Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

І перший пішов швидким кроком. Тато рушив за ним. Хлопці, підбігаючи, щоб не відстати, по дорозі почали розказувати Андрієві про дивного "продавця долі"…

– Дребедєнь, – раз у раз кидав на ходу Андрій. – Не бійтеся. Зараз ми йому мозги вкрутимо. На мигах. Раз Глухонімий! Щоб не лякав дітей! Дребедєнь!

Та Глухонімого на кладовищі вже не було. Лишилися тільки сліди від велосипеда на стежці. – А здоровий, бицюра, – сказав тато, піднімаючи з землі переламану гілляку.

– Є сила в руках, – погодився Андрій.

Хлопці позирали мало не з гордістю – недаремно, значить, тікали, недаремно турбували дорослих.

– Навряд чи він на чиюсь могилу квіти хотів покласти. На цьому кутку давно вже не ховають. Все позаростало, – сказав Андрій. – А склеп катанкою, бачите, закручений. Щоб пацани не лазили. Усипальниця панів наших колишніх, Хоржевських. Бачите, написано навіть над дверима. По-старослов'янському.

Хлопцям, з одного боку, було й досадно, що "продавець долі" зник, що дорослі його не побачили, аз другого, – хтозна, може, й краще… Ич, яку товстелезну деревину переламав!..

– Тут, я бачу, й ваші знайомі капітани знадобилися б, – сказав тато хлопцям, коли йшли назад.

– Я теж думаю, – сказав Женя.

– Давно ми їх не бачили, – сказав Вітасик.

– Що за капітани? – спитав Андрій.

– Та дружать вони з двома слідчими, капітанами міліції, – не без гордості сказав тато. – Стільки вже пригод пережили – цілий детективний серіал. От хай самі розкажуть.

– Ану-ну! – зацікавився Андрій.

Хлопці почервоніли – і від задоволення, і від ніяковості.

– Та! Якось іншим разом! – махнув рукою Женя. Вітасик промовчав.

– Горді! – сказав Андрій.

– Не горді, а це розказувати три години треба, – наче вибачався Женя.

– Чесне слово! – підтвердив Вітасик.

– Та не задирайте носи! – гримнув тато. – А то більше не візьму вас у Завалійки.

Довелося хлопцям поступитися. І вони коротко переповіли Андрієві про свої минулі пригоди, і про таємничий голос за спиною, про історію з Вітасиком, про боротьбу з мафією; і про повторне зникнення Ципи, про захопливу подорож на пароплаві "Квітка-Основ'яненко", і про невловимого "агента СД", про контакти з НЛО… Андрій слухав і тільки руками розводив:

– Ну кадри!.. Кіно, та й годі!

Розділ XIX

"І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт!"

Несподіванка, що чекала на капітана Горбатюка у райвідділі, була вся перебинтована, – визирало тільки одне око і кінчик носа, та ще опухлі губи, на яких темними струпами запеклася кров.

– Я – до вас, – через силу проговорила несподіванка, підводячись зі стільця, що стояв біля дверей кабінету.

– Будь ласка! Заходьте! – капітан відчинив кабінет. Забинтований зайшов.

– Сідайте. Слухаю вас, – капітан намагався впізнати, хто це – голос був наче знайомий.

– Втравили мене, тепер рятуйте.

Капітан знизав плечима:

– Не розумію.

– Не впізнаєте? Мене мама рідна тепер впізнати не може. Забарило я. Василь Забарило.

– Що з вами?… Хто вас так?…

– Якби я знав?… Ну й здоровило!.. Руки залізні. Удар тримає, як професійний важковик. Я проти нього – мов комарик… – Ва-ся застогнав і замовк.

– Розказуйте. Будь ласка. Все по порядку. І не поспішайте, якщо вам важко.

