Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Я, бачите, так поставив розкладушку, що вона б її зачепила.

– Спить, бідолага… будити чи ні – не знаю, – непевно сказала баба.

Хлопці попрокидалися, вискочили у двір.

– В кожному разі глянути, може, й треба… Все-таки… – тато підняв одне плече.

– Полізу гляну, – рішуче сказала баба. Вона одчинила двері льоху і полізла сходами вниз. Минула хвилина…І раптом знизу почувся приглушений бабин зойк:

– Ой, лишенько!.. Господи милосердний!..

– Що таке? – стривожено кинувся до сходів тато.

– Нема нікого! – розпачливо гукнула знизу баба. Тато, а за ним і хлопці посунули вниз.

Дівчини в льосі не було. Лежав тільки прим'ятий сінничок. Татова сумка з продуктами зникла теж.

Розділ XXIII

Професор залишає записку

Капітана Горбатюка розбудив телефонний дзвінок. За звичкою, ще навіть не розплющивши очей, він швидко схопив трубку (щоб не прокинулася дружина – телефон стояв із його боку ліжка) і тихо, знову-таки за звичкою, проказав:

– Горбатюк слухає.

– Ой, Степане Івановичу, пробачте, що так рано. Здрастуйте. Дружина професора Барабаша. Але я ледве дочекалася ранку. Чоловік кудись уночі подався. Залишив записку: "Не шукай мене. Не піднімай шуму. Так треба. Коли звільнюсь, подзвоню". Я місця собі не знаходжу. Пробачте, – вона заплакала.

– Я зараз приїду, – сказав Горбатюк і поклав трубку. Була шоста година ранку.

Вона, мабуть, стояла біля дверей, чекаючи його, бо одчинила негайно, тільки він доторкнувся до дзвоника.

– Що ж це таке?! – вигукнула вона, схлипуючи. – Його хтось примушує! Йому хтось погрожує! Він діє не з власної волі. Він потрапив у чиїсь тенета.

– Чого ви так думаєте?

– А як же інакше! Він був такий пригнічений учора. Я й боюсь! Він узяв машину, розумієте. Він майже ніколи не водить сам, вожу його я. У мене це набагато краще виходить. Він такий неуважний… Я так боюсь, щоб не сталося катастрофи!

– Коли ви виявили, що він зник?

– О третій, – відповіла професорша. – Точніше, за п'ять третя. Я, як завжди, лягла о дванадцятій. Він іще сидів, працював. А вночі прокинулася, дивлюсь – його нема. Постіль не зім'ята, не лягав. У кабінеті світло не горить. Кинулася – на столі записка. От!.. І чому він пише, що приїде? Що це все означає? Степане Івановичу!

– А може, він поїхав на дачу, у Завалійки?

– Я дзвонила. Телефон не відповідає.

– Скажіть, а якою науковою проблемою займається зараз ваш чоловік?

– Ви знаєте, його захопила зараз "Велесова книга".

– А-а, знаю. Читав.

– Це не зовсім за його профілем. Це більше історія, філологія… Але він нещодавно був у Франції, і там йому подарували книжку Бориса Ребіндера "Велесова книга: життя та релігія слов'ян" французькою мовою. Він її весь час студіює, перекладає для себе. Там багато цікавого матеріалу… А чого ви питаєте? Хіба це має якийсь стосунок до…

– У нашій справі ніколи не знаєш, що має, а що не має до чогось стосунок… Скажіть, будь ласка, а хату у Завалійках придбали до чи після поїздки Івана Степановича у Францію?

– Після. Ми придбали її цієї весни. А у Франції професор був узимку. А що таке?

– Нічого. Просто цікавлюсь. А чому ви купили саме у Завалійках? Хто був ініціатором цього?

– Звичайно, він. Йому, по-перше, сподобалося це місце. Ну і церква, руїни монастиря. Він дуже любить старовину… Стривайте!.. Він, здається, казав, що цей монастир якимось чином пов'язаний із книжкою Ребіндера… Так-так… Була така розмова. Ви думаєте?…

– Я нічого певного поки що не думаю. Я шукаю, за що б зачепитися… Скажіть, а в Івана Степановича нема якихось запеклих ворогів, недругів, які б могли?…

– Запеклих… не думаю. Звичайно, якісь недоброзичливці, як у кожного, певно, є. Наукові опоненти, щось таке…

– А серед сусідів?

