т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Я еп... е... запишу... Іди.

І вона, справді, вийняла з бокової кишені якусь книжечку, примостила пенсне, яке два рази спадало і два рази влаштовувалось на носі, й почала дійсно щось записувати тремтячими червоно-синіми, жиластими пальцями.

Ми ж стояли нерухомо і ні одним рухом не сміли виявити того скаженого напливу думок, гадок і почувань, які вибухли у нас після «жалоби».

- А більше ем... ніхто не жаліється?

- Нікак нєт, ваш... всок... прев... ство-о.

- Усім задоволені?

- Так точно, ваш... прев... ство-о.

Але на цьому «батьківський огляд» і скінчився. Зараз же було викликано ротного, офіцерів (які, розуміється, все чули й бачили), прочитано їм «жалобу» і... перш усього запроваджено Кравчука під арешт за «неформеноє подання жалоби». Потім ще його покарали за те, що він не сказав наперед,- фельдфебелеві й ротному, що хоче на них скаржитися,- перевели «в разряд штрафованих», дякуючи чому він мав уже тепер право діставати за якусь провину різки; «жалоба» сховалась під «сукном», а боротьба з того часу закипіла на смерть, вибухами своїми хвилюючи і дратуючи всю роту.

Тепер зостається місяця півтора до «присяги», себто до того дня, коли вже «молоді» салдати будуть до того загіпнотизовані, що їх можна вже буде більш-менш спокійно посилати вбивати людей («усміряти») і берегти своїх гіпнотизаторів та оруддя смерти. За ці півтора місяці треба зломити, убити всякий живий рух, усяке життя. І капітан приклада всі сили, напружує всі нерви свої; ось-ось, здається, рота заснула, навіки заснула, але одна яка історія з Кравчуком і думка прокинулась, буяє, б’ється і чогось шукає, чогось допитується. І знов кара суворому, похмурому Кравчукові. Знов ніби стихає і знов рота хвилюється?

Чим, як скінчиться ця боротьба, знов кажу, й уявити не можу. Знаю, шо це напруження, це глухе електризування повинно знайти собі якийсь вихід. Чий верх буде, також важко сказати. І з того, і з другого боку сили великі. Одно скажу, що більшість роти стоїть на боці Кравчука.

На цьому покищо й кінчаю. Певно, хутко пришлю ще зшиток, бо так, «без історії» не обійдеться.

ЛИСТ ДРУГИЙ

Пишу вам просто із карцера. Останніми часами я більше перебуваю тут, ніж у казармі. Наказавши роті не балакати зо мною, присудивши мене на постійне мовчання, капітан усе таки боїться, що я одним своїм видом перешкоджатиму його маніпуляціям, а через те за найменшу дрібницю засаджує мене під арешт. Розуміється, мені тільки того й треба і я користуюсь тепер усяким випадком і спішусь сюди. Тут я тільки й можу й читати, і писати вам. (Природна річ, що це все робиться потайно від ротного і куплено у «фітьфебеля» по «полтинику» за кожне сидіння). Тепер я сиджу ось за що. Розкажу вам весь той день.

Ранок. Тільки не гадайте, що це звичайний, людський ранок. Ранок по-тутешньому це та доба, коли надворі ще темно і до світання має бути ще годин зо дві. Це та доба, коли жовтеньке, ледве помітне світло лямпочки боязко крадеться з стіни по брудній, чорній підлозі, з великою натугою проникає в повітря, повне диму з тютюну, колоті з лямп, людського дихання, різних міязмів, несміло торкається передніх койок, що двома правильними рядами стоять понад стінами, і збезсилівши, зупиняється й лишає кутки темними і сумними. Тихо в казармі. Майже не чути ні хропіння, ні сонних балачок, навіть дежурний безсило куняє на варті, схиливши голову на брудний стіл. Солодко, смаковито спиться тоді. Умить там десь у коридорі щось несамовито починає гупати, торохкотіти, з болем стукаючи по стурбованих нервах, і через хвилину розкочується по казармі.

«Барабан уже», пробігає в сонній ще голові і почуваєш, як холодне, тяжке почуття зразу надавлює груди.

- Вставай! Вставай! Перший звод замітать, убирать,- чується десь за койками хриплий п’яний голос фельдфебеля. Із злісною рішучістю встаєш, ненависно натягаєш «мундьор» і стаєш у ряд сонних, злих товаришів; що йдуть умиватися.

- Вставай, вставайї! - з’являється в нашому зводі коротенька, товстенька постать фельдфебеля і загляда нам через голови, чи всі повставали.

- А там хто ще копається,- гукає він, забачивши у кутку на койці щось велике, біле.- Хто там?

- Кравчук, Сидір Максимович...Богу молиться...- хіхікаючи, одповідає хтось із салдатиків.

- А вмиватись? Він таки знов за своє?

«Салдатики» хіхікають, а Сидір Максимович просовується крізь нас і простує прямо на Кравчука.

- Ти! Харя! - штовха він його кулаком в плече.- Умиватись.

Кравчук навіть не поверта голови і видко тільки при жовтенькому світлі лямпи, як він трохи ворушиться від штовхання та губи щось шепочуть.

- Я кому говорю, Кравчук!

Могутній, суворий профіль Кравчука, освічений жовтеньким світлом, не ворушиться.

- От дивіться на цього чорта,- з нотками сміху, дивування й гніву розводить фельдфебель руками, злегка звертаючись до нас. Дехто хіхікає, а більшість напружено слідить, що буде далі.

- Ти! Штунда чортова,- знов штовха він «штунду» долонею в лоб. Похмура широка голова трохи одкидається назад і знов уперто дивиться просто себе пильним суворим поглядом.

- Богу молиться... Спасається. Ач, святий який! А до ікони? А встать? Ти! - мацає він пальцем по губах Кравчукові так, що вони аж хлипають, викликаючи між нами нервовий хвильовий регіт.

- Сидить таки. Хоч би ж поворухнулись... Ви! Ясновельможний пане,- хватаючи двома пальцями за носа і повертаючи до себе, нахиляється трохи Сидір Максимович над Кравчуком.- Погляньте ж хоч на нас.. О! - держачи за носа і повертаючи його голову сюди, сміється він.- Який хороший.

Картина, справді, до того гостро гидка і заразом смішна, що проти волі регіт із якимсь нервовим, болісним дрижанням розкочується між нами. А Кравчук, так само не ворушачись, навіть не двигнувши зложеними на колінах руками, з задертою проти волі головою суворо шепоче щось губами й дивиться кудись через наші голови.

- А до ікони молитись, до ікони, до ікони! - водячи за носа то вправо, то вліво, повчаюче хрипить фельдфебель.- До ікони, штунда проклята. Ну,- однімаючи руку від носа, серйозно вже гукає він і вмить з огидливістю дивиться на свої пальці й витирає об штани.