т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.
Вже за тиждень ми не мали покою. Кожного дня ми щось скребли, мили, чистили, кожного дня ми десь ганяли по «цейхавзах», канцеляріях, з ранку до вечора ми щось шили, стругали, їли нашвидку і падали мертві від утоми. Спали не більше чотирьох годин, схоплювались, знов мили, скребли, чистили, знов десь ганяли і знов вимучені падали на ліжко. За цілий тиждень я не мав вільного часу прочитати листа. Ви можете думати, що це гіпербола, але я вам серйозно це говорю. Коли наставав вечір, я вже нічого не бажав, як упасти де попало і хоч годину заснути. Досить того, що ми не обідали, а на ходу глитали «порції» й ще діставали в потилицю, коли довго жували. Якби й був справді який вплив «вольних» людей, то за цей тиждень, я можу ручитись, він вилетів, як дим.
Аж ось настав цей величний день. Ще з вечора ми розклали свої розібрані до останнього гвинтика рушниці, повикладали свої салдатські річі (щітки, молотки, ваксу, білизну, чоботи), а рано о сьомій годині вже ходили з напруженими нервами і страхом у серці. «А що - думалось кожному - як у мене буде десь на мундирі плямка, а я не побачу її, а побачить інспектор». І холодно ставало. Розуміється, «Статуя» прибігла вже о п’ятій годині і зараз же почала робити з нами різні проби: як стояти, що говорити, як кричати і, навіть, як сміятись, коли цього треба буде. «Жалоб» ніхто ніяких не думав виставляти інспекторові.
О дев’ятій ми вже стояли в мундирах «першого строку», що смерділи невимовно нафталіном, у нових картузах, які топирчились на головах, як сковороди, і «в повній амуніції», себто: на плечах - скочена шинеля, ранець, повний всякої дряні, з боку мішок і з ним же лопата, сокира, підсумок і в руці рушниця.
Довго ми так стояли. Аж ось о десятій годині гримнув оркестр і з’явився інспектор. З маленькою старенькою голівкою, подібною до підмерзлої картоплини.
- Здорово, братци,- прорипіло тоненько із картоплі.
- Здрав... желай... ваш... всок... прев... ство-о,- дружно, гучно одповіла сотня молодих, здорових голосів.
Картопля пожувала губами, озирнулась до ротного, що трохи блідий ішов позаду, і зупинилась. Зупинилась і вся юрба офіцерів, які несміло товпились довгим рядом за ними. Поговоривши щось, вони знов рушили.
А по довгому, рівному як нитка ряду салдатської маси хоч би вам заворушилось що.
Почалось обдивляння всього; картопля ходила, дивилась у льорнет, рипіла щось, але очевидячки не тямила нічого і навіть не старалась удавати, що тямить. Вона робила те, що їй наказали робити: ходила, дивилась і видом своїм гіпнотизувала роту. Вона б і не зуміла грати комедії.
Довго вони ходили. Зробили для виду деякі помітки, накричали на когось, потім цинічно розгляділи кожного з нас до голого тіла й спочили трохи. Потім інспектор попрохав усе начальство вийти з роти в канцелярію. Це ніби для того, щоб залякані, забиті істоти не соромились скаржитись про тих, хто їх залякав і забив. Ми зосталися з генералом на самоті.
- Ну, е.. е... братци, я... е... та підійдіть ближче,- скомандував він, поводячи і носом, і тим місцем, де бувають брови, примостивши льорнета.
Ми вже раніше повторяли цей «номер», а через те дуже рівним і правильним колом обступили його.
- І так... братци, ми зібрались тут... ем... ем... І ви... еп... еп... і я... Тепер ви - діти, а я... еп... еп... батько... Не начальник, а батько.
«Картопля» заморгала місцем над бровами, задвигала сухим, кістлявим ґудзиком-носом умостила пенсне, що почало з’їжджати, на майже білих оченятах і, пожувавши синіми губами, зарипіла далі:
- Так що ви мене братци, ем... еп... не бійтесь... Коли вас хто... еп... еп... із начальників ваших обидив... ви говоріть... Як батькові... ем... говоріть... По правді... е.... е... не ховаючись. За богом служба... еп... еп... а за царем... молитва... чи як то... ем... ем... не пропадають. Зрозуміли?
- Так точно, ваш... всок... прев... ство-о! - громом розкотилось дружно і весело.
- Дуже... е... е... дуже мені це... еп... еп... приємно. Хто ж із вас... ем... ем... має жалобу?
- Нікак нєт, ваш... всок... прев... ство-о! - ще веселіше ревнули ми як один і знов картопля, пожувавши губами, хотіла щось вимовити, але раптом із заднього ряду густо й глухо почулось:
- Мене обижали.
Наче громовина пройшла по всіх салдатських головах, так вони зразу повернулись на той грубий, суворий голос.
- Що? - не розчув і не зрозумів генерал, здивовано дивлячись навкруги.
- Мене обижали,- голосніше і ще наче густіше почувся голос.
- Обижали... Кого? - ще таки не розумів інспектор, якому десь і на думку не могло прийти, що його слова мають якийсь зміст і що хтось може серйозно прийняти їх.
- Мене... Я хочу халобу подати,- виступив трохи вперед Кравчук, суворо дивлячись перед себе своїми твердими невеличкими очима.
«Картопля» навіть злякалась трохи.
- Стій... стій... Куди ж ти? Стій... еп... еп.. собі на місці... Жалобу? Ем... ем... на кого?
- На фітьфебеля і на ротного командира... Сильно б’ють... А бити не можна, не...
- Б’ють? ем... Ротний командир?
- І фітьфебель.
Дідок розтеряно озирнувся і, певне, не знав, як бути. Нарешті, він ще раз подивився на Кравчука, що стояв, не стуливши тісно ніг, не випнувши грудей, і наче знайшов вихід.
- А ти ем... ем... братіку, салдат... Чи... А ти, братець, е... е... не по формі стоїш!.. Так... жалобу подавати... еп... еп... не можна... Я такої жалоби.. еп... братець... еп... не прийму... еп... Іди... е... на місце...
- Мене били, говорю правду... як батькові,- не поправляючись і не звертаючи навіть уваги на його