– По-моєму, ні. З сусідами ніколи не сваримося.

– У вас, здається, дуже симпатична сусідка по площадці, Маргарита Зенонівна. Зичлива, люб'язна, послужлива.

– Звідки ви знаєте?

– Я з нею познайомився минулого разу.

– Справді послужлива. Всім сусідам намагається щось зробити. Нам допомогла дістати шини. Ви ж знаєте, зараз усе так дорого, а в неї вийшло дешево. – У неї великі зв'язки?

– Мабуть. Я її не дуже добре знаю. Вона всього рік як переїхала сюди. Обмінялася. Раніше жила на Лісовому масиві.

– А яка в неї машина?

– Машина? У неї нема машини.

– Ви певні? А мені здається, я бачив її за кермом.

– Колись таки в них була машина. Коли був живий її чоловік.

І вона, здається, має права. Але після смерті чоловіка машину продала. Це було давно, вісім років тому.

– Та! То я так, між іншим, – махнув рукою Горбатюк. – Мабуть, то була машина когось із її знайомих. У неї ж їх багато, знайомих?

– Багато. Вона й дома рідко буває. То в одних знайомих на дачі ночує, то в інших. Часто їздить в гості то на Кавказ, то в Москву, то в Прибалтику. Любить мандри. її можна зрозуміти. Поховала сина, чоловіка, живе сама…

– Так-так, звичайно… Ваш чоловік до неї, по-моєму, добре ставиться.

– Він у мене взагалі добрий, – сказала професорша. – Хоча на перший погляд суворий, відлюдькуватий.

– Я чогось думаю, що саме цим і пояснюється його "таємниче зникнення". Можливо, він хоче комусь допомогти. І не хоче вас зайве турбувати, знаючи, як ви близько берете до серця все, що стосується його.

– Ви думаєте? – з надією спитала вона.

– Я майже певен. Вам не слід дуже хвилюватися. Наберіться терпіння. І сидіть удома, чекайте його дзвоника.

– Ви думаєте? – повторила вона.

– Я вам дзвонитиму теж. Щойно матиму якісь новини – одразу вам подзвоню.

– Я вас дуже прошу! Я так хвилююсь!

– До побачення!

Капітан вийшов із квартири професора Барабаша і глянув на годинник. Було за чверть восьма. Якийсь час він вагався – чи зручно о такій годині турбувати малознайому людину? Потім наважився і подзвонив у квартиру Маргарити Зенонівни. Почекав трохи і подзвонив знову. Через хвилину подзвонив утретє. Ніхто не обізвався. Очевидно, Маргарита Зенонівна ночувала у знайомих на дачі.

Розділ XXIV

Професор розкриває карти. "Він тут!"

Це було так незбагненно і страшно, що навіть баба Секлета втратила рівновагу.

– Де ж вона ділася? Що ж це робиться? – розгублено повторювала баба, зазираючи за діжки, риючись у картоплі. – Може, вийшла, а ви не почули?

– Ні. Вийти вона не могла, – вперто твердив тато. – Якщо у льосі нема іншого виходу, то…

– Та ви що? Де ж тут інший вихід? – баба тільки руками розводила.

Хлопці принишкли, їм по-справжньому було страшно. Всі вилізли з льоху пригнічені й мовчазні.

– Треба заявити в міліцію. Це вже не жарти, – похмуро сказав тато.

– Капітан Горбатюк обіцяв же зранку приїхати, – нагадав Женя.

– Все одно. Треба подзвонити місцевим органам. Хай підключаються офіційно, – і тато пішов дзвонити.

Він довго не повертався. На жаль, телефони міліції ще працюють не бездоганно – чималу годину ніхто не брав трубку.

