Хвиля - Павло Грабовський
Віктор Гюго
I
Дитино! Молись за нещасних,
Що долі в житті не зазнали,
А гинули в злиднях напасних,
В огиді мерзенній конали!
Молись за дівчат неповинних,
За в’язнів, що замкнені в тюрмах,
Молись за розпусниць голінних,
Що в гулянках тонуть безжурних.
Молись за мерців у могилах -
За всіх, боротьбою узятих,
Тепер і німих, і безсилих,
Колись-то палких і завзятих!
II
«Як будем тікати ми, сівши в човни,
Щоб нас вороги не дігнали?» -
Гуртом запитали пани.
«Рушайте!» - їм пані сказали.
«Як швидше справдити принадливі сни,
Щоб горя ми більш не дізнали?» -
Гуртом запитали пани.
«Вмирайте!» - їм пані сказали.
«Як нам приєднати красунь, щоб вони
За нами самі вболівали?» -
Гуртом запитали пани.
«Кохайте!» - їм пані сказали.
Огюст Доршен
I
Не малюнки кохання заласного
Так турбують мій змучений ум;
Від розпусти, від блуду сучасного
Утікаю до сонечка ясного
Я на крилах тихесеньких дум.
Важкі втрати розтягнуться низкою...
О, як серденько прагне тоді
Хоч посидіть з людиною близькою,
Щирим стиском руки товариської
Згоїть рани свої молоді!
II
Зневір’я знов та сумніви безсилі
Ворушаться у серденьку моїм;
Так холодно, так темно, як в могилі;
Журба та жаль - немає назви їм.
Чим гидував, що нищив я завзято,
Весь сором тих нелюдських почувань
Встає в душі, мов на веселе свято
Закликує: «Ось глянь на мене, глянь!»
III
Відцуралась дівчина кохана;
Не журись, друже мій, не зітхай;
Ти - не сам: щоб загоїлась рана,
Щиро музу свою покохай!
Хворе серце послухалось ради,
Так легенько йому, але знов
Ранок збуджує спомини зради,
Люті муки мої і любов.
Еміль Кляар
* * *
Чи бачив ти: тінь блимне по стіні -
І вже нема;
Засвітяться проміннячка ясні -
І зникне тьма.
Чи бачив ти туман серед долин:
Влови його...
Отак усе: початок і загин
Життя твого!
Стеккеті
* * *
Не в час гульні, як карнавальне свято
Усіх людей на улицю збира,
Журись про те, що горя в нас багато,
Що по кутках сірома скрізь вмира;
А серед танців та розмов веселих,
Серед огнем осяяних палат
Згадай собі, що в темних підземеллях
Ридає нишком твій голодний брат.
Ця згадка збудить теплі почування
В твоїй душі; схвилює серця глиб,
Заплакавши з людського горювання.
Ти в жемчузі пишаєш, а коли б
Хоч камінець узяти з твого вбрання,
То вже бідар із дітьми мав би хліб.
Ада Негрі
I
Ти мені признався, що мене кохаєш;
Ти поблід, тремтиш весь, мовчки ждеш відмови,
Прагнеш поцілунків, жартів та любови,
На молодий вік мій ласо зазіхаєш.
А чи працював ти, як працюють люди;
Чи боровсь за мрії, що нам світять всюди;
Чи ти відав горе? Та ще хочу знать я:
Де подів ти розум, душу та завзяття?
Чи робив хоч раз ти з вечора до світа?
До якого стягу, до якої віри
Ти пристав, віддавши їм найкращі літа;
В чім твої бажання, де твої кумири?
Ти не кажеш слова... Так вернись знічев’я
В карти собі грати та бенкетувати,
Совість і здоров’я швидше пропивати;
Ні за які гроші не продам себе я.
Коли б занедужав ти з важкої муки,
Але твої груди полум’ям палали;
Коли б потомились на роботі руки,
А блискавки в очах дивним світлом грали;
Коли б був ти вбогим, а дивився вгору,
Не валявся б в бруді, не блукав без діла;
Коли б не ховався з переляку в нору,
А в голові думка думку знов будила…
О, тоді б тебе я щиро покохала,
Вся б від щастя мліла, палко пригортала
За величні вчинки, за змагання смілі...
Ті святі обійми як були б нам милі!
Ти ж - ніщо... Так геть же, геть іди, гультяю!
Зріс гидким рабом ти в золотих кайданах:
З усієї сили тебе зневажаю,
Недолугий сину наших днів поганих!
II
Її тягло до брам в церквах готичних,
В той час як ледве мрів
Сумний огонь, до співу служб величних,
До темних вівтарів.
Вона сюди тікала з лютим горем,
Не знаючи - з яким,
Мов лілія невинна, ясним зором,
Свята, мов херувим.
Вона була з проміння ніби ткана...
Чийсь погляд чарівний
В німій тиші, мов сонечко з тумана,
Запав у душу їй.
Тремтить вона, голівоньку схилила,
А погляд той палив
Її все більш; спустить очей несила:
Хтось трути в серце влив.
Крізь дим свічок в монастирі порожнім
Вона згада його,
Збудивши враз під захватом побожним
Жагу чуття свого.
«Я покохав!..» - шепнув він; міць і влада
Почулися вгорі,
Мов