– Та що там розказувати… Прийшов до мене додому. Я сам живу, в однокімнатній квартирі. З дружиною розлучився, розмінялися. "Ти про що з Горбатюком говорив?" Знає вас… Усе знає… "Та, кажу, кореш мій, боксом разом займалися, Лук'яненко Жора, пропав десь, шукають". – "То скажи, щоб не шукали більше. У карти його програли. Гастролери. І з собою забрали". – "А ти звідки, кажу, знаєш? Ану, говори, бо…" І до нього… Спершу хук лівою, тоді аперкот. А він – хоч би що… Ну, а потім… От бугай!.. Я думав, він мене вб'є… Коли я очухався, бачу – телефону мобільного нема, й DVD-плеєра, що на телевізорі стояв… От зараза. Ну! Нащо ви мене втравили? Нащо ви до мене приходили?! – відчай Забарила був щирий.

– Як він виглядав? Опишіть, будь ласка, детальніше, – попросив капітан.

– Кажу ж, здоровий, як слон.

– А обличчя? – Він у темних окулярах був.

– Навіть після ваших хуків і аперкотів?

Вася на мить замислився:

– Не пам'ятаю… Він мені одразу – межи очі. Я потім нічого не бачив… Не письменник я, щоб описувати.

– Ну, давайте тоді подумаємо, звідки він міг дізнатися про нашу з вами розмову?

– Якщо це… у них всюди своїх людей понатикано. Навіть у вашому райвідділі.

– А ви кому-небудь говорили про нашу бесіду?

Вася знову задумався.

– Не пам'ятаю… Може, й сказав комусь із хлопців. На тренуванні. Хто Жору знав. Але наші хлопці всі залізні.

– А як ви думаєте, чому він прийшов саме до вас? Невже тільки попередити, щоб міліція більше не шукала Жору Лук'яненка?

– Гадаю, що так.

– Піклуються, значить, щоб ми не гаяли даремно часу, не витрачали зайвих державних коштів. Яке благородство!

– Не знаю, – похмуро сказав Вася.

– А не спадало вам на думку, що це – через Мадам Дисконт? Вона ж вас знає, продавала вам запчастини. І, мабуть, помітила вас на Пушкінській, коли їхала в машині з Жорою Лук'яненком. І встерегла, що ви її побачили…

– Ні-ні!.. Мадам Дисконт тут ні до чого! – вигукнув аж надто темпераментно Забарило.

"Ех, Васю, Васю, не актор ти, не Смоктуновський, не вмієш грати п'єсу, – подумав Степан Іванович. – Боїшся, і не в силі приховати цього".

– І все-таки, хоч і ні до чого тут Мадам Дисконт, давайте продумаємо цю версію. І давайте спробуємо відшукати її.

– Не буду я її шукати! – одрізав Забарило.

– Чому? Боїтесь?

– Нічого я не боюсь. Але вплутувати чесну, невинну бабулю…

– …Яка невідомо звідки бере дешеві речі.

– Ну й що? Чому зразу вважати, що тут замішаний кримінал? Може, вона десь склади дешеві знає…

– То чому ж ви боїтесь мене з нею познайомити? їй же ніщо не загрожує.

Це була довга, виснажлива розмова. Як не переконував Степан Іванович, як не вмовляв Забарила, той тільки мотав заперечливо головою. Нарешті не витримав – вдарив себе забинтованою рукою у груди:

– Ну, не можу я! Не можу! Як ви не розумієте?!

– Вони так залякали вас?

– Я жити хочу! Жити! А не…

– Невже ви хочете купити власне життя ціною чужого?

– Я нікого не вбивав і… не… не програвав у карти.

– І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт! – вперто сказав Горбатюк. – От побачите!

–

Розділ XX

Ще одна несподівана зустріч на кладовищі. "Як мені пощастило!.. Здається, що це він."

І що то за такий закон загадковий – що на страшні, небезпечно таємничі місця тягне як на налигачі. Ти і боїшся, і тремтиш, і розумієш прекрасно, що краще туди не потикатися, а все одно не слухаєш інстинкту самозахисту і йдеш. Як метелик летиш на вогонь. І нічого не можеш з собою вдіяти.

Як уже казано, тато взяв тиждень у рахунок відпустки, і вони знову ночували у баби Секлети. Разом із блоками вони привезли й цемент. Андрій привіз машину піску. Кум-виконроб Іван Олександрович організував іще двох дядьків для замішування розчину (бетономішалки не знайшли), і вранці наступного дня почали класти фундамент.

