Хвиля - Павло Грабовський
Вже мені не бачити
Рідної країни;
Знаю я, що плачеш ти,
Рвешся з самотини!
Може, так розлучені
Сим далеким морем
І помрем, замучені
Нерозважним горем.
Хмаронька біліється,
Плаває по хвилях,
Мила хата мріється
Там, на скелях білих.
Мабуть, сумно хмароньці -
Попливла в околи;
Мабуть, нам у пароньці
Не сидіть ніколи.
III
Град летить. Нахмарило,
Тьмою все взялось,
Страшно громом вдарило,
Море піднялось.
Ви, несвітські силоньки,
Що піски й вали,
Мов легенькі хвильоньки,
З глибу підняли!
Ви, що потопляєте
В бурю байдаки,
Догори швиряєте
Їх, немов тріски!
Не лякайте пащею,
Не тягніть на дно:
З долею пропащою
Я борюсь давно.
Крутить прірва виючи...
Винесіть мене
В край, де світить гріючи
Сонечко ясне!
IV
Всю ніч пильнували її ми:
Хоча б ворухнулась вона;
Не дише грудьми молодими
Пташина моя чарівна!
Ми пошепки всі говорили,
Боялись її стурбувать,
Життя своє щиро б хотіли
Небозі в той час дарувать.
То ляк, то надія несміла
Боролися в серці щомить;
Засне - нам здається: спочила;
Умерла - ми думали: спить.
Тужливого дня після ночі
Не бачить коханий наш квіт,
А навік заплющені очі
Все дивляться радо на світ.
Феліція Гіменс
* * *
Мені сниться воля мила:
На степу дзюрчать струмці,
Козаченька гойда хвиля
У легенькім байдаці;
Олень вискочив напиться,
Рясні роги вниз загнув,
Зір, мов іскра, спалахнув...
Мила воля мені сниться!
Вище хмар злетів орел,
Мов стріла та задзвеніла,-
За горами буйні крила
У повітрі розпростер.
О, як гірко тут нудиться!
Хоча б парус заманів...
Бачу - сад зазеленів:
Мила воля мені сниться.
В полі діти рвуть квітки,
Стали табором цигани,
З неба дивляться зірки,
А мене гнітять кайдани,
Я журюсь собі щодня…
Скрізь бенкети, шум, гульня,
Серце хоче веселиться:
Мила воля мені сниться!
Роберт Нікколь
* * *
Ти витала тут, доле щаслива!
Тепер в рідній оселі вже пусто,
Всіми кинута батьківська нива
Заростає свиріпою густо.
І згадати - так серденько туже,
Ніяк ради не дам із журбою.
Ось присядьмо укупоньці, друже,
Побалакаєм трохи з тобою.
Було, мати колись, як віночок,
Вбере нашу хатину гарненьку,
Сяде прясти; плигнувши в куточок,
Кіт мурукає їй потихеньку.
Тато з нами почне розмовляти,
Що робилось на білому світі,
Та на добре життя наставляти
Свої любі малесенькі діти.
Поїмо, повстаєм од вечері,
Старий з біблії нам прочитає,
І здавалось не раз, що крізь двері
Божа ласка із неба злітає.
Покладуть нас теплесенько спати,
Заколишуть на всю ніч піснями;
Денний шум стане всюди стихати,
Сон блаженний повіє над нами.
Альфред Теннісон
* * *
Рученьки навхрест поклав ти на груди,
Не мордуватимуть більш тебе люди.
Царство небесне! Чи бачиш, бурлаче:
Крапле роса - се березонька плаче.
Заснуть навіки і злидні, і горе,
Вже не стогнатиме серденько хворе,
Ти не почуєш вразливого слова:
Шумно шумить над тобою діброва.
На світі, друже, немарно прожив ти:
Сміливо йшов проти всякої кривди,
Чесно боровся за праведне діло,
Ближнім віддавши і душу, і тіло.
Царство небесне тобі! Над труною
Хай соловейки щебечуть весною!
Тихого сну не стурбує сичання
Заздрості злої та дуків знущання.
Брехні тебе вже не вкусять ніколи.
Любо на квітах гудуть собі бджоли;
Се, бач, щоб солодко спав ти, небоже...
Спи ж, бо збудити ніщо вже не зможе.
Серед зеленого вільного поля
В гості до тебе не прийде недоля;
Тільки проміннячка сонячні хвилі
Грають у тебе щодня на могилі.
Шекспір
* * *
На самоті, в моїй лихій неволі,
Ридаю я та білий світ клену,
Всім заздрити та скаржитись почну,
Що не зазнав ні щастя, ані долі;
В гірких сльозах зливаю люті болі
І думоньку лелію потайну:
Щоб мати хист і вроду чарівну,
І друзяків, і всяких втіх доволі...
А лиш тебе, о зоре світова,
Згадаю я: душа, мов пташка зрана,
Веселий гімн до неба заспіва;
В тобі, моя голубонько кохана,
Той рай, що й сам король не здобува,-
І вже тоді нема над мене пана!
Томас Мур
I
Увечері дзвін як задзвоне,
То серце з журби аж холоне:
Згадаю про рідну хатину,
Про те, як колись-то кохався,
Про дзвін, що дзвонив, як прощався
Я з домом та кидав дівчину.
Як часом, то тихо й заплачу,
Що краю свого не побачу,
Товариші любі та милі,
Що щастя дізнали зі мною,
Навік десь узяті труною:
Не чути їм дзвону в могилі.
Та скоро й мені вже вмирати...
Другий хтось тут буде співати;
Вітри його голос тужливий
Розвіють кругом по долині...
Я
