що мені приснилось,
Тільки щось журливе, прикре та сумне...
З жаху я прокинувсь. Серце важко билось,
Мов хтось невідомий стурбував мене.
Певно, мари ночі так мене окрили,
В душу повпивались, наче лютий рій,
Щирі мої сльози разом отруїли,
Викликали бурю дум палких та мрій.
Що се? Знов у грудях сон збудив тривогу?
Що се? Знов я плачу, власне серце рву?
О, я рад сим мукам... Слава, слава богу:
Я конаю - значить, ще не вмер - живу.
Вольтер
* * *
Згиньте швидше, колишні облуди!
Дух завзяття між нами не вмер;
Прокидаються заспані люди,
Рвуть кайдани безглуздих химер.
Проломив я муровану стіну
Послухання та лжі, мов пророк...
Так руйнуймо засади злочину,
Покажім перший сміливий крок!
Нехай полум’я скрізь запалає
Між народом - нам треба огню...
Гей, покиньмо, хто волі бажає,
Всі кумири старі, як бридню!
Луїза Аккерман
* * *
Щораз як я у любощах заласних,
Весь чарами напоєний, тону,
Забувши все, крім вічок твоїх ясних,
Тебе за бога маючи одну,
То думаю, що сей огонь і глина
В моїх руках розсиплються колись,
Що врода ся - то тільки мішанина,
Де мручий тлін з життям на час злились
Що ся краса колись землею стане.
Хто вість мені про тебе принесе?
На камені ім’я твоє кохане
Я напишу, засиплють - от і все...
Але, ждучи журливої події,
Я не тужу, бо так тебе люблю,
Що в серці вже не чую ні надії,
Ні мук важких прощального жалю!
Метерлінк
* * *
Що се чути? О, се - мрії
Молодецьких літ;
Се - бажання, се - надії,
Що розвіяв світ!
Як забути горе, втрати?
Блідний місяць спить...
Гірко серцем замерзати,
Мов мороз крепить.
Млявий промінь ледве мріє,
Ось і він погас...
Сей бідує, той боліє,-
Бог забув про нас.
Всіх мана якась приспала...
Де ти, зоре, де?
Швидше б крига ся розтала..
День чомусь не йде.
Леконт де Ліль
* * *
Нащо ми в світі живемо?
Се дуже важко розв’язати;
В той час останній, як мремо,
Хіба що здужаєм сказати.
Кінець - се ціль життя одна
Після всіх мук, дурниць, облуди…
Пощо ж ти, мріє навісна,
За щастям нас ганяєш всюди?
Вже скільки світ зазнав умів,
Вже скільки він потратив сили,
Але се тільки й зрозумів,
Що не втече ніхто могили!
Без неї не було б думок,
Кохання, слави, втіх - нічого:
Добра і зла... життя б самого
Не плив затруєний струмок.
Отож не бійтесь умирати,
Бо тайну людського життя
Сама смерть зможе розгадати,
Зробитись джерелом знаття!
Коппе
* * *
Сльозинка тремтить в моїм зорі,
В розлуці я світом нуджу...
Всі бачать, що плачу я в горі,
Що все самотою сиджу.
Лілеї головку схиляє
Якесь вболівання сумне,
Замовк соловейко у гаї,
Жаль зорям вечірнім мене.
На серці - і тихо, і смутно;
Погляну, як все зацвіло,
І щастя своє незабутнє
Згадаю, що навік пройшло.
Затьохка в діброві пташина,
Чи зірка заблима ясна:
Немов заговорить дівчина,
Немов усміхнеться вона.
Хозе Маріа де Ередіа
* * *
Одвічним снігом вкриті гори!
Не всякий здужає зійти
На ті верхи, що навіть зори
Буває важко нам звести.
Не раз притулок ви давали
Тим незаляканим борцям,
Що на руках кайдани рвали;
Не раз сприяли ви смільцям.
На ці захмарені бескети,
Де хижий птах спиняє злети,
Ступав завзятий кривди враг;
Тут воля квітом розцвітала,
Відсіль страшна тиранам стала;
Орли зростали в сих горах!
Арман Сільвестр
* * *
Куди пливуть в тумані зорі?
В той край, де в ясному просторі
Ніколи світло не згаса.
Так подамося вслід за ними;
Змахнувши крильми мрій міцними,
Злетім в широкі небеса!
Нависла темрява серпанком;
Се - ніч недовга перед ранком,
Що після смерті всіх нас жде,
Се - та важка, сумна дорога,
Що з темних вирів до порога
Святого сонечка веде.
Минуться сумніви і втрати;
День прийде - інший шлях нам брати;
Огнем рожевої зорі
Освітять нас проміння волі...
Як ті зірки, ми гаснем долі,
Але засяємо вгорі!
Жан Рішпен
* * *
В полі, в гаї сумовитім
Все сніги - кінця нема;
В моїм серденьку побитім
Віє холодом зима.
Вітер листя обриває
На березах, геть несе;
Люта буря завиває
Наді мною - гине все.
Стихло разом щебетання
Пташеняток голосне;
Так покинуло кохання
Одинокого мене.
