Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Бур'яни й трава навколо були прим'яті, де-не-де валялися кавалки землі, але вхід у склеп був надійно зачинений – іржаві залізні візерунчасті двері кілька разів переплетені й закручені грубим дротом-катанкою. Зайти туди було неможливо. Всі могили ні цьому кутку кладовища поросли високою травою. Ніяких ям, тим більше свіжих, не видно.

Звідки міг вилізти професор, або звідки його витягали, було неясно. – Ну що ж, ходімо тепер глянемо на ваш таємничий льох, – сказав капітан. – Точніше, їдьмо.

На вулиці біля кладовища стояв мотоцикл з коляскою. Хлопці його не помітили, бо заходили з протилежного боку.

Тато був дуже здивований, коли побачив, що під'їздить мотоцикл, за кермом якого сидить капітан Горбатюк, з ним, обхопивши його руками, Женя, а в колясці – Вітасик. Хлопці сяяли.

– Доброго вам дня! Помагайбі! – привітався капітан, зупиняючись.

– Здрастуйте! Здрастуйте! – залунало звідусіль. Всі з цікавістю позирали на капітана.

– А ми про вас… здрастуйте… якраз згадували! – вигукнув тато. – Ви що – телепат?

– Збіг обставин. Приїхав подивитися на місце події, де вашого зниклого професора знайшли… А тут хлопці мені понарозказували такого, що хоч починай нову неймовірну справу.

– Так-так, – підхопив тато. – Чудеса, та й годі!

– Хочу на ваш таємничий льох глянути.

– Ех!.. А баба ж у Соколівку поїхала. Повернеться години за три, а той більше. А ключ же від льоху десь у неї. Та й незручно без господині… – тато розвів руками. – Не знаю, що робити. А треба ж було б, щоб ви глянули.

– Ну, гаразд, іншим разом… Три години чекати, на жаль, не можу. І так ледве вирвався. Справ – вище голови. Але, якщо можна, хотів би трохи з вами побалакати, – звернувся капітан до тата. – Не будемо людям заважати.

– Будь ласка! Будь ласка! – тато обняв капітана за плечі і повів у садок баби Секлети.

– Дребедєнь! – сказав Андрій.

Та й інші "люди" скривилися невдоволено. Вони були б не проти, щоб їм заважали. Кожному ж цікаво послухати, коли йдеться про щось загадкове.

Але розслідування кримінальних справ не терпить привселюдності.

Женя й Вітасик, оскільки їх не запрошували, підходити не наважились, спостерігали здаля. Тато розмахував руками, а капітан щось записував.

Настрій у хлопців був піднесений. Раз за діло взявся капітан Горбатюк – все буде гаразд.

Розділ XXI

Питання… питання… А відповідей нема

– Ти все-таки гадаєш, що його вбили? – похитав головою капітан Попенко.

– Не виключаю можливості, – зітхнув Горбатюк. – Коли Ірина побачила квитки, так розхвилювалася, що не могла тримати себе в руках – заплакала, просто-таки забилася в істериці: "Це вони, це вони!.. Він мені їх показував… Третій ряд, дванадцяте й тринадцяте – улюблені мої місця… Боже мій! Його вже нема. Його вбили, його закопали там, у погребі!.." Я ледве переконав її, що це абсолютно неможливо, що льох належить старенькій бабусі, яка ніяких зв'язків із кримінальними елементами не має, що якби вона була причетна до злочину, то б ніколи не сказала про квитки, не віддала б їх стороннім людям. Іра вимагала, щоб я негайно відвіз її туди, в Завалійки, вона сама хоче на все подивитися, серце підкаже їй, де шукати. Я знову-таки ледве відрадив її, кажучи, що це тільки зашкодить слідству.

– А як ти зв'язуєш випадок із професором, Глухонімого, Жору Лук'яненка, оті квитки?

– Поки що зв'язати важко. Але чогось певен, що у професора була сутичка саме з Глухонімим. Найцікавіше – це зустріч Глухонімого у придорожньому кафе "Барабашка" з літньою дамою в джинсах. Я майже певен, що то Мадам Дисконт.

– Шкода, що ніхто не звернув уваги на номер її машини. Хоча б марку знати.

– Буду звертатися до автоінспекції. Колір світлий, за описами хлопців і Василя Сергійовича Киселя, думаю, встановити все-таки можна буде.

