Хвиля - Павло Грабовський

А з неба, наче метеор,

Скрізь пронеслось: «Excelsior!»

Вальтер Скотт

* * *

Чи можна ж нам людиною назвати

Того, хто, вік проживши свій, не зна,

Що в його є на світі рідна мати,

Коханий край, миліша сторона.

Хто не радів, вертаючись додому

Із чужини, уздрівши свій поріг,

Хто пал згасив у серці молодому,

А дум святих і крихти не зберіг.

Шотландіє, мене ти згодувала;

О краю мій, найкращий із країв,

Твоя рука дитину напувала

Міцним питтям, що брала з піль, з гаїв!

Як гляну я на гори та на хвилі,-

Все б любував, дивився все б на вас...

О, хто ж порвать ті давні зв’язки в силі,

Що навіки злучили змалку нас?

Христина Россетті

* * *

Як лежатиму я в домовині німій,

Не тужи, не ридай наді мною;

Ні дерев, ні квіток на могилі моїй

Не сади, друже милий, весною.

Нехай буйна трава там зростає, нехай

Її мочить роса із дощами...

Хоч забути - забудь, хоч кохати - кохай;

Я не встану з холодної ями.

Люба тінь, холодок - їх не треба мені,

Бо навіки в землі заночую;

Не зворушать мене соловейків пісні;

Ні роси, ні дощу не почую.

Ясний ранок свіне, чи день білий мине -

Я дрімать собі нищечком буду;

Радий буду згадать все важке, все сумне,

А ще більше, як все те забуду.

Шеллі

I

На березі сівши морському,

На хвилі в журбі я дививсь:

В просторі німому

Далеко їх поверх котивсь,

А там десь на скали

Вони, наче звірі, стрибали.

Не скинути оком води,

Не зміряти синього моря;

Ще ж більше - куди не піди -

Сліз наших пекельних та горя.

На холодному, темному дні

Чорні хвилі життя озиваються

І по цілій землі розливаються,

Наче гуки проклять голосні.

Що далі, то все студеніше...

Холодна ти, прірво морська;

А ще холодніше

Та глибше недоля людська...

Хто злічить всі перли,

Що хвилі тут люто пожерли?

А скільки сховало на дно

Се море життя світового,

А скільки зажерло воно

Колись молодого й живого?

Порівнявши ті жертви усі,

Замордованих взявши з умерлими,

Не захочем і глянуть на перли ми:

Що нам в їх дивовижній красі?

II

Чи не буде хоч завтра нам краще?

Так себе всі ми дурим оманою,

Втихомирюєм серце боляще

Із журбою його неслухняною.

Всі ми завтрього - більше нічого -

І в багатстві і в злиднях шукаємо,

А живем тим, що є, тим, від чого

Цілий вік задаремно тікаємо.

Вільям Вордсворт

I

Вона сама собі жила,

Без милих, без рідні;

Журливо молодість пройшла,

Немов на чужині.

Так в’яне квітка запашна

На скелі кам’яній;

Так сяє зіронька ясна

У темряві нічній.

Вона умерла... мало хто

Про неї навіть знав;

Ніхто не відає, ніхто,

Як тяжко я конав.

II

Нема як діти: світ не світ -

Вони вже круть та верть...

Ну, як з отих дурних ще літ

Їм зрозуміти смерть?

Гарненьку дівчинку я стрів;

Літ вісім, каже, їй;

З-під чорних кучерів та брів

Світився зір ясний.

Неначе квітонька жива,

Вродлива, чарівна

Була ся пташка лісова,

По-сільськи одягна.

«А скільки всіх вас,- я спитав,-

І хлопців, і дівчат?»

Її мій запит здивував:

«Всіх? Сім». Я знов питать:

«Та де ж вони? Злічи лиш їх!»

«Нас двоє на селі,

А всіх... нас семеро усіх,

Бо два на кораблі.

На гробовищі - брат, сестра,

Тут поблизу і я,

Та ще матусенька стара,-

От наша вся сім’я».

«Тривай. Вас двоє на селі,

Та двоє - адже так? -

Десь плавають на кораблі...

Не вийде сім ніяк».

«Ні, ні, нас семеро усіх! -

Вона на те мені.-

На кладовищі двоє з них

Під лозами в труні...»

«Ну, хай в могилі двоє сплять...

Виходить із сього,

Що вас - не семеро, а п’ять,

П’ять, галочко, всього!»

«Ні, ні, вони ось тут лежать,

А над гробами їх

Цвітуть квітки... не п’ять, не п’ять,

Нас семеро усіх.

Я часто тут, на могилках,

Співаю їм пісень

Або з роботою в руках

Просиджу цілий день.

Тут я з панчішками сиджу,

Чи хусточки рублю,

Або вечеряти ходжу,

Встрічаючи зорю.

Ганнуся почала хворать,

Стогнала якийсь час;

Бог не хотів її карать

І скоро взяв від нас.

Її до ями однесли,

Було се повесні;

Ми з Івасем щоранку йшли,

Гуляли цілі дні.

Минула осінь, гульк - зима:

Санки, спускання, сніг,

А я осталася сама:

Він з нею рядом ліг».

«Та скільки ж вас? Одмов мені:

На небі двоє... Так?

Всіх тільки п’ять...» - «Ні, пане, ні,

Нас сім». - «Та як се, як?

Вже двох нема серед живих,

У бога місце їм».

Вона не слуха слів моїх,

Одно твердить: «Нас сім усіх,

Нас сім, нас сім, нас