Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод
– Але далі кордебалету не сягнула. Не всім щастить, на жаль, вибитися не лише у солістки, але й у корифейки, тобто у провідні артистки кордебалету. А характер Бог їй дав властолюбний, амбітний. Вийшла була заміж за молодого вченого, фізика. Але загуляла, зв'язалася з кримінальними елементами. Опинилася за ґратами. Та просиділа лише близько року й більше судимостей не мала. Була від природи розумною, любила життя і збагнула, що у тюрмі умови життя – не найкращі. Але вирішила – чесною працею теж на щастя не заробиш. І вдалася до "комерції". Скуповувала у злодіїв награбоване й перепродувала. Діяла вельми обережно, розумно, мала величезну агентуру, ніколи безпосередньо зі злочинцями не зустрічалася, на неї працювала ціла армія швачок, майстринь, майстрів, які обробляли до невпізнанності награбовані речі, а вона їх возила і продавала по всіх куточках України: одяг, ювелірні прикраси, апаратуру, навіть автомобілі. Мала чималий оборотний капітал. Авторитетом у злочинному світі користувалася величезним. Недарма її називали Королева Марго, чи просто Марго, чи просто Королева. Міліція давно знала про її існування, але ніяк не могла натрапити на слід.
– І той Гугнявий так просто її зрадив? – спитав Женя.
– Ну, якби просто, нам би легко працювалося, – усміхнувся капітан Горбатюк. – Шість годин я витратив на те, щоб "розколоти" його. Своє знайомство з Мадам Дисконт, тобто з Королевою Марго, а також із Жорою Лук'яненком він категорично заперечував. Тоді увечері, об одинадцятій, коли раптом зголосився давати свідчення, він лише визнав, що хотів заволодіти іконами і всі його дії викликані бажанням не допустити до скарбу конкурентів. Мені довелося здорово помучитися, поки я нарешті не притис його до стінки. Він здався лише тоді, коли я назвав ім'я Маргарити Зенонівни, описав її зовнішність, назвав адресу, сказав, що вона торгує награбованим. – А як ви дізналися, що вона Королева Марго? – спитав Вітасик.
– А я ще тоді не знав, що вона Королева Марго. Для мене вона ще була тільки Мадам Дисконт. Але підозри мої щодо неї ґрунтувалися на таких мотивах: про підземний скарб знав лише професор Барабаш, він необережно розказав про нього сусідці (він це підтвердив), отже, тільки вона могла організувати пошуки; а оскільки і з Лук'яненком, і з Гугнявим бачили жінку, схожу на неї, я й вирішив, що це саме вона. Підозріло було й те, що вона часто їздить у інші міста. І що часто міняє квартири. Ця квартира – шоста за останні десять років. Щоб сусіди не встигали збагнути її способу життя.
– А чого вона назвала Гугнявого Капітаном?… – спитав Женя.
– Капітан Немо – таке його прізвисько. Він же удавав із себе глухонімого. Це був її найближчий охоронець і помічник. Офіційно начебто "зав'язав", тобто припинив свій зв'язок зі злочинним світом. Востаннє вийшов із тюрми понад десять років тому. Але, бачите, "розв'язався"…
– А про який рецепт вона його питала? – поцікавився Вітасик.
– О! Це, мабуть, найголовніше в цій історії. Але тут треба надати слово професору, – капітан Горбатюк подивився на професора Барабаша, який сидів у шезлонгу під грушею, тримаючи в руках журнал.
– Ну що ж, наберіться терпіння… Почати доведеться з оцього, – професор показав на журнал, який тримав у руках. – У журналі "Дніпро" в дев'яностому році вперше у нас в Україні надрукований переклад "Велесової книги" з французької мови на українську. "Велесова книга" описує історію дохристиянської Русі, приблизно від 650 року перед Різдвом Христовим і до князювання Аскольда в кінці IX століття. Це один із найстаріших писаних документів слов'яно-руською мовою. Цікава історія цього документа.