– Зараз стільки тих іномарок! Якби це було років п'ятнадцять тому, було б легше, а тепер…

– Все одно можна. І не так багато літніх дам водить такі машини.

– А якщо власник її чоловік? А вона водить за дорученням.

– Все одно можна встановити. Морока, правда, але можна.

– А що ти думаєш про професора Барабаша? – запитав Анатолій Петрович. – Чому він відмовляється, як ти вважаєш, говорити правду? – Оцього я не знаю, – знизав плечима Степан Іванович. – Це для мене загадка. Людина він вочевидь неординарна і досить дивакувата. Але не боягуз. Залякати його, гадаю, не могли.

– Та висновок про зв'язок його з Глухонімим напрошується сам собою. По-перше, професор перервав розмову з тобою, щойно ти згадав про Глухонімого, про його участь у крадіжці експонатів етнографічного музею. По-друге, Глухонімий з'являється наступного дня на кладовищі, на місці, де знайшли непритомного професора. Очевидно, він або щось там загубив, або хотів щось перевірити, та й узагалі злочинця, як відомо, тягне на місце злочину…

– А що ти скажеш про того амбала, що побив Васю Забарила?

– Чесно кажучи, так, як його описав Вася, він нагадує Глухонімого.

– Але ж він розмовляв з Васею…

– А чи не Гугнявий це?

– Чому ж Вася не звернув уваги на його гугнявість? Це перше, що впадає у вічі.

– А може, навмисне? Він же страшенно боїться, як ти кажеш…

– Тоді чого він узагалі прийшов до мене? Логічніше було б, якби не прийшов, коли боїться. Безпечніше.

– А не здається тобі, що він виконував чиюсь волю?

– Взагалі-то мені його позиція була підозріла з самого початку. Я ж тобі говорив.

– І що ж ти думаєш робити перш за все? – запитав Анатолій Петрович.

– Завтра зранку поїду знову в Завалійки. Треба детально оглянути той льох. Ніяк не можу збагнути – яким чином театральні квитки Жори Лук'яненка опинилися там. Причому не одразу, а через кілька днів після його зникнення.

– Ну, а я зв'яжуся з хлопцями з автоінспекції. Постараюся розшукати ту літню даму з "Барабашки", володарку світлої автомашини невідомої іномарки.

– Одне слово – питання, питання, а відповідей нема, – зітхнув Горбатюк.

– Нічого! Рано чи пізно – будуть, – намагався підбадьорити його капітан Попенко.

– Пізно – це не вихід… Я не можу забути очей її… коли вона плакала…

Розділ XXII

"Барабашка" виявляє агресивність

Того ж таки дня, коли Женя й Вітасик зустріли на кладовищі капітана Горбатюка, їх чекала ще одна несподівана зустріч. Попри всі намагання екскаваторника Андрія та його товаришів покласти фундамент за один день, їм це аж ніяк це вдалося. Бо ж працювали вони уривками, поєднуючи будівництво з виконанням різних сільськогосподарських робіт. Добре, що хоч жнива ще не почалися. Але все одно: раз у раз хтось приїжджав на мотоциклі з наказом – то щось навантажити, то вирити якусь яму абощо. Й Андрій чіпляв ковша і чихчихав виконувати наказ.

– Дребедєнь! Завтра закінчимо. Не хвилюйтесь, – побачивши, що не вправляється, сказав нарешті надвечір Андрій.

Довелося татові знову схиляти голову перед бабою Секлетою.

– Та ночуйте, які там розмови, – махнула баба рукою. – Я ж вам кажу, мені ще краще. Веселіше, бо так нікому і слова сказати.

Вони сиділи в саду й вечеряли, аж раптом у хвіртку зайшла з вулиці якась незнайома дівчина – гарна, з високим чолом і великими блакитними очима.

Побачивши тата і хлопців, вона розгублено спинилася:

– Пробачте… а баба Секлета тут живе?

– Тут, заходьте, – сказав тато й гукнув: – Бабусю, до вас!

Баба Секлета, що саме несла з хати гарячий чайник, з'явилася на порозі.

– Здрастуйте, бабусю! – тремтячим голосом сказала дівчина і раптом… заплакала.

