Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками "шахтаря" у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози.

– Іро! Що з вами? – вигукнув капітан Попенко.

– Ой! Це ви?! – скрикнула дівчина. – Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!..

І вона знову гірко заплакала.

– Що? – здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд.

– Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, – крізь сльози причитала дівчина.

І раптом…

– Ой!.. – скрикнула вона. – Бережіться!

Але було вже запізно.

Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар. І запала темрява.

– Стій! Стій! Стрілятиму! – тріснув постріл, посипалася земля.

Капітан Попенко стріляв угору.

Та не встигли вони опам'ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос:

– Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор.

– А ви хто? – озвався капітан Попенко.

– Як – хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович.

– А де той, що на вас ліз? – Як – де? Лежить отут-о. Відпочиває.

– У вас є чим його зв'язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина.

– Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан.

– А ви звідки знаєте, хто я?…

– А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.

– Молодці хлопці! – сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. – А як же Помпочка, пане Бодня?

– А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг.

– Пощастило.

– Отож-бо… Ну, все. Зв'язати я його зв'язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана… О! І дівчина знайшлася? – він посвітив ліхтарем у нішу. – І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати?

Вона усміхнулася крізь сльози.

Розділ XXVIII

І тут задзвонив телефон…

– Мовчать. Обидва, – капітан Горбатюк зітхнув.

– Нічого, заговорять, – підбадьорив його Попенко. – Наберись терпіння.

– Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться… Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук'яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?

– А що каже дівчина? Як вона пояснює?

– Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: "Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим". – Як вона опинилася в підземеллі? – запитав Анатолій Петрович. – Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?

– Ні, – похитав головою Степан Іванович. – Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… "Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!.."

– А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?

– Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.

– Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.

– Конкурент? З іншої парафії?…

– Хто його зна, – знизав плечима капітан Попенко. – Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв'язаних між собою.

– Чому не зв'язаних? А Мадам Дисконт? Зв'язок її з Лук'яненком безперечний. І з Гугнявим теж.

– А що Лук'яненко про неї каже?

– Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам'ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.

– Ти його затримав?

– Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки – ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити – тоді ще можна думати…

– А крадіжка з льоху? – пожартував Анатолій Петрович.

– Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..

– Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?…

– Між іншим, – мовив Степан Іванович, – ти знаєш, що він їй іще сказав?

– Що?

– Що там хтось є, хтось живе…

– Де?

– У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.

– Ну, звісно, Гугнявий. – Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було. До речі, той "хтось" навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.

– А у Гугнявого була лопата? – запитав капітан Попенко. – Ти не пам'ятаєш?

– По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.

– Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?

– Напрошується висновок – він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.

– Правильно. Що ж до отого таємничого "хтося", то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…

– Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…

– Не виключай, не виключай, – кивнув Анатолій Петрович. – Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.

Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…

Горбатюк підняв трубку:

– Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! – він поклав трубку, очі його горіли. – Гугнявий хоче дати свідчення!

– Я ж тобі говорив! – вигукнув Попенко.

– Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: "Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!"

– От він і подумав. їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?

– Авжеж, – кивнув капітан Горбатюк.

Була одинадцята година вечора.

Розділ XXIX

Капітан і Королева

Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою "Адидас", притороченою до багажника.

– Не хвилюйтесь, приїде, – заспокоїв його капітан Горбатюк.

– Уже ж десять хвилин на п'яту, – постукав професор нігтем по склу годинника.

– Дами завжди затримуються, ви хіба не знаєте. Особливо дами такого рангу, – Горбатюк подивився у кінець вагона, де біля кухні сиділи під наглядом старшого лейтенанта міліції похнюплені шеф-кухар і гарненька офіціантка. – Не думаю, щоб вони могли якимось чином її попередити.

Вже двічі біля "Барабашки" пригальмовували вантажні машини, але, прочитавши напис "Зачинено", їхали далі.

– О! А ви боялись, – сказав капітан.

Світла автомашина звернула з шосе і зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з машини вийшла вона.

– Нарешті, – полегшено зітхнув професор. Наче був винен, що вона затрималася.

Як і минулого разу, вона була у джинсовому костюмі й у великих темних окулярах.

Вона підійшла до мотоцикла і навіть торкнулася рукою сумки на багажнику. Явно задоволена, швидкою ходою пішла до вагона-кафе.

Напис на дверях її не зупинив. Вона рішуче взялася за ручку і відчинила двері.

– Ну, держіться, професоре! – шепнув Горбатюк.

На якусь мить вони втратили її з поля зору, тільки чули кроки по коридору. І от…

– Здрастуйте, Маргарито Зенонівно! Сідайте, будь ласка! – усміхаючись якомога привітніше, сказав капітан Горбатюк.

Вона сіла не тому, що запросили, – просто ноги не втримали, підкосилися від розпачу. Але треба віддати їй належне. Вона вміла опановувати себе. – Ох, ха-ха-ха! – засміялася вона. – Як ви мене налякали! Звідки ви тут узялися?… А я, розумієте, їхала-їхала, так захотілося пити!.. Хоч скляночку води…

– Захоплений вашим артистичним обдаруванням. Ви даремно покинули сцену, – капітан, як то кажуть, враз стер усмішку з лиця. – Але… ближче до діла, невловима Королева Марго!..

– Що?… Що?… – вона так зблідла, що, здавалося, от-от зомліє. Але знову взяла себе в руки: – Ох, хо-хо-хо! Ну ви й гуморист! Жванецький! Яка Королева? Ви що?

Капітан мовчки витяг із бічної кишені диктофон, натис кнопку, і з динаміка залунав голос Маргарити Зенонівни:

"Алло! Я слухаю".

"Все в порядку, Королево, – почувся неприємний гугнявий голос. – Завантажився!"

"Серйозно? – схвильовано проказала вона. – Ти не жартуєш, Капітане?"

"Я вмію жартувати тільки руками. Ви ж знаєте".

"І рецепт є?"

"Все о'кей!"

"Зустрінемось о четвертій, як завжди, біля "Барабашки"…

Вона раптом підхопилася й кинулася до дверей.

– Ну куди ж ви, ваша величносте? – нарешті подав голос професор. – Хіба короновані особи так тікають?

У дверях, усміхаючись, стояв капітан Попенко. Вона зацьковано обернулася й люто просичала:

– С-суки! Падли! Н-ненавиджу-у!

– О-о!.. Яка неінтелігентна, некоролівська лексика! – докірливо протягнув професор.

– Давайте я вам допоможу, Маргарито Зенонівно, – сказав капітан Горбатюк, міцно беручи її під руку. – Бережіть сили. Зараз поїдемо до вас додому. У мене в кишені ордер на обшук. Є підстави вважати, що там нова партія краденого. Недаремно ж ви взяли квиток на потяг на завтра.

Вона нарешті не витримала й заплакала. Звичайно, безпомічно, по-жіночому, звискуючи й часто сякаючись у шовкову, напахчену дорогими французькими парфумами хусточку.

Розділ XXX

Таємниця "Ведесової книги"

– Вона була колись у юності артисткою, балериною, – розповідав капітан Горбатюк своїм слухачам. Розмова відбувалася на дачі професора Барабаша, куди зійшлися Вітасик, Женя, його тато і навіть дідусь, який дуже зацікавився цією надзвичайною пригодою і збирався писати про неї.