У 1919 році під час Першої світової війни полковник Ізенбек (він був з обрусілих турків) у бібліотеці зруйнованого та спустошеного маєтку у селі Великий Бурлук у нас, в Україні, випадково натрапив на старовинні дерев'яні дощечки, списані текстом, літери якого були схожі на кирилицю. Оскільки Ізенбек учився колись в Академій мистецтв, цікавився історією, мистецтвом, він забрав дощечки з собою. Потім, уже в еміграції, в Брюсселі, дощечки були розшифровані, прочитані. Для цього багато сил доклав Юрій Миролюбов, високоосвічена людина, інженер-хімік, який дуже любив Україну, кохався в її історії. Миролюбов скопіював близько сорока дощечок і копії переслав на збереження до Музею російського мистецтва у Сан-Франциско. Миролюбову доводилося працювати в Ізенбека на квартирі, оскільки той не дозволяв виносити дорогоцінні дощечки з дому. Та зберегти їх не вдалося. Під час Другої світової війни у 1941 році Ізенбек помер у Брюсселі, і дощечки пропали. Оскільки лишилися тільки копії, наші вчені вважали, що це фальсифікація, підробка. Але зараз ретельний історико-філологічний і лінгвістичний аналіз дозволяє зробити висновок про справжність пам'ятки…
Чому ж вона називається "Велесова книга"? Хто такий Велес?… Велес (або Влес) – один із богів стародавніх слов'ян, бог, який навчив людей землеробству та скотарству. Стародавні слов'яни вірили в багатьох богів. Вони сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший світ, у якому ми живемо, світ явний – Яв. Коли людина вмирає, душа її не зникає, а переходить до іншого світу, що називається Нав. Третій світ – володіння справедливості та правди – Прав. Володарем цього світу був бог Світовид – бог Правди, яку слов'яни ставили вище за все. Поняття пекла у древніх слов'ян не існувало, бо не було вулканів на їхніх землях. Перун – бог війни, блискавки, грому, допомагав слов'янам захищати свої землі, ще й посилав із неба благословенну воду, необхідну для життя. Хоре уособлював сонце і космічні небесні цикли. Даждьбог – бог усього живого. Стрибог – бог вітрів, впливу на природні явища. Слов'яни вірили удруге вічне життя у раю. Рай – це луки Сварога – ирій…
– Але я трохи відхилився, – вів далі професор. – Цієї зими, я вже розповідав Степану Івановичу, був я у Парижі на конгресі й там познайомився з майже сторічним професором, емігрантом українського походження, що жив колись на оцій землі, сином місцевого поміщика Хоржевського, колишнім ченцем Георгіївського монастиря, від якого й дізнався я про той злощасний скарб, причину всіх наших пригод. Так от, професор Хоржевський подарував мені книжку Бориса Ребіндера, теж емігранта, що народився у 1909 році в Україні, а у 1919 разом із батьками виїхав до Франції. Хоча книжка написана французькою мовою, присвячена вона аналізові "Велесової книги" і розповідає про релігії стародавніх слов'ян.
Виявилося, що Борис Ребіндер з дитинства знав родину Задонських, у бібліотеці якої знайшов Ізенбек дерев'яні дощечки. Він-бо народився і жив у селі Шебекіні, де були маєток і цукроварня його батька і яке розташоване було неподалік від маєтку Задонських у селі Великий Бурлук.
Найцікавішою особою серед Задонських була мати Івана Олександровича, Катерина Василівна. їй було вже за дев'яносто, але вона ще була бадьорою, енергійною, моторною. І часто їздила в гості до сусідів. Вона завжди привозила з собою дві-три пляшечки особливого напою, який готували у неї вдома і яким вона пригощала всіх, хто хотів його скуштувати. Вже протягом тридцяти років вона не пила ні чаю, ні квасу, ні кави – нічого, крім отого напою. Казали, що, коли їй виповнилось шістдесят, вона відчула себе старою і слабкою. І от тоді вона й почала готувати той напій – з сироватки, яку настоювали на травах і ставили виграватись, а тоді кип'ятили з цукром. Рецепт виготовлення напою був її секретом. Ця чарівна мікстура виявилася дуже ефективною і повернула їй молоді сили.