Баба Секлета так і вклякла на порозі з чайником у руках.

– Що… що з тобою, голубонько?…

Тато підвівся з-за столу і підійшов до дівчини:

– Що таке? У чім справа?

Хлопці повитягали шиї.

Дівчина глянула на них крізь сльози, повернулася обличчям до баби Секлети:

– Пробачте, можна до вас?…Баба Секлета зрозуміла, що дівчина хоче поговорити з нею наодинці, й позадкувала з чайником у хату.

– Будь ласка! Будь ласка!

Дівчина переступила поріг.

Тато лишився на подвір'ї, розгублено поправляючи пальцем окуляри на носі.

Хлопці мовчали, перезираючись із татом. Тато лише здивовано знизував плечима. Що тут скажеш, як нічого не зрозуміло. Не минуло й двох хвилин, і з хати вийшла баба Секлета, а за нею дівчина. У руці баба тримала ключ від льоху.

Дівчина вже не плакала, тільки нервово стуляла губи.

– Якби ж я щось знала, щось розуміла, дитино моя, – вибачливо хитала головою баба Секлета. Вона відчинила льох і полізла туди першою. Дівчина слідом за нею.

Хлопці й тато мовчки спостерігали.

І знову тато лише поправляв пальцем окуляри, а хлопці перезиралися. Бо не розуміли анічогісінько. Хто ця дівчина? Чого вона плаче і що хоче від баби?…

Нарешті баба вилізла з льоху. Вони чекали, що от-от з'явиться дівчина, але дівчина не з'являлася.

Тато здивовано глянув на бабу Секлету.

– Пробачте, може, з мого боку й нескромно, але…

Баба тільки рукою махнула.

– Бідна дівчина!

– Що ж таке? – не витримав тато.

– Наречений її пропав. Кілька днів тому. А квитки оті в театр, виявляється, були у нього в кишені. З нею мав іти. Як вони опинилися в льосі? А як я сказала про того Рукатого, що продукти з льоху тягає, вона в одну душу: "Дозвольте мені в льосі переночувати, прошу, благаю!" І – плаче. Боюсь, щоб розуму не стратилася. Що робити?

– Вона ж задубіє. Там же так холодно. Я ж на своїй шкурі…

– Я її вкутаю. Пальто своє зимове дам, валянці, хустку… – баба рішуче пішла в хату.

– А звідки вона про квитки дізналася? – подав раптом голос Вітасик.

– Справді! – здивовано вигукнув Женя. – Звідки?

Тато замислився:

– Виходить, їй сказав капітан Горбатюк… – Дивно, – Женя почухав потилицю. – А чого він нам нічого не сказав, що хтось пропав?

– А чого він має нам доповідати, – пхикнув Вітасик. Хоча і йому було досадно.

Баба Секлета вийшла з хати, несучи пальто, хустку і валянці.

– Може, сіна їй хоча б трошки… Так важко висидіти там, – сказав тато.

– Я їй сінничок дам, у мене є, – кивнула баба.

Вони говорили так, наче то була нормальна річ. А річ була явно ненормальна: незнайома дівчина, яка щойно з'явилася у дворі, влаштовувалася на ніч у льох… Але хіба то був нормальний льох? То був льох, у якому зникали невідомо куди продукти і в якому виявилися невідомо звідки театральні квитки, що належали зниклому кілька днів тому молодикові… Хіба все це було нормально?…

– Я ляжу на розкладушці біля льоху! – рішуче сказав тато. – Мало що може статися.

– І я! – вигукнув Женя.

– І я! – підхопив Вітасик.

– Ні, ви ляжете на веранді, – невблаганно відрізав тато. – Ще мені за вас хвилюватися треба.

Хлопці довго переверталися в ліжках, не могли заснути.

Розкладушка біля льоху раз у раз поскрипувала – тато не міг заснути теж.

Вовтузилася і баба на печі.

Та всесильний Морфей зборов по черзі всіх…

Тато прокинувся від того, що почув, як гримнула відром біля криниці баба.

Сяяло сонце, щебетало птаство, сокоріли кури, і говорило десь у селі радіо.

Тато підхопився і, вскочивши в штани, привітався з бабою.

– Ну як? Щось було чути? – спитала баба.

– По-моєму, ні… В усякому разі з льоху вона не виходила.