…А в цей час капітан Горбатюк уже мчав на мотоциклі по шосе, що вело на Завалійки.

На узбіччі стояла "Лада", і якийсь чоловік безпомічно копирсався в моторі.

Капітан уже проскочив ту "Ладу", але краєм ока встиг помітити – та це ж професор Барабаш!

Капітан різко загальмував, круто розвернувся і під'їхав до професора.

– Доброго ранку, Іване Степановичу! Що сталося?

Професор визирнув із-під капота:

– А-а, це ви?… – і з притиском додав: – Пане капітан!

– Не ображайтеся, Іване Степановичу. Я не обдурив вас. Я таки член Товариства української мови і проводжу роботу у нашому райвідділі. А де я працюю, ви мене просто не питали, – капітан зліз із мотоцикла і зазирнув у мотор. – Але оскільки ми вже зустрілись, дозвольте кілька питань… Хочу тільки застерегти: йдеться про злочинну групу і, може, навіть про вбивство. Якщо ви щось знаєте і приховуєте, це небезпечно передусім для вас. Не кажучи вже про вашу дружину. Та й інших невинних, чесних людей.

Професор випростався. Капітан теж. Вони дивились один одному просто у вічі. Професор насупив брови.

– Чому ви одразу не представилися? Ще тоді. Ми б не втратили час.

– Я обіцяв вашій дружині.

– Я знав, що вона не витримає і звернеться до міліції… Але ви так щиро говорили, – я навіть не запідозрив… Байдуже! Зараз це вже не має значення. Ну що ж… Очевидно, з моєї таємниці вже нічого не вийде. Так от! У двох словах… Під час Першої світової війни ігумен Георгіївського монастиря у Завалійках, боячись розграбування, зняв з олтаря, з царських врат найцінніші ікони шістнадцятого, сімнадцятого століть і закопав у підземеллі. Про це ніхто не знав.

– А як дізналися ви?

– Цієї зими я був у Франції і познайомився з дуже цікавою людиною – майже сторічним професором Хоржевським. В юності, за часів революції, він був ченцем Георгіївського монастиря і разом з ігуменом і ще двома монахами закопував ті ікони… Але мене цікавили не ікони. Мене цікавив архів монастиря, який вони закопали разом з іконами. Той архів має велику наукову цінність для нашої національної культури. І мені захотілося самому, власноручно відкопати його. Знаєте, ота віковічна сверблячка першовідкривача.

– Ясно, – сказав капітан. – Щось подібне я й передбачав. Але хтось, мабуть, теж дізнався про таємницю монастирських руїн. І когось цікавив не архів, а саме ікони. І у вас відбулося зіткнення, так?

– Так.

– Чого ви сьогодні вночі вирішили їхати у Завалійки?

– Я вирішив завалити хід у підземелля. Щоб злочинці не могли туди проникнути. Після тої сутички спершу я був у шоковому стані. А потім дійшов висновку, що поки що це єдиний вихід. Я ще сподівався на оте першовідкриття. А тепер бачу…

– Той хід починається на кладовищі, від склепу?

– Так.

– Сідайте на мотоцикл, у коляску. їдьмо!

– А… а машина? – Замкніть. Потім заберемо.

Вже коли мотоцикл мчав по шосе, капітан спитав:

– Вас ударив Глухонімий?

– Так. Я зіткнувся з ним у підземному коридорі. Посвітив ліхтариком і раптом… Він схопив мене за руки: "Забудь про підземелля. Якщо хочеш бути живим". Я почав щось обурено кричати, вириватися. Але він тримав мене так міцно, наче в лещатах. Я спробував застосувати прийом, вдарити його ногою, але не зміг, було тісно. Він головою вдарив мене в лоб. На ньому була шахтарська каска з ліхтарем. Удар був такий страшний, що я втратив свідомість. Коли отямився, його вже не було. Ледве вибрався нагору. І там знову втратив свідомість.

– А де там вхід у склеп? Я начебто уважно дивився.

– Дріт у двох місцях перепиляний ножівкою, ці місця замасковані, треба тільки знати, як відігнуть, і двері легко відчиняються.