І хоч це було дуже цікаво, Женя й Вітасик весь час позирали туди, у бік церкви і кладовища, де у кущах серед могил зачаїлася страшна і небезпечна таємниця…

І десь годині об одинадцятій, скориставшися тим, що тато був, як то кажуть, у пік-формі заклопотання будівництвом, вони нищечком зайшли у сусідську кукурудзу, що вже досить-таки розрослася, і чкурнули городами до кладовища.

Серця у них шалено стукотіли, коли вони наближалися до склепу. Що ближче підходили, то повільніше посувалися. І раптом завмерли, затамувавши подих. За склепом чулося якесь шарудіння, тріщали гілки. Там хтось був!..

Чекання ставало нестерпним. Ще мить – і ноги самі рвонуться навтіки…І тут із-за склепу з'явився… капітан Горбатюк.

– Ой! – вигукнули Женя й Вітасик водночас і вражено, і радісно.

Капітан кинув на них погляд і теж здивувався:

– Ти диви!.. Кого-кого, а вас я тут зустріти аж ніяк не сподівався. Ви чого тут?

– А ми тут дачу будуємо, – сказав Женя.

– А-а… – промимрив Вітасик.

– Чого раптом?

– Ой, тут таке робиться! – схопився за щоку Женя.

– Така химерія! – і собі схопився за щоку Вітасик.

– Знову химерія? Ну, ви просто ловці неймовірних таємниць! Що ж цього разу?

– "Барабашка!"

– Що ховається під землею!

І хлопці, захлинаючись, почали розказувати про таємниче зникнення продуктів із бабиного льоху, про професора Барабаша, якого знайшли отут із пробитою головою, про Глухонімого "продавця долі", до якого літня володарка іноземної автомашини говорила звичайною мовою в придорожньому кафе "Барабашка"… І, нарешті, про квитки у театр, які невідомо яким чином опинилися в льоху.

Капітан їх не перебивав, слухав мовчки, але видно було, що розповідь хлопців його просто-таки вразила. І коли Женя простягнув йому квитки, він схопив їх так, наче то були не театральні прострочені квитки, а лотерейні, на яких випав виграш новенької машини.

– Ви собі не уявляєте, хлопці, які ви молодці! Як мені пощастило, що я вас зустрів! – не приховуючи хвилювання, промовив капітан, уважно розглядаючи квитки. – Так… на п'ятнадцяте, неділю… На балет "Лісова пісня". Партер, третій ряд, дванадцяте і тринадцяте місця… Не використані… Та-ак… У льоху, значить… Інтересно!.. А опишіть-но, хлопці, детальніше вашого "продавця долі".

Хлопці не шкодували фарб і емоцій.

– Так… Широкоплечий, кажете, майже квадратний?… Обличчя широке, вилицювате?… Руки довгі, могутні, долоні широкі?… Все широке?… Дуже сильний?… Чудово! Чудово, хлопчики мої дорогі!.. Здається, це він.

– Хто?

– Той, кого я шукаю.

– А чого, до речі, ви тут опинилися? Ви що, його знаєте, Глухонімого? Це злочинець?

– Думаю, що злочинець. Знати поки що не знаю. А опинився тут через професора Барабаша, через ту його травму.

– Професор заявив у міліцію? – спитав Вітасик.

– Ні, не професор. Його дружина. А професор чогось не хоче мати справу з міліцією.

– О! От бачите! Підозріло? Правда? – вигукнув Женя і, стишивши голос, сказав: – А може, професор і є "барабашка"? Га?

Капітан усміхнувся:

– Не думаю. Навряд чи "барабашка" дозволив би себе вдарити по голові, а тим більше втратив би свідомість. Професор справляє враження абсолютно нормальної людини, хоча й не позбавлений дивацтв… А давайте-но уважно оглянемо цей склеп. Дружина професора запевняє, що чоловік був перемазаний землею, до того ж свіжою, наче його щойно витягли з ями.

Капітан і хлопці почали уважно обстежувати склеп.