Ребіндер вважає, що рецепт того напою вона вичитала у "Велесовій книзі". Там справді кілька разів згадується суря, "сура питна, на травах настояна" ("Оставляємо на сонці молоко наше у травах заноші, утовчемо до нього щавлю і тритрав'я, як сказано про старотці, і даймо цьому суритися, яримо тричі во славу богам п'ятикратденно…"). На жаль, дощечку, на якій був точний рецепт, Миролюбов не скопіював… Але коли професор Хоржевський дарував мені книжку Ребіндера (це було у нього вдома), він почастував мене якимсь дивним напоєм. Я спитав його: "Що це?" І він сказав: "Суріка – напій, який готували у нас в Георгіївському монастирі з перебродженої сироватки, настояної на травах". Я попросив його дати рецепт, але він сказав: "На жаль, не маю права, не можу. Зв'язаний клятвою, даною отцю ігумену. Це напій праведників. Не можна давати його будь-кому. А я ще, вибачте, дуже мало вас знаю. Ви дуже довго там, у себе, в комуністичній Україні, жили неправдою". Він мав рацію, що не дав мені рецепта. Я таки грішник. Це через мене заварилися всі оці підземні пригоди. Та хіба я знав, що моя зичлива сусідка, яка робила для мене, а особливо для дружини, стільки послуг, що мила Маргарита Зенонівна – зловісна Королева Марго? І я простодушно розказав їй те, що оце вам. А вона запалилася ідеєю будь-що розшукати рецепт чудо-дійного напою, який відводить старість і смерть, обіцяє довголіття.
– І вдалася для цього до методів підступних і страшних, – сказав капітан Горбатюк. – У злочинному світі полюбляють азартні ігри. І часто буває так, що доходить до гри "на життя". Той, кого програли, мусить бути вбитий. Королева Марго шантажувала Жо-ру Лук'яненка, кажучи, що його "програли", але вона буцімто може викупити його, якщо він знайде для неї монастирський архів, а точніше – рецепт суріки.
– А чого вона саме Жору Лук'яненка вибрала для цього? – спитав Василь Сергійович.
– Резонне питання, – мовив капітан. – Справа в тому, що Жора Лук'яненко вважався колись у злочинному світі "щасливчиком", йому справді щастило швидко знаходити загублене – речі, гроші тощо. Такий собі кримінальний екстрасенс. До того ж він один час працював на шахті… Отже…
– Але цього разу "щасливчику", здається, не пощастило, – похитав головою професор.
– Не пощастило, – погодився капітан. – Очевидно, монахи вміли ховати своє добро… Між іншим, під час обшуку у Королеви Марго було знайдено не лише багато награбованих речей, а й ті старовинні сукні, сорочки й жіночі прикраси, які Капітан Немо примусив винести з музею бідну прибиральницю. Нащо вони були Королеві – не збагну.
– Це теж моя провина, – зітхнув професор. – Колись я сказав їй, що деякі вчені вважають, нібито у старих рукотворних речей: вишиваних сорочок, платтів, жіночих прикрас, – є певне біоенергетичне поле, яке благотворно впливає на людину, бо старі майстри вкладали у свої витвори багато позитивних емоцій.
– Як же їй хотілося продовжити своє дорогоцінне життя! – вигукнув Женин дідусь.
– Вона страшенно побивалася, коли її везли у тюрму, – сказав капітан. – Так плакала, що мені навіть стало її шкода…
– Але мені здається, стародавні слов'яни все-таки мали рацію, – сказав професор. – То напій праведників.
